Катя Федорівна зирнула здивовано.
— Мрії, — цілком серйозно підтвердила я. — Не бійтеся, для школи жодної загрози не було.
— Тоді відчиніть вікно, хай провітриться, — сказала вона на диво байдуже.
Після таких слів я не знала, що мені робити — радіти, сміятися чи сумувати. Сумувати? За чим? Чому я сказала про мрії?
Я відчинила вікно, а потім висипала з тарілки у кошик для сміття попіл. Ні, доноси спалювати неефективно, дим від них ядучий.
Сьогодні на уроці нестерпно заболіла голова. Раптом, ні з того, ні з сього. Біль спочатку з’явився у лівому надбрів’ї, потім різонуло десь від перенісся через всю голову, далі стало нестерпно пекти в потилиці. Я спинилася (розповідала про поезію Шекспіра), схопилася за край стола.
Десятикласниця з першої парти кинулася до мене.
— Вам погано, Світлано Ігорівно?
— Щось заболіла голова... Зараз минеться.
Але біль не минав. Очі застилала дивна пелена. Вона то з’являлася, то зникала. Я мусила перервати урок і підтримувана нашою завучкою Іраїдою Климівною йти до нашої сільської лікарської амбулаторії. Там мені зміряли тиск, який виявився майже нормальним — сто тридцять на дев’яносто. Лікарка сказала навіть, що дивно, що, може, перевтома. Дала випити парацетамол і вклала на кушетку.
Коли вона кудись вийшла, я раптом відчула, що лечу у глибоке провалля. Лечу, а воно все розширюється. Ось перед моїми очима відкривається дивний простір. Начебто голубувата пустеля, над якою я лечу, а втім, ніби уже й не я, а якась дивна пласка істота, у тіло якої я наче переселилася. Мені (чи істоті) і радісно від цього польоту, і трохи лячно. Навіть не трохи, я дедалі більше відчуваю гострий, а швидше якийсь липучий страх, що сповиває моє тіло. Саме моє, а не тієї істоти.
Істоті, навпаки, радісно летіти, вона відчуває задоволення від цього польоту. Більше того, вона знає, куди летить. А простір усе розширюється та розширюється, і піді мною я починаю помічати якісь дивні будиночки блискучого, неначе алюмінієвого кольору. Я розумію, що до одного з тих будиночків, он там, на обрії, летить істота, в тілі якої я знаходжуся...
— Світлано Ігорівно...
Я розплющую очі й бачу обличчя лікарки. Отже, я спала і це був сон? Голова... Голова зовсім перестала боліти. Навпаки — у тілі дивовижна легкість.
«Що ж зі мною було?» — думаю я.
Лікарка — Вікторія Семенівна — радить піти додому і відпочити. А можна ще полежати й тут. Так навіть ліпше.
— Мені вже не болить голова.
— Якщо раптом ще заболить, я випишу направлення в районну лікарню.
Я дякую. Якщо заболить. Але вже не болить. Перед очима... Всі предмети перед собою я бачу надзвичайно чітко. За вікном амбулаторії проїжджає автомашина, і я добре бачу жінку, яка сидить поруч з водієм. Аж надто добре. Так, наче крізь збільшувальне скло.
Я намагаюся стишити шалене биття мого бідолашного серця. Що ж це зі мною сталося, і що зі мною останнім часом діється взагалі?
Знову виник біль, але серед ночі. Я лежала і боялася поворухнутися. У кімнаті хтось явно був. Ні, не Петро, він мирно сопів під боком.
Я вдивлялася у темряву, що панувала у нашій спальні, але нікого не побачила. Звісно, не побачила. Нікого й немає, твердила я собі.
Нікого й нічого немає.
Нікого й нічого немає.
У кімнаті.
У цій спальні.
У цій нашій спальні.
Крім нас з чоловіком.
Все ж у кімнаті був хтось третій, і я знала, як можна порятуватися від його нестерпної присутності.
Треба втекти. Втекти з цієї кімнати. Зі спальні. «Куди?» — спитала я когось невидимого і отримала відповідь — надвір, у ніч, під самотні далекі зорі.
Що я й зробила. Я вийшла надвір, вдихнула на повні груди повітря... Підвела голову до неба.
А далі був неначе провал. Єдине, що пам’ятаю — я наче кудись летіла. Знову летіла. Знову була іншою. З іншим тілом. Тілом, зовсім не схожим на моє власне. Все, що зі мною відбувалося, я бачила в тумані чи напівсні.
А вже після цього — справді провал. Я наче розчинилася в блакитній імлі чи такій же безодні.
Коли прийшла до тями, я лежала на сходинках ганку нашого будинку.
Поворухнула руками, ногами. Все ціле.
«Це божевілля, — подумала я. — Напевне, воно насувається. Якийсь особливий вид божевілля. Чи... Чи лунатизму, чи хтозна-чого. Але звідки воно взялося?»
Тиша довкола була мені відповіддю.
Сьогодні в мене був неабиякий день. Десь під обід до школи приїхала журналістка обласної газети. Сказала, що писатиме матеріал до Дня працівників освіти, чи як у нас кажуть, Дня вчителя. І їй рекомендували саме мене — виявляється, навіть в області знають про мій метод викладання світової літератури, «з широким використанням елементів гри і ролевих функцій».
Я розповідала цьому дівчаті про те, як робимо міні-вистави за сонетами Шекспіра, як учні на уроках грають бальзаківського Гобсека, Растін’яка і Поліну, зводячи їх в одну сцену, як оживають Берне і Сервантес, як можна припустити, що Дульсінея закохується в Санчо Пансу, як пропоную уявити себе Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном, а в ролі підозрюваних нехай будуть відомі історичні особи...
— Вашим учням, напевне, дуже цікаво.
— Спитайте їх, — порадила я.
Вона запитала — і учні розповіли. Втім, я не чула того, що вони розповідали. Я тихенько вийшла з класу, аби не заважати їхній розповіді. Нехай кажуть, що хочуть. Але чи скажуть вони щиро, знаючи, що я про те прочитаю? Чи хочу я цього?
«Мої одвічні сумніви», — подумала я і вийшла зі школи на вулицю.
І зрозуміла, що до школи я не повернуся. Принаймні, доки там знаходиться те дівчисько-журналіст. Не хочу я більше нічого розповідати, ні про що говорити.