Плили місяці. В кінци, чи тому, що мене зрадив внутрішний огонь, чи тому, що заздрість дала моїй жінці зір дикого кота, вона все вичитала в моїм нутрі, немов би моє серце билося у кришталевому тілі.
І так я пізнав жахливий кусень людської душі, печеру, в якій пробувають дракони зависти й ненависти.
І його вона кинула на любків!
Собача заїлість обіймала в тій самій нарузі несвідому невинність і благородність найчистішого почування, утаєного в глибині мого єства.
Наставала на мене, щоб я прогнав невинну.
Я спротивився. Я був би віддалив Лавру, одначе не з вимаганою лютістю, яка зрадила б мене перед нею і цілим світом.
Се був перший раз, що я після весілля противився, і така рішучість викликала здивування «пані». Ще маю в очах сміх визову, що в тій хвилі скорчив її уста, і маю в душі близни огидливого почування, яке виглядало з її очей. Я підняв рукавицю.
Сі подружні війни за зачиненими дверима... Нема такої горожанської боротьби, яка дорівнювала б їм лютістю. На очах чужих, Лаври й дітей стримувалася. Знущалася над бідною дівчиною, не зраджуючи дійсної причини переслідування.
Се тривало короткий час. Я написав до свояків і умовлявся з ними про переїзд Лаври, аж тут... Ти пригадуєш собі сосновий ліс, засаджений за садком?
– Сосновий ліс Азамбужа!
– Я дав йому таку назву тому, що його гості, ящурі, заходили до моїх курників. Сей сосновий ліс був вибраним місцем проходів Лаври. Скривалася там із книжкою або шитвом і так випочивала часок від домашнього пекла.
Одного дня, коли я виїздив на лови, менше задля ловів, як щоб заспокоїтися від домашньої війни у глибині лісів, всідаючи на коня, я бачив, як вона звернулася туди з кошичком від мереження. Я забавився довше, ніж звичайно, і замість у спокійне, я запустився в довге роздумування пригноблююче, ще сьогодні пам’ятаю, в тіни одної гвабіробейри. Мого повороту дожидали дівчата на сходах, дуже стривожені.
– Тату, ти не бачив Лаври?
Мене здивувало питання, а ще більше, коли я побачив надходячу стару Лукрецію, що сказала:
– Пане, чи не трапилося що з панною Лавріною? Вийшла з дому перед кавою, тепер уже трохи не вечір – і досі нічого.
– Пані... – почав я, – не знає ще нічого?
– Пані в кімнаті. Була в садку, а відтак замкнулася в кімнаті, не хоче бачити на очи нікого, здається, з’їла щеня.
Серце затовклося в мені, і я вийшов шукати за Лавріною. На колонії не бачив її ніхто. Я нагадав сосновий ліс і зорганізував крикливі лови з нагінкою до ліса. Запаленими смолоскипами ми роз’яснювали сильну пітьму. Нічого. Я вже тратив надію, щоб найти її в лісі, коли несподівано один із дослідників, що відбився від гурту, скрикнув:
– Ось тут є кошичок!
Ми всі побігли. Лежав кошичок, а далі... холодне тіло дівчини. Згинула від кулі! Відкрита блюза виявляла на грудях смертну рану: малу чорну діру, з якої плила по ребрах кривава стрічка. Поблизько безвладної правої руки лежав мій револьвер. Вбила себе...
Не говорю тобі про мою розпуку. Я забув про світ, про формальности, про все, і цілував її довго серед глибоких зітхань і гнітючих почувань.
Занесли її на руках. Дома моя жінка, тоді в відміннім стані, не хотіла бачити трупа, вимовляючися своїм станом, і Лавра зійшла до гробу, а вона не покидала свого замкнення ані на хвилину. Затям собі се: моя жінка не бачила трупа дівчини. По кількох днях зробилася більше товариською. Покинула кімнату, повертаючи до звичайного життя, при чому сильно змінила своє успособлення. Уступив надмір заздрісної ненависти, а його місце займила хмарна мовчаливість. Небагато її слів чув я від тої хвилі.
Мене самовбивство Лаври, полишаючи на боці потрясення організму немов від найбільшого землетрусу, цікавило як загадка. Я не міг його зрозуміти. Її останні слова в хаті, останні її діла, – ніщо не зраджувало страшної розв’язки. Чому Лавра вбила себе? Яким робом дістала вона револьвер, укритий все в моїй кімнаті, в місці, відомому тільки мені й моїй жінці? Розсліди в її скритках не вияснили мені нічого; ніякого листа, або записки з натяком.
Тайна! Одначе перейшли місяці, і врешті моя жінка привела на світ дитину.
Що за день! На сам спогад починається в мене біль голови...
Стара Лукреція, що була повитухою, прийшла до салону звістити мене про добрий вислід.
– Сим разом був хлопчик, одначе прийшов на світ назначений.
– Назначений?
– Має на грудях знак, малу гадюку коралеву з чорною головою.
Збентежений дивоглядом, я повернувся до кімнати. Наблизився до дитини і розвинув пеленки настільки, щоб оглянути її груденята. І побачив... цятку, яка віддавала вірно рану Лавріни: чорне колісце, подібне до дірки від кулі і «мала гадюка», стрічка, що звивалася через ребра вниз.
Промінь світла влився в мого духа. Я зрозумів усе. Плід у часі творення в утробі матери був єдиним свідком злочину, і скоро тільки народився, обжалував її з поражаючою ясністю.
– Вона вже бачила се? – спитав я повитуху.
– Ні. Та й не добре, щоб вона бачила перед подужанням.
Не здержала мене.
Я відчинив широко вікна, впустив до спальні сонце, розвинув дитя і поклав його голим перед очи матери, говорячи з холодом судді:
– Дивись, жінко, воно обжаловує тебе!
Поліжниця піднялася раптово, відкинула з голови розвинуті перев’язки і втопила очи в цятку. Витріщила їх, мов божевільна, затривожена тим, що я зрозумів значення. Піднесла їх на мене, і сі кам’яні очи вперше збентежилися на вид неумолимої рішучости моїх. Відтак обімліло її тіло, і вона опустилася на подушки, переможена.
Доконала її вночи криза. Прибігли лікарі з допомогою. Була породова гарячка під найтяжчим видом. Моя жінка вперто відказувалася від лічення і померла без одного слова, за виїмкою несвідомих висловів у хвилі делірія.
Ледве Фавсто покінчив сповідь тих жахливих подій, відчинилися двері, і до салону ввійшов хлопець-підросток.
– Мій син, – сказав батько. – Покажи Брунови твою гадючку.
Подібність була цілковита: був образ отвору, зробленого пострілом, і нитки крови, що виплила.
– Подивися, – закінчив мій сумний друг, – на примхи природи...
«Примхи Немезиди...» – хотів я сказати, та погляд батька втяв моє слово: хлопець не знав про злочин, якого проречистим доносчиком був саме він.
Велике бразилійське господарство, хутір.