— Саме на порі. Більшість твоїх ровесниць уже мають чоловіків.
— А я ще не готова, — не поступалася сестра. — Краще зачекати.
Стен стиха зітхнув. Останнім часом Маріка дедалі відвертіше демонструвала своє небажання виходити заміж, і це дуже непокоїло його. Ні, він зовсім не прагнув чимшвидше спекатися сестри, якраз навпаки — йому й самому не надто кортіло відпускати її. Але Стен боявся, що Маріка могла закохатися в когось із місцевих; і не просто закохатися, а й зайти значно далі, ніж це дозволено порядній дівчині. Проте він навіть у гадці не мав вистежувати сестру, бо розумів, що цим лише погіршить ситуацію, підштовхнувши її до рішучіших дій…
— Рік тому, — стримано мовив Стен, — ти нітрохи не заперечувала проти шлюбу з Флавіаном.
— Не через велику любов до нього. Раніше я думала, а ти всіляко підтримував цю думку, що тобі конче потрібен шлюбний союз із Ібрією для здобуття корони Галосагу. Проте згодом я побачила, що Флавіан і так зацікавлений зробити тебе королем. Він хоче цього навіть більше, ніж ти сам.
Стен не міг не погодитися з сестрою:
— Все це правда, але ти маєш зрозуміти…
— А тепер, — провадила Маріка, не зважаючи на його слова, — зі смертю імператора тобі взагалі не знадобиться стороння підтримка. Поки Чеслав каламутитиме воду, ти зможеш утвердити свою владу над Галосагом, і ніхто не стане тобі на заваді.
— Я ще не вирішив, як мені вчинити, — сказав Стен.
Маріка знизала плечима.
— А що тут вирішувати? Тут я цілком згодна з Флавіаном — твоє місце на троні Галосагу. Чи ти хочеш позмагатися за імператорський престол?
— Подивимося, — відповів Стен невизначено. — І якщо я так вирішу, до Златовара ти поїдеш зі мною.
Маріка вмить спохмурніла.
— Не думаю, що це гарна ідея. Передовсім, на мій погляд, тобі нічого робити в Златоварі. А якщо й надумаєш їхати, то буде необачно так довго залишати князівство на дядечка Войчо.
— З князівством нічого не станеться. А наш дядько робитиме те, що йому казатиме Щепан Чірич.
— Все одно, — наполягала Маріка. — Буде надійніше, якщо тебе заступатиму я. Та й мені кортить спробувати себе в ролі правительки. Хай навіть номінальної.
Стен пильно подивився їй в очі.
— Це єдина причина, чому ти хочеш лишитися? Чи є щось іще?
— Ні, більше нічого.
Попри впевнений тон і щирий, невинний погляд сестри, Стен зрозумів, що вона збрехала.
„Таки в неї хтось є,“ — з гіркотою подумав він, відчуваючи неприємну порожнечу в грудях. — „Хто ж цей негідник, хто?.. Даруй, матінко, не встежив я за Марікою…“
„Даруй, матінко,“ — і собі думала Маріка. — „Даруй, що збрехала в цьому святому місці. Даруй, що взагалі брешу Стенові…“
А княгиня Ілона дивилася з ікони на своїх дітей і лише лагідно всміхалася.
Маріка пішла з бенкету задовго до його завершення під приводом того, що хоче взяти участь у ранковій церемонії відплиття кораблів, а тому, щоб виспатися, їй треба лягти раніше. Стена начебто задовольнило таке пояснення, він звик, що сестра любить поспати. А проте, при прощанні вона прочитала в його занепокоєному погляді невисловлене запитання: „Чи не тому ти так багато спиш останнім часом, що спиш не сама?..“ Маріка поквапилася піти, щоб очі не виказали її збентеження так само відверто, як брат виказував своє занепокоєння. Мабуть тепер, думала вона, прямуючи коридорами замку в супроводі веселеньких від випитого вина придворних панночок, будь-хто з присутніх на бенкеті, кому надто рано захочеться спати, опиниться у Стена під підозрою. Не виключено, що після вечері він вирішить навідатись до них під якимось вигаданим приводом. Але до неї, звичайно, не зайде. Бідолашний братик так боїться знайти підтвердження своїх підозр, що воліє залишити все як є…
Маріка сумно всміхнулася.
„Вибач, Стене,“ — подумала вона. — „Якби ж то я могла розповісти всю правду!..“
Біля своїх покоїв Маріка відпустила придворних панночок, сказавши, що сьогодні не буде традиційних вечірніх посиденьок, а сама, проминувши вітальню, ввійшла до просторої спальні, де на неї вже чекала молоденька покоївка. З її допомогою Маріка зняла з себе вбрання та прикраси, надягла нічну сорочку і вляглася в ліжко. Тим часом покоївка віднесла до ґардеробної її розкішну сукню з золотої парчі та шовкові нижні спідниці, а повернувшись, загасила всі свічки в спальні за винятком однієї, на низенькій шафці поруч ліжка, й шанобливо спиталася:
— Вам більше нічого не треба, пані?
— Ні, золотце, можеш іти.
— Добраніч, пані.
— І тобі також.
Уклонившись, покоївка зробила була кілька кроків у напрямку дверей, а потім нерішуче зупинилася.
— Пані… — почала вона і замовкла, вагаючись.
— Ага, розумію, — сказала Маріка, зручніше влаштувавшись на подушках. — Знову призначила побачення своєму приятелеві?
— Ну… так, пані. Але обіцяю повернутися ще до світанку.
— Гаразд, іди, — кивнула Маріка. — Бажаю гарно розважитися.
— Дякую, пані! — зраділа покоївка.
Коли вона залишила спальню, Маріка про всяк випадок пролежала ще зо чверть години, тоді вибралася з ліжка і пройшла до ґардеробної. Там вона привела в дію простеньке закляття — і кімнату залило м’яке жовтувате світло, яке випромінювала скляна куля, наполовину вмурована в стелю. Такі маґічні світильники були в усіх особистих кімнатах Маріки та Стена, але вони користувалися ними лише тоді, коли залишались наодинці або в присутності родичів-Конорів, а при сторонніх задовольнялися звичайними свічками. Хоча люди й здогадувалися, що князь та його сестра реґулярно вдаються до чарів, було зовсім небажано демонструвати це відкрито. З тих самих міркувань, узимку, наприкінці осені й на початку весни Стенові з Марікою доводилося про людське око палити в себе каміни, хоча насправді їхні помешкання зігрівали спеціальні чари, накладені на підлогу та стіни.
У ґардеробній Маріка скинула нічну сорочку, надягла білизну та панчохи, взула туфлі, а потім відчинила одну з шаф і відсунула вбік задню стінку, за якою був потаємний відділ, де зберігалася одіж, яку тут ніхто не носив. З-поміж різних речей вона вибрала коротку чорну спідницю, білу шовкову блузку та темно-червону жакетку і вдягла їх. Потім скріпила золотою шпилькою волосся, прискіпливо оглянула себе в дзеркалі й кокетливо підморгнула своєму відображенню, всміхнувшись на думку про те, як відреаґував би Стен, побачивши її в такому вбранні. Загалом, Маріка не була в захваті від тамтешньої моди, вона полюбляла вдягатися розкішно й вишукано, прикрашати себе коштовностями — щоб одразу було видно, що вона князівна, а не якась простолюдинка. Разом з тим, їй подобалося носити коротку спідницю — у неї були гарні ноги, довгі та стрункі, і їй приємно лоскотало нерви, коли зустрічні чоловіки, відверто або нишком, милувалися ними. Проте найбільше Маріка цінувала взуття та білизну. Звичайно, як тут, так і там зустрічались погані й гарні речі; але гарне взуття звідти було справді гарним — легким, зручним, красивим, ніде не тисло, не промокало, не псувалося від вологи. А про гарну білизну звідти й говорити не варто — Маріка так звикла до неї, що ніяку іншу носити вже не могла. Надто ж це стосувалося трусиків, яких тут ще ніхто не вигадав. Раніше вона спокійнісінько обходилася без них, власне, й зараз не завжди надягала їх до тутешнього вбрання з довгими пишними спідницями, але в особливі жіночі дні вони ставали просто незамінними. А от у тамтешньому одязі ходити без трусиків було взагалі ризиковано.
Закінчивши причепурюватися, Маріка видобула з тієї ж таки схованки сумочку з крокодилової шкіри й лялькову голову натурального розміру з довгим золотавим волоссям, після чого знову замаскувала потаємний відділ і зачинила шафу. Почепивши пасок сумочки на плече, вона загасила в ґардеробній світло й повернулася до спальні. Там накидала під ковдру кілька малих подушок, вміло надавши їм форму свого тіла, і примостила до цього опудала лялькову голову, затуливши її обличчя золотавими кучерями. Тепер, якщо хтось зазирне до спальні, то в тьмяному світлі однієї свічки не помітить нічого підозрілого. Втім, завжди існував ризик, що виникне нагальна потреба розбудити її посеред ночі — от тоді буде справжній скандал! Проте за три роки цього ще жодного разу не траплялося.
Переконавшись, що зробила все як треба, Маріка ввійшла до суміжного зі спальнею кабінету, який, разом з рештою цих покоїв, раніше займала княгиня Ілона. Упродовж двох років по її смерті вони лишались незамешканими в очікуванні своєї нової господині — юної Анішки, князівни Сеанської. Проте за місяць до весілля зі Стеном вона несподівано захворіла і невдовзі померла. Стен украй важко переніс цю втрату і відтоді навіть чути не хотів про нову наречену. Його шлюб з Анішкою планувався віддавна, ще коли обоє були дітьми, і він так звик до цієї думки, що просто не міг уявити на її місці іншу жінку. Саме тому Стен запропонував сестрі переселитися в помешкання їхньої матері. Дев’ятирічна Маріка, не здогадуючись про справжню причину братового рішення, дуже раділа, що її нарешті визнали дорослою…
В кабінеті Маріка також запалила маґічний світильник (тут він був схований у люстрі для свічок) і поглянула на годинник, що висів на стіні між двома заштореними вікнами. Як і більшість предметів оздоблення кімнати, цей годинник належав її матері, і був він мало що просто дивним. Його циферблат поділявся не на дванадцять, як звичайно, рівних частин, а на двадцять чотири — таким чином, за добу мала стрілка робила не два обороти, а один. Вірніше, так поводилася одна з малих стрілок — а їх було дві, так само як і великих: пара червоних і пара чорних. Чорні стрілки йшли точно, зате червоні поспішали майже вдвічі. Якщо вірити їм, то доба минала за дванадцять годин і п’ятдесят чотири хвилини нормального часу. Цей годинник було виготовлено років вісімнадцять, а то й двадцять тому на спеціальне замовлення княгині. Стен вважав їх просто одним з материних дивацтв; так само думала й Маріка, аж поки не з’ясувала, що за цим криється.
Червоні, „неправильні“ стрілки показували за двадцять хвилин першу по півдні. Маріка підійшла до протилежної стіни, вздовж якої стояли шафи з книжками. Вільну ділянку стіни між двома шафами прикривав старий вицвілий ґобелен, на якому було зображено чи то невідомого святого, що творив чергове диво, чи то алхіміка в розпал якогось досліду. Щодо цього Маріка зі Стеном не могли дійти однозначного висновку, але з огляду на те, чим займалася їхня матір за життя, схилялися до другого варіанту.
Утім, Маріку цікавив не сам ґобелен, а те, що було за ним. Вона потягла за шовковий шнурок, що висів збоку, і ґобелен, згортаючись у рулон, піднявся догори, оголивши прямокутник стіни, вкритий вигадливим візерунком з різнокольорових каменів, які не мали жодної цінності для ювелірів, але були надзвичайно цінними для людей, що зналися на чарах. Тисячі дрібних камінців було вкраплено в стіну, здавалося б, навмання, цілком безладно. Виняток становив лише зовнішній контур у формі арки заввишки близько двох метрів і півтора завширшки; а от усередині, на погляд невтаємниченого, панував повний хаос. Проте Маріка належала до втаємничених, і в цьому позірному хаосі вона бачила строгий порядок, бездоганну точність і гармонію маґічних зв’язків. Уся конструкція була неймовірно міцною, майже монолітною. Звичайна людина без чаклунського хисту не змогла б виколупати зі стіни навіть найменшого камінця; та й сама стіна була твердіша за граніт.