— Бачу, нам не хочуть дати спокою, — з удаваним невдоволенням промовив Стен, підводячись.
І справді, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зріст чоловік саме завів сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Іштван гидливо сплюнув:
— Клятий работоргівець!
Тим часом Стен підійшов до галасливого чоловіка, який при його наближенні миттю вгамував свій запал. Дружинники відступили на крок, але пильності не втрачали, готові за першим же знаком князя звільнити його від настирливого прохача.
— Що тут коїться? — владно запитав Стен.
Работоргівець низько вклонився йому, а відтак квапливо заторохкотів:
— Ваша світлосте, я благаю справедливості! Мене хочуть пограбувати. У мене…
— Передовсім, хто ви?
Той зніяковів і, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.
— Перепрошую, государю, за мою непоштивість. Я дуже схвильований і вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капітан корабля „Морський лев“, що дві години тому кинув якір у вашому порту.
Віддалік почулися в’їдливі коментарі:
— Який там лев! Швидше шакал.
— Або гієна.
— Та ні, вурдалак!
І вибух глузливого реготу.
Пал Антич густо почервонів і скоса кинув на насмішників злостивий погляд.
А Стен пильніше придивився до нього. Пал Антич, хоч і називав себе капітаном, навряд чи був ним насправді. Вочевидь, він належав до того штибу марнославних купців, які, мало розуміючись на морській справі, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всі клопоти, пов’язані з керуванням кораблем, перекладали на плечі старшого помічника.
— Чим ви займаєтеся, капітане? — це слово Стен вимовив з неприхованою іронією.
— Я чесний торгівець, ваша світлосте. Привожу з півдня тропічні фрукти, кавові зерна, лікувальні трави, цінні породи деревини, леопардові шкури, слонову кістку…
— І рабів, — зневажливо додав Іштван, що стояв за Стеновою спиною. — Купує їх за безцінь у тамтешніх дикунів, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.
— По п’ятнадцять, — заперечив Антич. — А то й по десять. Я веду чесну торгівлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки…
— І хто? — суворо запитав Стен. — Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед білого дня хазяйнують розбійники?
— О ні, государю, ні, це не розбійники.
— То хто ж тоді?
— Митники вашої світлості… уклінно перепрошую… вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що діють за вашим приписом.
— Це правда, — незворушно підтвердив Стен. — Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справді віддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.
Пал Антич широко роззявив рота і втупився у Стена очманілим поглядом.
— Але ж це…це…
— Обережніше, капітане! — застеріг його Стен. — Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабіжником?
— Ні, я… я… — Работоргівець судомно глитнув. — Я хочу сказати, що вашу світлість, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величність імператор своїм указом дозволив ввозити на терени Імперії рабів з Цорніки. Я маю спеціальну грамоту, видану Імперською Торгівельною Палатою в Златоварі. Мені дозволено займатися торгівлею, зокрема й рабами, в усіх сорока восьми князівствах Західного Краю.
— Я в жодному разі не зазіхаю на ваші законні привілеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабів де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатіть ввізне мито.
— Але указ імператора…
— До чого тут указ імператора? В ньому нічого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудріший імператор оголосив чорнолюдів товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмір якого я маю право встановлювати на свій розсуд.
— Сто златих?!
— Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно від віку та статі.
Пал Антич сплеснув руками.
— Що ви робите, ваша світлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?
— Це вже ваш клопіт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбниці… Скільки маєте чорнолюдів?
— С-сорок с-сім, — затинаючись промимрив работоргівець.
— Отже, ви мусите сплатити мито в розмірі чотирьох тисяч семисот златих.
— Отче Небесний! — видихнув Пал Антич. — Де ж я візьму такі гроші?!
— Знов-таки, це ваш клопіт, — недбало знизав плечима Стен. — Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого відома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов’язковий для всіх портів Галосагу мінімальний розмір мита на рабів у сімдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Ібрії, якщо не хочете плисти зі своїм товаром аж у Північне Помор’я. Або ж повертайте назад і прямуйте через Теґинську протоку до Серединного моря. Як мені відомо, у Влохії великий попит на чорнолюдів.
— В Ібрії вдосталь рабів-маурі, — забідкався купець. — Я не окуплю там своїх витрат. У північних водах ці тварюки подохнуть від холоду, а в Теґинській протоці спасу немає від маурійських піратів — і ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгівлю, государю…
Стен різко урвав його: