Пропонований текст не є просто українським перекладом роману „Конноры и Хранители“, а має від нього істотні відмінності.
Так склалося, що ще від часу свого написання цей роман існував у двох різних варіантах. Практично останньої миті, коли чорновик книги майже був готовий, у мене виникли побоювання, що жоден видавець фантастичної літератури не візьметься публікувати її в такому вигляді. Тому, наступивши на горло власній пісні, я вніс певні корективи в стосунки героїв, переписав цілу низку фраґментів і навіть вилучив із тексту кілька епізодів. Саме цей варіант потрапив у мережеві бібліотеки, а згодом його було видано на папері.
У подальшому я неодноразово повертався до найпершого варіанту роману, який вважав набагато ціліснішим за змістом та емоційно насиченішим, і щиро шкодував, що він так і залишився в чорновику. А коли врешті я вирішив зробити українську версію, то без найменших вагань узяв за основу початковий сюжет — бо в ньому мої герої саме такі, якими я їх завжди уявляв.
Працюючи над українським текстом, я не обмежився лише відновленням сюжетних ліній у їх первісному вигляді, а також ґрунтовно переробив увесь роман — відшліфував діалоґи, усунув деякі змістові суперечності, додав певні деталі, здебільшого пов’язані з маґічним побутом (але не тільки з ним), виразніше окреслив характери героїв і майже заново переписав деякі сцени, щоб узгодити пізніші чистові доробки з початковим сюжетом. Тому, з огляду на все вищенаведене, настійливо рекомендую до прочитання саме українську версію.
— Вітаю вас, Старший Кураторе. Перепрошую за несподіваний візит о цій пізній порі, але справа нагальна.
— Добрий вечір, Ґордоне. Проходьте, сідайте. З вашого вигляду можу припустити, що це стосується МакКоїв. Ніщо інше не здатне викликати у вас такого занепокоєння. Виникли якісь проблеми з вашою підопічною?
— І так, і ні, Старший. З моєю підопічною все гаразд. Якщо, звісно, не зважати на сам факт її існування… Втім, ви знаєте мою думку з цього приводу.
— Атож, знаю. І загалом згоден з вами. Проте ми обоє чудово розуміємо, що ваша позиція неприйнятна. Навіть у минулі часи, коли МакКої становили серйозну загрозу, тодішні Послідовники не наважилися на їх цілковите винищення.
— А даремно. Якби вони не побоялися забруднити руки, нам не довелося б зараз платити за наслідки такої поблажливості.
— Мені здається, ви надто драматизуєте ситуацію, Ґордоне. Кілька рецидивів за останні двісті років…
— Я не про це, Старший… даруйте, що уриваю вас. Ви щось чули про Конора МакКоя?
— Про котрого з них? У наших хроніках згадується кілька людей з таким ім’ям.
— Ідеться про єдиного сина Брюса Дункана МакКоя, барона Норвіка.
— Щось таке пригадую. Але дуже непевно. Це якoсь пов’язано із Забороною?
— Так, Старший. Згідно з нашими записами, Конор МакКой помер 12 листопада 1436 року, у тридцятидворічному віці. Вірніше, загинув при спробі подолати Заборону, прикликавши Вищі Сили. Його спотворене тіло знайшли біля родинного порталу в Норвіку. Так, принаймні, мовиться в хроніках.
— А ви гадаєте, що все було інакше?
— Боюся, це не просто здогад, а радше підкріплена фактами версія.
— І в чому ж вона полягає?
— Старий Брюс МакКой здійснив підміну, видавши чийсь інший труп, найпевніше, якогось волоцюги, за синове тіло.
— А що сталося з Конором?
— Конор МакКой залишився живим. Він зміг подолати Заборону, відкрив портал і втік. Сховався від нас.
— Гмм… І куди ж він міг утекти? Де міг сховатися від нас?
— В іншому світі. Там, де не діяла Заборона і де Конор міг продовжити свій рід на загибель нам і всьому людству.
На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Врешті Старший Куратор сказав:
— Це дуже серйозне твердження, Ґордоне. Щиро сподіваюся, що у вас просто розбурхалася уява.
— На жаль, це не так, Старший. На мій превеликий жаль…
На чотирнадцятому році безперервної аґонії старий імператор нарешті помер.
Михайло II правив Західним Краєм мало не двадцять років і більшу частину свого врядування був прикутий до ліжка. Попервах, коли імператор тільки захворів, ніхто не сумнівався що невдовзі він віддасть чортові душу, і його ймовірні наступники вже подумки приміряли на себе корону, завзято інтриґуючи один проти одного. Однак старий уперто чіплявся за життя і ніяк не хотів помирати. Достойники Імперії, що прибули до столиці для обрання нового імператора, після двох місяців марного чекання й безплідної підкилимної боротьби мусили роз’їхатися, спіймавши облизня. Потім вони ще тричі з’їжджалися до Златовара при кожній новій звістці про різке погіршення імператорового здоров’я — і щоразу старий Михайло пошивав їх у дурні. Навіть цього, найостаннішого разу, він примудрився підкласти могутнім князям велику свиню, оскільки помер, так би мовити, без попередження — просто увечері заснув, а на ранок не прокинувся.
Спеціальні кур’єри лише покидали Златовар, щоб донести в усі кінці велетенської держави цю довгоочікувану скорботну новину, а Стеніслав, чи простіше Стен, чотирнадцятий князь Мишковицький, земельний воєвода Галосагу, хоч і перебував майже за тисячу миль на південний захід від столиці, вже знав про смерть імператора. Також він знав, що цей факт приховували аж до полудня, а коли чутки стали просочуватися з палацу до міста, по всьому імператорському домену почалося безпрецедентне за своїм розмахом полювання на голубів. Головною ціллю, звісно, були поштові голуби, проте розосереджені довкола столиці та найближчих поселень лучники й арбалетники для зайвої певності відстрілювали всіх птахів без розбору, навіть ні в чому не винних ворон. Старший Михайлів син, Чеслав, князь Вишиградський і реґент Імперії, будь-що прагнув виграти час, аби встигнути привести в дію вже добряче заіржавілий механізм давно підготовленої змови з захоплення верховної влади. Як і всі інші, за винятком небагатьох обраних, князь Чеслав не підозрював, що існують набагато швидші способи передачі звісток, ніж голубами. А обрані — ті, хто знав цей спосіб, — воліли тримати його в таємниці.
Утім, голуб, відправлений до Стена, уникнув гіркої долі багатьох своїх товаришів. Його випустили за межами володінь Корони, і він мав прилетіти не раніше післязавтрашнього вечора. Лише тоді можна буде привселюдно оголосити про смерть імператора, а доти треба вдавати, ніби нічого не сталося. Добре, що до поїздки у далекий Златовар довго готуватись не доведеться. Наступного тижня Стен збирався вирушити до Лютиці, де невдовзі мали розпочатися щорічні збори Земельного Сейму Галосагу. Тож він просто оголосить про вимушену зміну маршруту… Або не оголосить — усе залежить від того, чи пристане він на пропозицію Флавіана. Якщо так, то імператор помер дуже вчасно — немає потреби спеціально скликати Сейм…
„Сконав таки, сучий син!“ — без тіні співчуття і з чималою часткою зловтіхи думав Стен, енерґійно крокуючи по бруківці набережної. — „Бодай ти довіку горів у пеклі, Михайле!“
Стен мав вагомі підстави не почувати до небіжчика імператора ані крихти жалю і не журитися з приводу його запізнілого відходу до іншого світу. Тринадцять років тому, коли всі чекали, що Михайло II от-от помре, князь Всевлад, Стенів батько, мав непогані шанси стати його наступником. І не просто непогані, а чудові. Що ж до самого Стена, то хоч він формально вважався одним з претендентів на престол, його шанси були мізерні. Ще менше сподівань здобути законним шляхом корону мав хіба що теперішній реґент Імперії, князь Чеслав Вишиградський…
На молу, як завжди, було велелюдно та гамірно. Велике червоне сонце вже почало поринати у води Ібрійського моря, але жодних ознак зниження активності в порту не спостерігалося, швидше навпаки — з настанням вечірньої прохолоди метушня лише посилилася. Життя тут не завмирало навіть уночі. Мишкович був найбільшим портом на західному узбережжі Галосагу і четвертим за величиною серед усіх портів Західного Краю. Моряки любовно називали його Щуровичем — на честь відповідних гризунів, якими аж кишить будь-який порт на світі. Стен не вважав цей каламбур вдалим чи бодай дотепним, позаяк Мишкович було також його родове ім’я, і походило воно зовсім не від мишей, а від видатного воєводи Мишка, який чотириста з гаком років тому заклав у гирлі річки Гари замок Мишковар і заснував порт Мишкович, що згодом став найбільшою цінністю його нащадків, князів Мишковицьких, і головним джерелом їхнього багатства.
Зараз на рейді в гавані стояло понад півсотні кораблів, і з-поміж них особливо вирізнялися два велетенські судна — нові тримачтові красені, що лише на початку цього року зійшли зі стапелів на мишковицькій верфі. Кораблі називалися „Князь Всевлад“ і „Свята Ілона“; завтра на світанку вони вирушать у плавання до невідомих берегів, на пошуки західного морського шляху в Гіндураш. Спорядити таку експедицію було заповітною мрією князя Всевлада — але здійснилась вона лише за дев’ять років по його смерті, завдяки зусиллям Стена, який завершив розпочату батьком справу.
З гордістю дивлячись на чудові кораблі, рівних яким не було в усьому світі, Стен згадав, як він ще підлітком гаяв довгі зимові вечори за вивченням складних креслень і морських карт, що рясніли білими плямами; як слухав захопливі розповіді батька про великих мореплавців минулого; як вони разом мріяли про той день, коли могутні судна здіймуть свої білосніжні вітрила і попрямують на захід, щоб здійснити неможливе — перетнути Великий Океан і кинути якір біля берегів далекого східного Гіндурашу…
І Стена з новою силою охопив гнів.
„Паскудний покруч!“ — подумки звернувся він до небіжчика імператора. — „Якби тебе вчасно грець побив, мій батько був би ще живий. І мама також… Ну, а ти, Чеславе, ще в мене пострибаєш. А я буду першим, хто стрибатиме на твоїй могилі…“
Провину за смерть своїх батьків Стен цілком покладав на імператора Михайла та його сина Чеслава, котрі дев’ять років тому розв’язали війну зі Свереґом і вели її мало сказати бездарно. Під час цієї війни загинули Стенові батько та матір, залишивши його, шістнадцятирічного юнака, з важким тягарем князівської влади на плечах та малою сестричкою на руках. І хтозна, яка з цих двох нош завдала йому більше клопоту…
На головному причалі саме вантажили на шлюпки останню партію продовольства й питної води, призначених для „Князя Всевлада“ та „Святої Ілони“. Зворотним рейсом ці шлюпки мали доправити на берег усіх моряків — офіцери обох кораблів були запрошені на святкову вечерю за князівським столом, а на рядових матросів чекало щедре частування на подвір’ї замку.
За роботою своїх підлеглих спостерігав високий рудобородий чоловік років сорока п’яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим від сонячних променів та солоного морського повітря. Він був одягнений добре, зі смаком, але практично і без претензій. Будь-якої миті він міг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зіпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Іштван, він був капітаном „Святої Ілони“ й керівником експедиції. Мабуть, на всьому західному узбережжі не знайшлося б шкіпера, який краще годився для цієї місії. Іштван мав величезний досвід керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтві навіґації, а що вкрай важливо, здавна був захоплений ідеєю віднайти західний шлях до країни шовку та прянощів.
Завидівши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привіталися, стали бажати йому доброго здоров’я. Стен кивнув їм у відповідь і сказав:
— Дякую, друзі. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то раніше почнеться бенкет.
Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Іштван усміхнувся в руду бороду.
— Ну й завдали ви мені клопоту, ґаздо Стеніславе. Боюся, деякі хлопці так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.