Свічка в пляшці догоріла. Ніч минула. Перші звуки ранку чутно, ще заки сонце зійде. Десь відчиняють рипучі двері, чути стукіт кроків на сходовій клітці, небо блідо-сіре, а від землі підіймаються жовтаві випари, порох і сірка з каналізації.
Дебора будиться, зітхає і каже: «Буде дощ! Так смердить із каналізації, зачини вікно».
Так починаються літні дні. Пополудні Менделеві не спиться вдома. Він іде на дитячий майданчик. Втішається співом нечисленних дроздів, довго сидить на лавці, креслить парасолькою заплутані лінії на піску. Звук води, що її довгий шланґ розпорскує над невеличким травником, холодить Менделеві Зинґеру лице, йому здається, що він відчуває воду, і засинає. Йому сниться театр, акробати в червоному і золотому, Білий дім, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт і Менухим.
Мендель здогадується, чому Мак хоче їхати. Мабуть, збирається одружитися з Міріям. Для родини Зинґерів він робить усе.
Коли я помру, думає Мендель, Мак одружиться з Міріям. Вони тільки й чекають моєї смерти. А я маю час. Я чекаю на Менухима.
Тепер червень, спекотний і особливо довгий місяць.
Коли нарешті настане липень?
Наприкінці липня Мак замовляє квиток на корабель. Пишуть Біллесам листа. Мендель іде до крамниці Сковронеків сказати друзям, що його наймолодший син теж приїде до Америки.
У крамничці родини Сковронеків зібралося набагато більше людей, ніж звичайно, ніж в інші дні. У кожного в руках газетний папір. В Европі вибухнула війна.
Мак не поїде до Росії. Менухим не приїде до Америки. Війна вибухнула.
Чи не полишили оце щойно Менделя турботи? Вони відійшли, і вибухнула війна.
Йона на війні, а Менухим у Росії.
Двічі на тиждень, вечорами, Сем і Міріям, Веґа і Мак приходили провідати Менделя Зинґера. Вони намагалися приховати від старого певну Йонину смерть і небезпеки, що чигали на Менухима. Здавалося, вони вірять, що зможуть відволікти скерований на Европу Менделів погляд на власні успішні здобутки і власну безпеку. Вони, так би мовити, стали помежи Менделем Зинґером і війною. І вдаючи, що він слухає їхні балачки та поділяє їхні припущення, мовляв, Йона зайнятий десь у якійсь канцелярії, а Менухим через свою особливу хворобу надійно схований ув одному петербурзькому госпіталі, він бачив, як його син Йона падає з коня і повисає на одній із тих колючих загород, що їх так наочно змальовують військові кореспонденти. А його хата в Цухнові горіла — Менухим лежав у кутку і горів разом із нею. Інколи він наважувався промовити якесь коротеньке речення: «Рік тому, коли прийшов лист, — казав Мендель, — мені самому слід було поїхати по Менухима».
Ніхто не знав, що на це відказати. Кілька разів уже Мендель говорив це речення, і завжди западала та сама тиша. Здавалося, одним цим реченням старий гасить світло в кімнаті, ставало темно, і ніхто вже не бачив, куди показувати пальцем. І, довго помовчавши, вони вставали й ішли.
Зате Мендель Зинґер зачиняв за ними двері, посилав Дебору спати, запалював свічку і брався співати псалом за псалмом. У добрі години співав він і в лихі. Він співав, коли дякував небові й коли його боявся. Колисання його тіла завжди були такі самі. І лише за його голосом уважний слухач, можливо, розпізнав би, чи Мендель, цей праведник, вдячний, чи сповнений страхів. У такі ночі страх трусив ним, як вітер кволим деревцем. А жура позичала йому свій голос, чужим голосом виводив він псалми. Закінчив. Закрив книгу, підніс її до вуст, поцілував і згнітив пальцями полум’я. Але не заспокоївся. Замало, замало, — казав він собі, — я зробив. Часом він лякався здогаду, що єдиний його засіб, співання псалмів, може виявитися безсилим у тій великій бурі, в якій згинуть Йона і Менухим. Гармати, думав він, гучні, полум'я могутнє, мої діти згорять, і це моя вина, моя вина! А я тут псалми співаю. Цього не досить! Не досить!
Усі, хто на політичних посиденьках у Сковронека заклалися, що Америка збереже нейтралітет, програли.
Була осінь. О сьомій ранку прокидався Мендель Зинґер. О восьмій він уже стояв на вулиці, перед будинком. Сніг був іще білий і твердий, немов удома, в Цухнові. Але тут він скоро топився. В Америці він не тримався довше ніж одну ніч. Уже від самого рання його місили бистрі ноги хлопчаків-газетярів. Мендель Зинґер чекав, поки надійде один із них. Він купував газету і вертався додому. Синя гасова лампа горіла. Вона освітлювала ранок, темний, наче ніч. Мендель Зинґер розгортав газету, вона була масна, липка і мокра, вона пахла, як ця лампа. Він читав повідомлення з театру воєнних дій двічі, тричі, вчетверте. Він вичитав, що п'ятнадцять тисяч німців нараз потрапили в полон і що росіяни знову наступають у Буковині.
Але цього йому було замало. Він знімав окуляри, протирав скельця, знову одягав і знову перечитував військові зведення. Його очі просіювали рядки. Чи не осядуть там, бува, імена: Сем Зинґер, Менухим, Йона? «Що нового в газеті?» — питала Дебора сьогодні, як і щоранку. «Та взагалі нічого! — відказував Мендель. — Росіяни перемагають, а німців беруть у полон». Западала тиша. На спиртівці клекотів чайник. Він співав майже так само, як самовар удома. Ось лише чай смакував не так, американський чай, хоча й загорнений був у китайський папір. «Навіть чаю напитися не можна!» — казав Мендель, сам собі дивуючись, що говорить про такі дрібниці. Можливо, він щось інше хотів сказати? Так багато важливого було в цьому світі, а Мендель нарікав на чай. Росіяни перемагали, а німців брали в полон. І тільки про Сема нічого не було чути, і про Менухима нічого. Два тижні вже минуло, відколи Мендель написав. Червоний Хрест також сповістив, що Йона зник безвісти. Мабуть, він загинув, потай думала Дебора. Мендель думав так само. Але вони довго розмовляли про значення вислову «зник безвісти», і так, ніби він цілком виключав можливість смерти, неодмінно погоджувалися, що «зник безвісти», може, означає просто взятий у полон або ж поранений у полоні.
Ось тільки чому Сем так довго не пише? Ну так, він був на довгому марші чи саме в одному з тих «перегрупувань», суть і значення яких так ретельно з'ясовували пополудні в Сковронека.
Не можна цього казати вголос, але не слід було Семові йти.
Та все-таки він вимовив уголос другу частину цього речення, і Дебора почула. «Ти не розумієш, Менделю, — сказала Дебора. Всі арґументи на користь участи Сема в американській війні Дебора запозичила від своєї доньки Міріям. — Америка не Росія. Америка — це батьківщина. Обов'язок кожної порядної людини — воювати за батьківщину. Мак пішов, і Сем не міг залишатися. До того ж він — хвала Господу! — при штабі полку. Там не гинуть. Бо якби допустити до загибелі вищих офіцерів, то хто ж тоді буде перемагати. А Сем — хвалити Господа! — при вищих офіцерах».
«Одного сина я вже віддав цареві, могло б уже і вистачити!»
«Цар — це одне, а Америка — щось зовсім інше!»
Мендель не сперечався. Все це він уже чув. Він пригадував собі той день, коли вони пішли на війну, Мак і Сем. Обидва співали американську пісню, просто посеред вулиці. Увечері у Сковронека сказали: а із Сема, тьху-тьху, щоб не наврочити, таки незлецький солдат.
Може, Америка — й батьківщина, війна — обов'язок, боягузтво — ганьба, а смерть при штабі полку виключена! Все одно, думав собі Мендель, я батько, і я мав би сказати своє слово. «Залишайся, Семе!» — мав би я сказати. «Довгі літа я чекав, щоби побачити бодай малесенький окрайчик щастя. А тепер Йона в солдатах, і хтозна, що там із Менухимом, у тебе жінка, дитина і своя справа. Залишайся, Семе!» Може, він би й залишився.
Мендель став своїм звичаєм коло вікна, повернувшись до кімнати спиною. Він дивився просто на розбиті й забиті брунатним диктом вікна Лемелів навпроти, на першому поверсі. Внизу була крамниця єврейського різника з гебрейською вивіскою, білі, брудні літери на блідо-блакитному тлі. Лемелів син теж пішов на війну. Вся родина Лемелів ходила до вечірньої школи і вчила англійську. Вечорами вони брали зошити й ішли до школи, як малі діти. Мабуть, так і має бути. Може, й Менделеві з Деборою слід було би піти до школи. Америка — це батьківщина.
Іще падав невеличкий сніг, повільні, ліниві й вологі сніжинки. Євреї, розкривши чорні парасольки над головами, вже ходили вулицею туди-сюди. Їх ставало дедалі більше, вони йшли серединою вулиці, останні білі рештки снігу топилися в них під ногами, здавалося, в інтересах установ вони змушені так довго ходити туди-сюди, поки остаточно знищать сніг. Неба Менделеві з вікна не було видно. Але він знав, що небо похмуре. В усіх вікнах навпроти він бачив жовтаво-червонясті відблиски ламп. Похмуре було небо. Похмуро було в усіх кімнатах.
Незабаром то тут, то там відчиняться вікна, покажуться бюсти сусідок, повивішують червону і білу постіль і повикладають на підвіконня голі, жовтянисті, обскубані подушки. Нараз увесь завулок пожвавішав і построкатішав. Сусідки голосно віталися. З кімнат долинав брязкіт тарілок і дитячі верески. Можна було подумати, що мирний час, якби зі Сковронекової крамниці не гриміли на всю вулицю військові марші з грамофонів. Коли неділя? — подумав Мендель. Раніше він жив від суботи до суботи, а тепер от від неділі до неділі. В неділю сходилися гості: Міріям, Веґа і внучок. Вони приносили листи від Сема чи принаймні новини загального характеру. Все вони знали, всі газети читали. Спільно провадили тепер крамницю. Все було, як завжди, добре, вони працювали сумлінно, збирали гроші й чекали Семового повернення.
Міріям часом приводила із собою пана Ґлюка, першого директора. Вона ходила з Ґлюком на танці, вона ходила із Ґлюком плавати. Новий козак! — думав Мендель. Але нічого не казав.
«А мені не можна на війну, на жаль! — зітхав Ґлюк. — У мене важка вада серцевого клапана, це єдине, що я успадкував від мого блаженної пам'яті татуся». Мендель розглядав рожеві Ґлюкові щоки, його маленькі карі оченята і грайливі пухнасті вусики, які він носив усупереч моді та якими часто бавився. Він сидів між Міріям і Веґою. Якось, коли Мендель посеред розмови несподівано встав із-за столу, йому здалося, що права рука пана Ґлюка лежить на лоні у Веґи, а ліва — на стегні Міріям. Мендель вийшов на вулицю, ішов від будинку до будинку і чекав, заки гості підуть. «Ти поводишся, як російський єврей», — сказала Дебора, коли він повернувся.
«А я і є російський єврей», — відповів Мендель. Одного дня, серед тижня, на початку лютого, коли Мендель із Деборою сиділи при обіді, увійшла Міріям.
«Доброго дня, мамо! — сказала вона. — Доброго дня, батьку!» — і зупинилася. Дебора відклала ложку і відсунула тарілку. Мендель подивився на обох жінок. Він знав, що сталося щось надзвичайне. Міріям прийшла серед тижня, в час, коли мала би бути в крамниці. Його серце голосно забилося. Але він усе одно зберігав спокій. Йому здавалося, він пригадує цю сцену. Ось стоїть Міріям у чорному дощовику і мовчить. Ось сидить Дебора, відсунувши тарілку далеко від себе, так що вона опинилася мало не на середині стола, надворі паде сніг, м'який, лінивий, лапатий. Лампа світиться жовтаво, її світло масне, як і запах. Вона змагається з темним днем, день слабенький і кволий, але достатньо потужний, щоби своєю жовтою сірістю заштрихувати всю кімнату. Це світло Мендель Зинґер пам'ятає достеменно. Йому снилася ця сцена. Він знає, що зараз буде. Все вже Мендель знає, так ніби воно відбулося давним-давно, так ніби біль багато років тому перетворився на смуток. Мендель цілком незворушний.
Кілька секунд панує тиша. Міріям не говорить, наче сподіваючись, що батько чи мати своїм питанням звільнять її від обов'язку переказати звістку. Вона стоїть і мовчить. Жодне з трьох не рухається. Мендель підводиться і каже: «Трапилось лихо!»
Міріям каже: «Мак повернувся. Він привіз Семів годинник і останні вітання».
Дебора спокійно, наче нічого не сталося, сидить у кріслі. Її очі сухі й порожні, як два темних шматочки скла. Вона сидить навпроти вікна, виглядає це так, ніби вона рахує сніжинки.
Тиша, чутно тверде цокання годинника. Раптом Дебора починає дуже повільно, скрадливими рухами, виривати собі волосся. Вона стягає кіску за кіскою на лице, бліде і непорушне, як набряклий гіпс. А тоді вириває пасмо за пасмом, майже в такому самому темпі, як за вікном падають сніжинки. Вже посеред волосся з'явилися два-три великі острівці, кілька плям голої шкіри завбільшки з таляр на голові й крихітні крапельки червоної крові. Ніхто не ворушиться. Годинник цокає, сніг падає, Дебора ретельно вириває собі волосся.
Міріям опадає на коліна, ховає голову на Дебориному лоні й заклякає. На Дебориному лиці не міняється ані рисочка. Обидві її руки поперемінно смикають за волосся. Її руки виглядають, як бліді, м'ясисті, п'ятиногі звірі, що живляться волоссям.
Мендель стоїть, схрестивши руки перед спинкою крісла.
Дебора затягає пісню. Вона співає низьким, чоловічим голосом, який звучить так, ніби в кімнаті якийсь невидний співак. Чужий голос співає давню єврейську пісню без слів, чорну колискову для померлих дітей.
Міріям підводиться, поправляє капелюшок, іде до дверей і впускає Мака.
В однострої він іще вищий, ніж у цивільному. В обох руках, які він тримає перед собою, мов таріль, у нього Семів годинник, гаманець і портмоне.
Ці предмети Мак повільно кладе на стіл, просто перед Деборою. Хвильку дивиться, як та вириває собі волосся, тоді підходить до Менделя, кладе старому на плечі свої великі руки і безгучно плаче. Його сльози течуть рясним дощем по однострою. Тихо, Деборин спів змовк, годинник цокає, вечір раптом западає на світ, лампа світить уже не жовто, а біло, за вікнами світ чорний, не видно вже ані сніжинки. Зненацька з Дебориних грудей виривається клекіткий зойк. Він звучить як кінцівка мелодії, яку вона щойно співала, тріснутий, розколений звук.
А тоді Дебора падає з крісла. Вона лежить, скорчена м'яка маса, на підлозі.
Мак розчахує двері, не зачиняє за собою, в кімнаті стає холодно.