Іринка дала таке слово. А ввечері біля озера трапився ще дивніший випадок.
Я знову в якийсь момент не витримала і пішла до лісу. Наче щось мене туди кликало. Ніби я чула (чула?) чийсь голос. Він звучав і в той же час не звучав. Наче він сидів у мені, але я знала, що прийшов він із лісу. Дивне відчуття. Мабуть, я забагато випила вина.
Але до лісу я таки пішла. Було зовсім не страшно.
Чи писати, що було далі?
Не розумію, як це сталося. В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні. Я сиділа між двома її стовбурами, знетямлена і вже справді дуже налякана. Що ж це було? Мене мовби підхопив якийсь вихор. Ні, вихору не було. Я просто піднялася над землею. Ага, перед тим з-під моїх ніг, чи з гілки дерева випурхнула якась пташка. І я...
Я подумала, на якусь мить подумала, в мене промайнула думка, що птахам добре, вони можуть літати. І тоді...
Господи, що ж це таке? Містика? Здійснення мого підсвідомого бажання? Як же тепер злізти назад? Покликати на допомогу? Навряд чи почують там, біля вогнища, а якщо й почують, то що подумають про мене? Як я поясню, чому опинилася на дереві, на якому до місця його роздвоєння нема й гілляк чи навіть сучків.
Сосна ця росла край галявини. Можна було спробувати зістрибнути на землю, але я побоялася, що зламаю собі ногу чи руку, або те й інше. Я підібрала плаття і стала злазити по стовбуру. Чіплялася пальцями за кору, ногами намагалася охопити стовбур.
Мені стало гаряче, я геть змокріла.
«Господи, що ж це таке? — повторювала я. — Що зі мною сталося?»
Зрештою я таки полетіла вниз. Але до землі було вже метр чи два. До того ж внизу росла трава. Удар вийшов не надто болючим. Я перекинулася на спину. Здається, не зламала нічого. Раптом відчула, що мені зовсім не хочеться вставати.
«Нехай я стану травинкою», — подумала я.
Думка прийшла наче збоку. Травинкою? Рости на цій галявині? Що за химери? А те, що сталося зі мною...
І все ж треба було підводитися. Підводитися і йти до озера, обтруситися, почиститися, помитися. Плаття і легенька світла курточка, накинута поверх нього, мабуть, вимащені.
Так я подумала і підвелася. І страшенно здивувалася — у мене нічого не боліло. Так, наче я й не падала. Може, це був якийсь миттєвий сон — мій політ на сосну і це падіння?
Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.
Цілий тиждень минув одноманітно. До обіду — уроки в школі, після обіду — годування свиней, курей, звісно, копання картоплі. Поспішали, бо пішли чутки, що після неділі задощить і похолодає. У четвер влаштували толоку у свекрухи, сьогодні, в суботу — у нас. За що мене завше відзначала Петрова мати, це те, що я не цуралася будь-якої роботи. Якось, давно вже, вона призналася мені, що спочатку була проти, аби син приводив у дім «цю шкільну панянку». Я, виявляється, підкорила її своєю працелюбністю, невтомністю.
«Я мала б подумати — своїми працелюбністю і невтомністю. — Чи все-таки своєю? Нещасна філологиня».
А втім, я філологиня російська. Колись боялася, що на українську не поступлю. Тепер викладаю світову літературу.
Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.
У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві чи три картоплини і нагортають маленький горбик. Восени його треба розкопати і дістати вже п’ять, а якщо пощастить, то й десять картоплин.
Але для кого я це пишу? Для себе? Я першою, здається, в нашому селі збунтувалася проти цього способу садіння картоплі.
— Що вона хоче, ця навіжена вчителька? — так казала Петрова мати. — Хто ж кидає бульбу у рівчак? Без копця ніц не виросте.
— Або ми будемо садити так, як у всьому світі, або я не садитиму взагалі, — сказала я Петрові.
Мої бунти. Бунти сумирної філологині. Картоплю кидали вслід за плугом ще у нас в школі-інтернаті. Чи це я... я довідалася пізніше?
Ледве я подумала про інтернат, як мою голову пронизав раптовий гострий біль. Наче блискавка, різонув. Мов удар, несподіваний, пекучий удар різкою по голові. І це не вперше. Так уже було. Я заточилася.
Але далі сталося те, чого раніше не було. Я відірвалася від землі й полетіла вгору, десь під самісіньке небо.
— Мамо, — почула я розпачливий крик Іринки. — Мамо!
Я стояла на землі, а донька поруч і заглядала мені у вічі. Голова в мене вже не боліла, тільки підкошувалися ноги.
— Що з тобою, мамо?
Голос у Іринки переляканий і якийсь начебто благальний, чи що?
— А що зі мною?
— Ти геть зблідла, захиталася, а потім начеб зникла.
— Зникла? — Я злякалася не на жарт. — Як це — зникла?
— Тебе раптом не стало. Була і нема. Мовби кудись полетіла.
— Що? По... Полетіла?
Я згадала відчуття польоту. Мовби я піднялася над землею. Наче справді кудись летіла. Отже... Отже Іринка це помітила? Чи тільки моє зникнення? Господи, що ж це зі мною діється?
Я опустилася на мішок з картоплею. Холодний мішок.
— Щось голова закрутилася, — сказала я.
— Що ви там розсілися, ледацюги, — жартома гукнув Петро.
«Хоч би ніхто ще не помітив, — раптом подумала я. — Хоч би не помітив. Але що мали помічати...»
Відповіді не було.
Сьогодні мала розмову з Наталкою — вона приїхала у п’ятницю ввечері на картопляну толоку. Толоку, на якій були, окрім нашої сім’ї (бідний Ігор теж намагався збирати викопану картоплю і навіть носити кошики з бульбами), Петрів брат Андрій з дружиною, свекруха, свекор, сусідка Марина Павлиха, її донька Ліза, моя колега вчителька географії Валерія Гнатівна. Цікаво, чи помітили вони, як Іринка, моє короткочасне зникнення? А якщо помітили, то що подумали? Чи то було щось таке, що здалося мені і моїй молодшій дочці? А якщо так, то чому тільки нам двом? Чи просто нам обом?
До цих питань я поверталася раз по разу і ввечері, коли після роботи ми вечеряли й «остограмлювалися», і вранці в неділю. А ще я гнала від себе потребу розмови з Наталкою. Саме потребу.