— Протягом року ми, еволюціоністи, не могли дійти згоди, яку тактику обрати щодо вас. Одні пропонували розірвати зв’язок з вашим світом, а інші, до яких належав і я, вважали це великою помилкою і наполягали на тісному співробітництві з вами. На наше переконання, лише таким чином можна запобігти війні між Послідовниками та Конорами. Я знаю, є дві обставини, що дуже вас непокоять — Заборона і повільний плин часу у вашому світі.
— А ще можливість ядерного нападу, — додала Маріка.
Смирнов гмикнув.
— Бачу, Кейт розповів вам про божевільні марення свого батька. Але запевняю вас, що Послідовники на це не наважаться. Як стверджує доктрина стримування, ядерна загроза реальна лише доти, доки супротивна сторона не має адекватних засобів для удару у відповідь. Сама лише перспектива проникнення Конорів до нашого світу, де вони здатні влаштувати масштабні акції відплати, зупинить Послідовників. Навіть один-єдиний уцілілий Конор-месник може завдати непоправної шкоди планеті, на якій знаходиться безліч атомних та гідроелектростанцій, шкідливих підприємств і арсеналів зі зброєю масового враження. А що ж до Заборони, то я майже не сумніваюся в наявності у всіх Конорів імунітету. Та навіть якщо й ні, це лише тимчасова проблема. Серед дев’яноста трьох МакКоїв з нашого світу близько половини — неодружені молоді люди та незаміжні дівчата. Їхній дар недієздатний, зате вони є носіями невразливості на Заборону, яку зможуть передати своїм з Конорами спільним нащадкам.
— Це вимагатиме чимало часу, — зауважила Маріка. — А час у нас іде занадто повільно.
— Його можна прискорити, жорстко сполучивши порталами ваш світ з Альпією. Тоді вже час у нашому світі, хай і трохи, лише на сім відсотків, та все ж відставатиме від вашого.
— І справді, — погодилася Маріка, прикинувши подумки усереднений плин часу. — А ви дозволите нам встановити постійне з’єднання?
— Вам не доведеться питати нашого дозволу, — відповів Смирнов. — Ми, еволюціоністи, вже вирішили передати Конорам контроль над Альпією.
— Ого! — Маріка аж не повірила своїм вухам. — Передати нам контроль? Але чому?
Смирнов якось безпорадно знизав плечима.
— А що нам залишається робити? Це, до речі, друга причина, чому я від самого початку виступав за співпрацю з вами. І ми, і МакКої з нашого світу — люди, розніжені благами постіндустріальної цивілізації, до того ж нас надто мало, щоб створити тут стійку спільноту і підтягти цей світ до нашого рівня. Швидше вийде навпаки: наступні покоління МакКоїв, попри всі зусилля еволюціоністів, скотяться в бронзову добу.
— А ви гадаєте, що ми, Конори, зможемо нав’язати цьому світові свою феодальну цивілізацію?
— Певна річ, зможете. Ви люди сильні, рішучі, жорсткі… і, коли треба, жорстокі. У вас це вийде.
Маріка довго мовчала, міркуючи над словами Смирнова. Він не заважав їй збиратися з думками і терпляче чекав, коли вона заговорить перша.
— У мене також є ідея, — нарешті мовила Маріка. — Якщо брат погодиться, ми з Кейтом оселимося тут. Станемо засновниками нової гілки роду Конорів і нової князівської династії. А в Мишковичі оголосимо, що Кейт забирає мене до себе на батьківщину.
— Непогана думка, — схвалив Смирнов. — Удвох з Алісою ви зможете згуртувати МакКоїв краще, ніж вона сама. Та й ваш батько… Ви ж візьмете його з собою?
— Аякже. Йому добре там, де я. Крім того, тут мешкатимуть люди з його світу, і тут він зможе вільно називати мене дочкою. — Маріка спустилася з ґанку, поволі пройшлась по траві, потім нахилилася, зірвала квітку ромашки й легенько торкнулася вустами її пелюсток. — А що робитимете ви та ваші товариші? Невже просто передасте нам Альпію та МакКоїв, а самі вмиєте руки?
— У жодному разі, принцесо. Як я вже казав, ми пропонуємо вам співпрацю. Хочемо поєднати ваші паранормальні здібності з нашими стародавніми знаннями, зробити вас, Конорів, новими спадкоємцями цивілізації Попередників. А четверо з нас після переселення на Альпію всіх МакКоїв планують приєднатися до Поля та Бланш і назавжди лишитися тут.
— Серед цих чотирьох і місіс Волш?
Смирнов ствердно кивнув:
— Місяць тому Дейна пішла від чоловіка і тепер мешкає на Альпії. Мені таки вдалося переконати її, що сорок шість років — ще не кінець життя.
Темерик, син Силімла, юний козопас із Манти, склав долоню козирком і сумовито задивився вдалечінь. Сьогодні в Чужих було свято, а він, Темерик, як звичайно, наглядав за стадом дурних кіз і не міг відлучитися бодай ненадовго, щоб подивитися на святкування зблизька. Майже всі хлопчаки з його села, не кажучи вже про дорослих, зараз були в селищі Чужих. Темерику також хотілося там бути, проте батько наказав йому не відходити від кіз і обіцяв добряче відчухрати його палицею, якщо він не послухається.
Темерик вважав це несправедливим і аж знемагав від заздрощів до своїх друзів з бідних родин, яким не треба було пасти кіз, бо їх вони не мали. Вони жили гірше, ніж Темерик, зате були вільні й зараз розважалися на святі Чужих…
Чужі з’явилися на острові ще до Темерикового народження, понад вісімнадцять років тому. Попервах острівний люд вирішив, що вони — боги. Проте жити поруч із богами було нехай і почесно, та дуже незатишно, тому згодом острівний люд передумав і вирішив, що Чужі не боги, а лише жерці могутніх богів. Після цього всім стало легше.
Кілька років Чужі жили своїм життям, а острівний люд — своїм. Вони не заважали одні одним, між ними не виникало суперечок. Острівний люд почав був думати, що Чужі не такі вже й дужі, як здавалося, а їхні боги — не такі вже грізні та могутні. Дехто з гарячих голів навіть пропонував піти до Чужих з важкими дрючками і забрати в них усі залізні речі, нічого не давши навзамін. Одначе старшини сіл утримали молодь від святотатства — і незабаром з’ясувалося, що старшини вчинили вельми мудро.
Якось уранці, через чотири роки після появи Чужих, мешканці північного узбережжя острова побачили на обрії два величезні кораблі. Вони дуже злякалися, позаяк знали, що буде, коли кораблі підійдуть до острова. Лихі моряки з Великої Північної Землі стануть убивати, грабувати, ґвалтувати, вони заберуть на свої кораблі кіз, дівчат і сильних молодих чоловіків, щоб продати їх на Великій Землі, а прибережні села спалять дощенту. Це траплялося вже не раз.
Люди кинулися до Чужих, благаючи про допомогу. Вислухавши їх, двоє Чужих завантажили на свою самохідну підводу безвесловий човен і рушили до моря. Спершу вони хотіли домовитися з лихими моряками, спустили на воду човна, взяли з собою одного рибалку й попливли до кораблів. Але лихі моряки не хотіли домовлятися, вони стали стріляти в човен з луків і поранили в плече рибалку. Тоді, як розповідав той рибалка, один з Чужих узяв до рук залізну патерицю і з її допомогою прикликав на голови лихих моряків гнів своїх могутніх богів. Боги відгукнулися на заклик свого жерця й ударили блискавкою, яка рознесла вдрузки найближчий корабель. Боги Чужих виявилися не лише могутніми, а й милосердними: побачивши, що другий корабель поквапився геть від острова, вони не стали вражати його блискавицею.
А за кілька місяців до острова припливло вже три кораблі. Цього разу Чужі навіть не намагалися домовитись із лихими моряками. Дослухавшись до їхніх молитов, могутні боги знову вразили блискавкою найближчий корабель і зглянулися на інші два кораблі, які поспіхом завернули назад на північ. Те ж саме сталося ще через кілька місяців, коли до острова припливло ще три кораблі.
Відтоді кораблі з Великої Північної Землі жодного разу не підходили до острова. Вочевидь, лихі моряки та їхні царі второпали, що могутніх богів краще не гнівити. А острівний люд після тривалих суперечок зі своїми жерцями вирішив також поклонятися й богам Чужих. На словах Чужі не заперечували, проте відмовилися розкривати таємницю своїх обрядів. Острівний люд був дуже засмучений. Зате місцеві жерці дуже цьому раділи…
Згодом в одного подружжя Чужих нарешті народився син. Коли хлопчик трохи підріс і став гратися з дітьми острівного люду, дехто намагався розпитати в нього про богів його племені. Проте марно — чи то Чужі не втаємничували дітей у свою віру, чи, може, якнайсуворіше заборонили хлопчику говорити про богів при сторонніх.
А минулого року на острові з’явилося чимало нових Чужих, і серед них особливо вирізнялися молоді чоловіки з мечами — зрозуміло, залізними. Острівний люд відразу збагнув, що це не жерці, а воїни.
Чужі-воїни також тішилися прихильністю могутніх богів, але в усьому іншому вони дуже відрізнялися від Чужих-жерців. З ними було легше мати справу, вони охоче спілкувалися з острівним людом і не гребували місцевими дівчатами. Кілька дівчат, зокрема й Анда, старша Темерикова сестра, вже ходили з великими животами, а дві з них невдовзі мали народити.
Коли Чужі-воїни навчилися розуміти тутешню мову, а дехто з місцевих вивчив їхню (яка, до речі, дуже відрізнялася від мови жерців), острівний люд став розпитувати їх про богів. На відміну від жерців, воїни не напускали туману, а відверто розповіли, що бог у них один і звати його Отець Небесний. Цей бог такий могутній, що не терпить інших богів, крім свого сина Спасителя… який, за твердженням Чужих-воїнів, є той самий Отець Небесний! Останнє справило на острівний люд неабияке враження: бог, що зміг породити самого себе, направду могутній бог! Знову порадившись і посперечавшись зі своїми жерцями, острівний люд звернувся до Чужих-воїнів з проханням дозволити їм поклонятися Отцю Небесному. Воїни не заперечували й дуже скоро привели двох нових жерців, що не були такими потайними, як старі, й погодилися навчити всіх охочих своїм обрядам. Щоправда, натомість вони вимагали зректися всіх інших богів острова, що викликало невдоволення місцевого жрецтва. Проте нові жерці були невблаганні, вони приймали до вірних Отця Небесного лише тих, хто визнавав його Богом Єдиним. Врешті-решт острівний люд вирішив не суперечити новим жерцям, але потайки продовжував шанувати й старих богів, аби не сердити їх і не накликати на себе біду…
Крім воїнів, на острові оселилися й інші Чужі, серед яких були чоловіки та жінки різного віку, а також діти. Вони розмовляли тією ж мовою, що й старі жерці, і трималися осторонь острівного люду, спілкуючись здебільшого поміж собою та з воїнами. За якийсь час стало зрозуміло, що ці Чужі, хоч і одного роду-племені з воїнами, проте до переселення на острів мешкали в зовсім інших краях.
А зі своєї землі Чужі-воїни згодом привели з півсотні людей, що начебто й були їхніми краянами, але не належали до їхнього роду. Острів’яни прозвали цих людей Простими і невдовзі визнали їх за своїх, бо вони також були землеробами, скотарями та ремісниками. Так само, як і Чужі, Прості шанували Отця Небесного, однак не тішилися його особливою прихильністю. Через те вони заздрили Чужим, боялися їх і пошепки говорили про якесь відьомство. Зрештою острівний люд з’ясував, що під цим словом вони розуміють саме ту надзвичайну силу Чужих, якою їх нагородив Отець Небесний. Тим більше було незрозуміло, чому всі Прості так бояться відьомства…
Попервах острів’яни взагалі не розуміли, навіщо Чужим знадобилося приводити сюди Простих. Та невдовзі виявилося, що Прості чимало знають і вміють. За наказом Чужих, вони стали навчати острівний люд багатьох корисних речей — як будувати великі човни й міцні хати, як видобувати руду, витоплювати й кувати залізо, як ткати тонке полотно, як краще обробляти землю й розводити худобу тощо.
Хоча, звісно, Простим було далеко до Чужих, які з допомогою своїх дивовижних залізних тварин швидко побудували собі село, яке називалося Містом. А два місяці тому вони спорудили посеред Міста здоровенну хату й назвали її Палацом. Потім привели ще зо три десятки Простих, які займалися оздобленням Палацу зовні та всередині. Ці Прості не залишилися на острові, їх повернули додому, а натомість привели інших, уже не будівничих, а слуг — вони мали доглядати за Палацом і прислуговувати майбутнім правителям острова.
Острівний люд досить спокійно поставився до звістки про правителів, хоча раніше дуже пишався тим, що ніколи не мав над собою царів і слухався лише своїх старшин. Утім, час від часу то один, то інший цар з Великої Північної Землі надсилав кораблі з лихими моряками, щоб підкорити острів, проте справа завжди закінчувалася розбоєм та грабунком. Забравши здобич, лихі моряки сідали на кораблі й відпливали на північ, щоб доповісти своєму цареві про захоплення далекого острова. Можливо, відразу кілька царів на Великій Північній Землі вважали острів своєю власністю, але самим острів’янам було від цього ні холодно, ні гаряче.
Коли ж Чужі оголосили, що острову потрібні цар та цариця, люди заперечувати не наважилися. А старшини всіх сіл обговорили це питання на загальних зборах і вирішили пристати на пропозицію Чужих. Незадоволеним — здебільшого з-поміж молодих мисливців та рибалок — вони нагадали, що відколи з’явилися Чужі, на острів більше не нападали лихі моряки з Великої Північної Землі, не грабували, не вбивали, не забирали людей у рабство.
Та в більшості своїй острівний люд не потребував ніяких нагадувань. Людям було однаково — з правителями чи без них, лише б жилося краще. А за Чужих жити стало і краще, і цікавіше. Люди не хотіли сваритися з ними і не хотіли, щоб вони пішли десь-інде, тому погодилися мати над собою царя та царицю.
І саме сьогодні на острів прибув найголовніший з Чужих — його звали Імператором. Він привів з собою сестру та її чоловіка, що відтепер правитимуть островом, а згодом — і Великою Північною Землею. Про це якось обмовився Міх — той, що зробив живота Темериковій сестрі. І Темерик не сумнівався, що так усе й буде. У своїх мріях він уже уявляв, як тремтітимуть зі страху лихі моряки та їхні царі на саму лише згадку про його рідний острів. Серце юного козопаса сповнювалося гордістю за батьківщину…
Темерик знову зітхнув. Йому так кортіло бути зараз у Місті, розважатися на святі Чужих, подивитися на Імператора, на його сестру та зятя… А втім, двох останніх він ще встигне побачити, вони будуть тут царем та царицею, а отже, ніде не подінуться з острова. Зате Імператор ще й як подінеться! Ці Чужі з’являються і зникають, коли їм заманеться, подорожують по всьому світові, будь-які відстані для них за іграшку. Темерик дуже заздрив їм, проте, на відміну від Простих, не тримав зла на них за те, що вони тішаться особливою прихильністю богів… цебто, Бога Єдиного, Отця Небесного. І взагалі, віднедавна Темерику перестало подобатися слово „Чужі“. За Міховими словами, дитина, що народиться в Анди, буде однією з них. А хіба можна називати рідного небожа Чужим?..
Допіру Темерик поділився своїми думками з Міхом. Той усміхнувся і сказав йому:
— То називай нас Конорами.