— Як це ви можете знати, ― спитав я, ― що він моряк, та ще з Мальтійського судна?
— Я не знаю цього, ― відказав Дюпен. ― Я не певен цього. Одначе, я ось де маю маленький клаптик стрічки; з його форми та замащеного вигляду очевидно, що його вживалося для зав’язування волосся в довгу косу, як це люблять моряки. До того ж, оцей вузол із таких, що мало хто зуміє його зав’язати, окрім моряка, та ще й мальтійця. Я натрапив на цю стрічку при підошві громозводу. Вона не могла б належати жодній із забитих жінок. Врешті, коли б я навіть помилився в своїх оцих висновках, я все-таки не можу чомусь пошкодити, сказавши те, що є в оповістці. Коли я помилюсь, він просто подумає, що мене звели якісь обставини, що ними він не подбає зацікавитись. А коли я правий, маємо велике досягнення. Свідомий, хоч і не винний убийства, цей француз, природна річ, вагатиметься, чи зголошуватись йому на оповістку, чи брати орангутанга. Він міркуватиме так: ― «Я не винен; людина я бідна; мій орангутанг багато коштує — для такого, як я, це ціле багатство — навіщо ж мені втрачати його через якусь пусту боязнь небезпеки? Він тут, у моїх руках. Його знайдено в Булонському лісі — далеко від місця цієї різанини. Хто б там коли надумав, щоб дикий звір зробив таке діло? Поліція схибила — вона не знайшла найменшої зачіпки. Якби вони навіть простежили звіря, неможливо довести, що я знаю про вбийство, або звинуватити мене за це знання. Врешті, про мене ж узнали. Той, хто подав оповістку, означив мене як власника звіря. Я непевний, як далеко сягає його знання. Коли я не виправлю від нього таку велику цінність — а за неї ж відомо, що вона моя, — я, принайменше, поставлю звірину під підозріння. Це мені не годиться — притягати увагу чи до себе, чи до звіря. Заявлюсь-но я на оповіщення, заберу орангутанга та й держатиму його на замку, поки забудеться все це діло».
В цей момент ми почули на сходах чиюсь ходу.
— Наготуйте Ваші пістолі, ― сказав Дюпен, ― але ні вживайте їх, ані показуйте без мого сигналу.
Вуличні двері будинку лишались незамкнені — і наш гість, не дзвонивши, вступив на сходи та зійшов кільки східців нагору. Тут, здавалося, він завагавсь. Ми почули, що він спускається вниз. Дюпен поспішно кинувся був до дверей, коли ми знову почули, що він простує нагору. Удруге він не повернув уже назад, ішов певне і постукав у двері нашої кімнати.
— Заходьте, ― сказав Дюпен привітним і сердечним тоном.
Той зайшов. Він таки був очевидно моряк — висока, кремезна його постать виглядала м’язисто; на лиці, не так неприємному, стояв зухвалий вираз одчаюги. Його вид, засмажений сонцем, наполовину був схований під бакенбардами та вусами. Він мав із собою здоровенну дубову палицю, іншої зброї в нього ніби-то не було.
Він незграбно вклонився і побажав нам «доброго вечора» французьким акцентом, який, хоч і відгонив дещо Невшателем,* досить певне вказував на паризьке походження.
— Сідайте, друже, – сказав Дюпен. – Я гадаю, ви прийшли по орангутанга. Слово честі. Право, я заледве не заздрю на вас, що це ваша власність; надзвичайно гарна і, безперечно, дуже коштовна звірина. Скільки йому год, як на вашу думку?
Моряк глибоко віддихнув, немов увільнившися зразу від незносного тягаря, і тоді відповів певним тоном:
— Не скажу — але має бути не більше, як чотири-п’ять років. Ви тут його держите?
— О ні! нам ніяк тут його держати. Він живе при стайнях на вулиці Дюбур, тут близенько. Можете взяти його вранці. Ви, звичайно, готові встановити його тожність?*
— Звичайна річ, пане.
— Мені шкода буде з ним розпрощатися, ― сказав Дюпен.
— Я не думаю, щоб ви мали лишитися без відшкодування за всі турботи, пане, — відказав моряк. ― Не думайте так. Я з охотою сплачу вам гроші за те, що знайшли мого звіря… тоб-то, щоб не дуже багато.
— Гаразд, ― відповів мій друг; ― все це дуже добре, річ певна. Дайте мені подумати! ― скільки це з вас узяти? О! зараз скажу. Моє відшкодування має бути таке. Ви повинні мені розказати все, що знаєте про оте убийство на вулиці Морґ.
Дюпен вимовив ці останні слова дуже тихим голосом і дуже спокійно. Так само спокійно він пішов до дверей, замкнув їх і поклав ключа у кешеню.
Тоді він витяг із бокової кешені пистоля і поклав його без найменшого поспіху на столі.
Морякові обличчя так налилося кров’ю, наче він боровся із задухою. Він скочив на ноги і вхопив був палицю, але зразу по тому упав назад на свого стільця, весь затремтівши, з обличчям, як у самої смерти. Він не сказав ані слова. Я шкодував його від цілого серця.
— Мій друже, ― сказав Дюпен лагідним тоном, ― ви без потреби тривожитесь — право! Ми не думаємо вам пошкодити. Ручуся вам честю джентлмена і француза, ми не збираємось вам зробити нічого лихого. Я прекрасно знаю, що ви невинні цього лютого діла на вулиці Морґ. Це не значить, одначе, що ви до певної міри не замішані в ньому. З того, що зараз сказав, ви мусите бачити, що я мав засоби інформації ще до цього діла ― засоби, про які ви не мали і найменшої гадки. Тепер справа стоїть так. Ви не зробили нічого, чого можна було б уникнути — нічого такого, що накладало б на вас провину. Ви не винні навіть в пограбуванні, а тим часом могли б це зробити безкарно. Вам ні з чим ховатися. Вам нема рації щось ховати. З другого боку, ви повинні заради своєї чести визнати все, що ви знаєте. Заарештовано зовсім невинну людину і звинувачено у тім злочині, що його винуватця ви може вказати.
Моряк у великій мірі опам’ятавсь, поки Дюпен говорив ці слова, але його давніша розв’язність геть зникла.
— То хай мені бог поможе, – сказав він по короткій павзі; – я хочу розповісти вам усе, що знаю про цю справу; але я не надіюсь, що ви й наполовину повірите моєму оповіданню — я був би божевільний, справді, коли б на таке сподівавсь. А проте, я невинний, і визнаю вам геть усе, хоч би й померти за це довелося.
Він розказав, в істоті, таке. Недавно він був у мандрівці до Індійського архіпелагу. Та партія, що до неї він належав, пристала до Борнео і направилася на розвагу в середину острова. Він із товаришем упіймав орангутанга. Коли цей товариш помер, звірина перейшла у його виключне посідання. Мавши із своїм бранцем в дорозі багато клопоту, через його непереборну лютість, йому пощастило таки врешті безпечне оселити звіря у своїй власній квартирі в Парижі; та щоб не звертати на себе докучливу цікавість сусідів, він держав його зовсім відлюдно, поки той оправлявся від рани на нозі, добутої ще на кораблі від скалки. Його бажання було згодом продати звіря.
Повернувшись додому з матроської гулянки, вночі, чи скорше ранком того дня, коли сталось убийство, він знайшов звірину у своїй спальні: орангутанг, видно, виломився туди з замкненої сусідньої кімнати, де держати його здавалося наче зовсім безпечно. З бритвою в руці, весь у милі, він сидів перед дзеркалом, спитуючись поголитися — мабуть, бачив перед тим крізь замок у дверях, як це робив хазяїн. Злякавшись такої небезпечної зброї в руках лютого, та ще й здатного управлятися з нею звіря, моряк на деякий час стерявся і не знав, що робити. Він звик, одначе, гамувати тварину, навіть у найлютішому настрої, батогом, і до нього тепер звернувся. Забачивши це, орангутанг вмить метнувсь через двері по сходах униз, тоді вікном (на лихо, розчиненим), аж на вулицю.
Француз в одчаї побіг за ним; мавпа, все ще з бритвою в руці, час від часу ставала, озиралася та вимахувала руками до свого переслідувача, поки він не наближався до неї. Тоді вона знов тікала. Гонитва ця тривала довго. Вулиці лежали в глибокім покої, була вже третя година ранку. Минаючи завулочок позад вулиці Морґ, втікача притягнуло світло з одчиненого вікна кімнати мадам Л’Еспаней, в четвертому поверсі її дому. Кинувшись до будинку, мавпа побачила громозвід, надзвичайно зручно вибралася по нім нагору, вхопилася за віконницю, що була одкинута до самої стіни, і з її поміччю метнулася аж на спинку ліжка. Все це не взяло й хвилини часу. Орангутанг, удершися до кімнати, знову одкинув віконницю.
Тимчасом моряк відчув ніби й полегшення, і заразом побачив нову трудність. Він мав тепер певну надію піймати звірину, бо вона навряд чи могла утекти з ції пастки, куди зважилася заскочити, інакше як громозводом, де можна схопити, лізтиме вниз. З другого боку, було багато причин непокоїтися, чого вона може накоїти в домі. Ця остання гадка змусила моряка далі слідкувати за звірем. Громозводом він виліз легко, бувши на те моряком; але вилізши на височину вікна, що лежало далеко ліворуч, діло стало; найбільше, що він здужав зробити, це зусилитись так, щоб зазирнути в середину до кімнати. Поглянувши, він заледве не впав, такий жах його взяв. Саме в цей час нічну тишу порушили ті страшні крики, що збудили зі сну мешканців вулиці Морґ. Мадам Л’Еспаней з дочкою, в ночішніх убраннях, укладали, видно, якісь папери до згадуваного уже залізного сейфу, викоченого насеред кімнати. Він стояв розчинений, а речі лежали кругом. Жертви мусили сидіти спиною до вікна; і протягом часу, відколи звір вдерся до кімнати та аж поки вчулися крики, вони його, мабуть, наочне не спостерегли. Що зачинилося вікно, то вони, звичайно, подумали на вітер.
Коли моряк зазирнув досередини, велетенський звір саме вхопив мадам Л’Еспаней за волосся (розпущене, бо вона перед тим чесалась) і черкав її бритвою по лиці, передражнюючи рухи цирульника. Дочка лежала простягнена долі: вона зомліла. Крики і борсання старої пані (під цей саме час звір і вирвав їй з голови волосся) мали той вплив, що змінили може й мирні наміри орангутанга на ворожі. Певним помахом м’язистої руки він за малим не одтяв їй голову геть від тіла. Видовище крови розпалило його гнів у скажений шал. Скригочучи зубами, блискаючи полум’ям із очей, він кинувсь на тіло панни і занурив свої страшні пазурі їй у горло, заціпивши їх аж доти поки та задушилась. Його блудний і дикий погляд упав у цю мить на спинку ліжка, де як раз видніло заклякле від жаху обличчя його господаря. Лютість звіра — він, безперечно, мав іще в мислі грізний батіг — зразу повернулась на ляк. Свідомий того, що заслужив на кару, він, здавалося, прагнув приховати свої криваві діла і заметавсь по кімнаті в муках нервового хвилювання, перекидаючи і розбиваючи мимохідь усі меблі та стягнувши постіль із ліжка. Врешті він ухопив перше труп дочки і загнав його в комин, де його потім знайдено; тоді згарбав тіло старої пані, зразу викинувши його сторч головою у вікно.
Коли мавпа наблизилась до вікна із своєю калічною ношею, моряк, переляканий до нестями, одхилився до громозводу і, радше сприснувши, аніж злізши униз, погнав додому — злякавшися наслідків різанини і враз позбувшися в переляці всіх турбот за долю орангутанга. Слова, чуті людьми на сходах, були французові поклики жаху й боясти, змішані із зловорожим мурмотінням звірини.
Небагато я маю до цього додати. Орангутанг мусів десь утекти з кімнати громозводом, як раз перед тим, що виламано двері. Він мусив замкнути вікно, пролізши крізь нього. Згодом його упіймав сам власник, діставши за нього великі гроші від Jardin des Plantes.* Лебона негайно звільнено, після нашої розповіди про справу (з деякими коментаріями Дюпена) у бюрі префекта поліції. Цей урядовець, хоча й прихильний до мого друга, не міг цілком затаїти своє прикре чуття при такім повороті справи і мусив був раз чи двоє пуститися на сарказми з приводу того, що, мовляв, кожній людині слід думати про свої власні справи.
— Хай говорить, ― сказав Дюпен, не вважаючи за потрібне йому відповідати. — Хай балакає; це йому полегшить сумління. Я задоволений тим, що завдав йому поразки в його власній фортеці. Одначе те, що він похибив у виявленні цієї тайни, в жодній мірі не є якесь диво, як він це думає, — бо ж, справді, наш друг префект є дещо занадто спритний, щоб бути глибоким. Його мудрість не має під собою підвалини. Це сама голова і ні кусника тіла, як на образах богині Лаверни,* або, в кращому разі, сама голова та плечі, як риба тріска. Але це, поза всім, таки ловке створіння. Він найбільше мені подобається за хитроумний майстерний хід, що ним він здобув собі славу вимисливости. Я розумію його спосіб «de nier ce qui est, et d’expliquer ce qui n’est pas».*
Я збираюся оце відбути ролю Едіпа в Ретлбурзькій загадці. Я маю викласти вам ― як тільки я один можу це зробити ― секрет машинерії, що спричинилася до ретлбурзького чуда, єдиного, ствердженого, незаперечуваного, безсумнівного чуда, що поклало одразу край невір’ю серед ретлбурзців і повернуло в християнську віру всіх тих по-світському настроєних леді, що насмілювалися перед тим висловлювати всякі скептичні погляди.
Ця подія, яку мені не хотілося б розповідати в тоні неналежної легковажности, сталася в літі 18… року. Містер Бернебі Шатлворси ― один спосеред найбагатших і найповажніших громадян міста й округи ― зник на скільки днів при обставинах, що збудили підозріння про злочинство. М-р Шатлворси вибув з Ретлборо дуже рано-вранці в суботу, верхи, висловивши намір податися до міста С., щось у п’ятнадцятьох милях від Ретлборо, і повернути вночі того самого дня. Через дві години після того, одначе, його кінь повернувся без верхівця і без саквів, приладжених до його сідла перед від’їздом. Кінь був поранений і ввесь закаляний. Ці обставини зчинили чималу тривогу серед друзів Шатлворси, і коли в неділю вранці з’ясувалось, що він і досі не повернувся, все місто повстало «en masse», щоб іти шукати його тіло.
Найбільшу енергію в організації цих пошуків проявив щирий приятель м-ра Шатлворси ― такий м-р Чарлі Ґудфеллоу, чи, як його всі називали, «Чарлі Ґудфеллоу», або «Старий Чарлі Ґудфеллоу»*. Отже, я ніколи не міг упевнитися, чи то був незвичайний, випадковий збіг обставин, чи таки саме ім’я отак упливає на характер людини; але безперечно, що ніколи досі ще не було особи на ім’я Чарлз, яка не була б відвертою, мужньою, чесною, добродушною й щирою людиною, з гучним голосом, що його аж утішно слухати було, з очима, що просто дивилися на вас усупор, ніби промовляючи ― «Я маю чисту совість, я не боюся нікого і стою вище від уякої підлости». Ото ж усі щирі, безтурботні «благородні отці»* на сцені запевне взиваються Чарлзами.
Отже, «Старий Чарлі Ґудфеллоу», хоч він був у Ретлборо не довше як шість місяців чи коло того, і хоча ніхто не знав про нього нічогісінько, поки він не оселився по сусідству, без ніяких труднощів зробився добрим знайомим усіх респектабельних людей міста. Для кожного з цих людей у будь-який момент просте його слово було незгірш від тисячі доларів; що до жінок, то не було нічого, чого вони не вчинили б були, щоб стати йому в пригоді. До всього цього долучилося те, що його охрестили Чарлзом і що він отже мав те щире обличчя, яке, відома річ, править «за найкращу писану рекомендацію».
Я вже казав, що м-р Шатлворси був один з найбільш респектабельних і, без сумніву, найбагатший в Ретлборо чоловік, а «Старий Чарлі Ґудфеллоу» був з ним у таких приятельських узаєминах, ніби вони були рідні брати. Двоє старих джентлменів були близькі сусіди, і хоча м-р Шатлворси рідко, а то й ніколи не одвідував «Старого Чарлі» і в усякім разі ніколи в нього не обідав, та це не заважало друзям бути в дуже близькій приязні, як я вже сказав; бо «Старий Чарлі» не пропускав ні одного дня, щоб не зайти двічі або тричі до свого сусіди й відвідати його; дуже часто він зоставався на сніданок чи на чай і мало не завжди на обід, і тоді не легко було б підрахувати, скільки вина спожили двоє нерозлучних друзів за бесідою. «Старий Чарлі» над усе поважав Шато-Марґо і м-р Шатлворси, очевидно, мав велику втіху, дивлячися, як той вихиляв його кварту по кварті; отож, одного дня, коли вино було «увійшло», а глузд, природна річ, дещо «вийшов», він сказав до свого друга, ляснувши його по спині: «Кажу тобі, Чарлі, клянуся всім на світі, ти найщиріша стара душа, яку я зроду де зустрічав; і що ти отакечки любиш хилити вино, то хай я провалюсь, коли не подарую тобі здоровенний короб Шато-Марґо, щоб я сказився». (М-р Шатлворси мав, на жаль, звичку орудувати неподобними словами, хоч він рідко виходив за межі таких висловів, як «щоб я сказився», «нечиста сило» або «побий мене бог»). «Щоб я сказився, ― сказав він, ― коли я не пошлю в місто, сьогодні ж опівдні, замовлення на подвійний короб найкращого, яке можна знайти, і не подарую його тобі; пошлю ― хоч кажи що, хоч не кажи ― пошлю, кажу тобі, та й край; отже, чекай його, воно прибуде сюди одного прекрасного дня, саме коли ти найменше цього сподіватимешся!» Я згадую цей невеличкий доказ щедрости лише щоб показати, наскільки щира інтимність була існувала межи цими добрими приятелями.
Отже, вранці тієї неділі, за яку йде мова, коли зробилося очевидно, що з м-ром Шатлворси сталося щось недобре, я зроду не бачив такого глибоко нещасного чоловіка, як «Старий Чарлі Ґудфеллоу». Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна і без його саквів, ввесь заюшений кров’ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її проте на смерть, ― коли він усе це почув, він зблід так, неначе пропав його власний рідний брат чи батько, і ввесь затремтів і затремтів і затрусився немов його напала лихоманка.
Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб хоч що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування; так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати деякий час ― скажемо, який тиждень або два, чи там місяць або два ― щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з’явиться сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому. Я гадаю, вам частенько доводилося спостерігати в людей таке бажання відстрочити чи відтягти розвязку, коли вони змагаються з дуже сильним горем. Розумові сили ніби застигають, люди в такім становищі бояться всякої активности і над усе в світі воліють лежати тихо в ліжку й «годувати свій сум», як кажуть старі дами, тоб-то міркувати без кінця над своєю бідою.
Люди з Ретлборо мали таку високу думку про знання й такт «Старого Чарлі», що більша частина з їх схилялася до його пропозиції не зчиняти шуму і почекати, аж поки «щось не з’ясується само собою», як висловився вельмишановний джентлмен, і мені здається, що така й була б нарешті постанова всіх, коли б не дуже підозріле втручання небожа м-ра Шатлворси, молодого чоловіка з дуже безладними звичками і взагалі поганим характером. Цей небіж, на прізвище Пенніфезер, не хотів слухати ніяких резонів на штиб того, щоб «почекати», і настоював на тім, щоб негайно розпочати «шукати тіло забитого». Так він висловив свою думку, і м-р Ґудфеллоу гостро зауважив уголос, що це «був незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заввага «Старого Чарлі» теж справила велике вражіння на публіку і один спосеред неї навіть спитав, дуже підкреслюючи слова, «як то трапилося, що м-р Пенніфезер був так близько обізнаний з усіма обставинами що до зникнення свого багатого дядька, що має сміливість стверджувати ясно й недвозначно, що його дядька «забито». Після цього деякі неприємні інциденти трапилися серед публіки, а особливо поміж «Старим Чарлі» й м-ром Пенніфезером, ― що, власне, й не було ні для кого новиною, бо вони були поміж собою в неприязних стосунках уже протягом трьох чи чотирьох місяців, і справа зайшла навіть так далеко, що м-р Пенніфезер якось ударом збив з ніг Ґудфеллоу за ніби-то дуже вільне поводження його в домі свого дядька (а містер Пенніфезер сам теж мешкав у цім домі). У цій пригоді «Старий Чарлі», кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив ніякої спроби помститися — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, що «постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом» — природний і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і який, поза всяким сумнівом, був забутий в ту ж мить, як він проявився.
Які б не були ці діла (що ніяк не стосуються до того, що ми розповідаємо тепер), але зовсім певне, що ретлбурзька публіка головним чином через намову м-ра Пенніфезера постановила кінець-кінцем розійтися по околишній місцевості й шукати пропащого м-ра Шатлворси. Я кажу, що вони ухвалили цю постанову попереду. Коли було остаточно вирішено шукати, уважалося майже за безперечне, що шукачі мають розсипатися, тоб-то поділитися на групи, щоб як-найпильніше обдивитися місцевість кругом. Я забув втім, якою дотепною аргументацією «Старий Чарлі» кінець-кінцем переконав збори, що це був найбільш нерозумний план, який тільки можна було перед собою встановити. Проте він їх усіх переконав — усіх, за винятком м-ра Пенніфезера — і нарешті було вирішено, що шукатимуть, старанно і скрізь, де тільки можна, усі громадяни «en masse», під керуванням самого «Старого Чарлі».
Що до останнього пункту, то не могло бути кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», про якого кожне знало, що в нього очі як у сокола; та хоча він водив їх в усякий спосіб, по всіх ямах і закутках, що про них ніхто зроду нічого не знав в сусідстві, і хоча шукали вдень і вночі заспіль, протягом майже цілого тижня, все ж таки не змогли знайти ніякого сліду м-ра Шатлворси. Коли я кажу ніякого сліду, то не треба це брати буквально, бо слід до деякої міри відшукався. Знайшли слід підків його коня (які були особливі, і їх легко було впізнати), що вів до містини в трьох приблизно милях на схід від містечка, на головнім шляху до міста. Тут сліди завертали в бічну стежку, що вела через гайок, потім повертала знову до головного шляху, скорочуючи коло півмилі відстани. Ідучи за слідами підків по цій стежці, шукачі прийшли нарешті до ставка з стоячою водою, наполовину схованого гіллям, праворуч від стежки, і коло цього ставка зникали всі сліди. Здавалося, проте, що тут неначе тут відбувалася якась боротьба, і здавалося, ніби якесь велике й важке тіло, куди важче, ніж тіло людське, були проволікли від стежки до ставка. Цей ставок двічі старанно пройшли гаками, та не знайшли нічого, і шукачі, втративши надію щось знайти, вже лагодилися виступати, коли Провидіння підказало м-рові Ґудфеллоу думку спустити геть воду з ставка. Цей проєкт був ухвалений з радісними вигуками й компліментами на адресу дотепности й гострого розуму «Старого Чарлі». Багато хто з шукачів були поприношували з собою лопати, гадаючи, що, може, доведеться викопувати тіло, і воду швидко й легко пощастило спустити, і коли тільки стало видно дно, як у самій середині намулу побачили чорний оксамитовий жилет, і його мало не кожен відразу впізнав за власність м-ра Пенніфезера. Той жилет був дуже подертий і заляпаний кров’ю, і знайшлося скільки осіб серед шукачів, які ясно пригадували, що власник його носив його саме того ранку, коли м-р Шатлворси поїхав до міста; знову ж, знайшлися з другого боку інші, які могли посвідчити хоч під присягою, що м-р Пенніфезер не носив цього жилета протягом усієї решти того пам’ятного дня; і не знайшовся ніхто, хто був би бачив цей жилет хоч раз на м-рі Пенніфезері ввесь час після зникнення м-ра Шатлворси.
Справа таким чином набула дуже серйозного характеру для м-ра Пенніфезера, і було занотовано як безперечне ствердження підозрінь, які постали проти нього, що він страшенно зблід, і, коли в нього запитали, що він має сказати в цій справі, він був абсолютно неспроможний вимовити хоч одне слово. Після цього ті немногі друзі, яких ще не одштовхнули були раніше його розбещені звички, всі як один покинули його і галасували навіть більше від його старих запеклих ворогів, щоб його негайно заарештувати. Але, з другого боку, великодушність м-ра Ґудфеллоу позначилася через цей контраст іще яскравіше. Він узявся гаряче й дуже красномовно боронити м-ра Пенніфезера, при чім він не раз натякував на те, що він сам щиро прощає цього дикого молодого джентлмена — «спадкоємця поважного м-ра Шатлворси» — за образу, що той (молодий джентлмен), безперечно, в запалі пристрасти знайшов за потрібне вчинити йому (м-рові Ґудфеллоу). «Він прощає його за це, ― сказав він, ― від щирого серця; а що до нього самого (м-ра Ґудфеллоу), він настільки далекий від того, щоб робити з цих підозрілих обставин скрайні виводи, які, як він, на жаль, мусив констатувати, дійсно можна зробити проти м-ра Пенніфезера, що він годний докласти всіх зусиль, ужити всякого красномовства, на яке він тільки спроможний, щоб — щоб — щоб зм’якшити, наскільки йому це дозволяє його совість, найгірші риси цієї насправді надзвичайно заплутаної справи».
М-р Ґудфеллоу промовляв щось із півгодини на цю тему, на добру славу для свого розуму і серця; але оті палкі щирі люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях — вони заходять в усякі помилки, протиріччя й недоречності, ревно прагнучи стати в послузі другові — отак часом з найкращими в світі намірами роблячи справі більше шкоди, ніж користи.
Так і в цім випадкові сталося з усім красномовством «Старого Чарлі», бо хоч він і чесно старався на користь м-ра Пенніфезера, але трапилося якось так, що кожне слово, якого прямою, хоч і несвідомою, метою було не висувати скромного промовця перед слухачами, — що кожне те слово на ділі поглиблювало підозріння, які вже зв’язалися з особою, чию справу він боронив, і збуджувало проти неї лють юрби.
Одною з найбільш незрозумілих помилок, якої допустився промовець, був його натяк на те, що м-р Пенніфезер ― «спадкоємець шановного старого джентлмена м-ра Шатлворси». Люди дійсно ні разу раніше про це не згадали. Вони тільки згадували, що рік чи два тому дядько дійсно скільки разів грозився позбавити свого небожа спадщини (в нього, окроме м-ра Пенніфезера, не було рідні), і вони, отже, завжди дивилися на оце позбавлення спадщини, як на річ установлену — такі простодушні люди були з тих ретлбурзців; але заввага Чарлі їх одразу наштовхнула на цю тему і примусила їх зважити, що загрози могли так і зостатися лише загрозами. І просто звідси постало природне запитання «cui bono?» (кому на користь), питання, що навіть більше, ніж той жилет, звязало страшне злочинство з особою молодого чоловіка. І отут, щоб мене зрозуміли правильно, я мушу на один мент збочити, щоб зауважити, що той надзвичайно лаконічний і простий латинський вираз, якого я вжив, раз-у-раз невірно перекладають і тлумачать. «Cui bono?» в усіх кримінальних оповіданнях і взагалі в усяких — хоч би і в новелах місіс Ґовр (авторки «Сесіль»), дами, що цитує всі мови, від халдейської до чікасавської,* і що їй допомагає в науці «наскільки треба», за систематичним планом, м-р Бекфорд* — в усіх, повторюю, кримінальних оповіданнях, від Булверівських та Дікенсівських аж до Тернапеннієвих та Ейнсвортових*, оці двоє латинських слівець передаються: «для якої мети» або «задля чого», ― ніби «quo bono». Їхнє правдиве значіння, проте, є «кому на користь?». «Cui» — кому; «bono» — на користь, на добро. Це суто-юридичний вираз, і вживається його саме в випадках, подібних до того, що ми оце розглядаємо, де імовірність особи, що вчинила, залежить від імовірної зацікавлености особи в данім учинкові. Отже, в нашому випадкові питання «cui bono» дуже певне торкалося м-ра Пенніфезера. Його дядько, уже зробивши заповіт на його користь, загрожував йому позбавити його спадщини. Але загрозу на ділі не здійснено, первісний заповіт, здавалося, не був змінений. Якби він був змінений, то єдиним можливим мотивом убивства для обвинуваченого був би звичайний мотив помсти і навіть йому суперечила б надія знову зажити ласки в дядька. Та заповіт зостався незмінений, а загроза зосталася тяжити над головою небожа — отож, з’являвся ж відразу щонайдужчий мотив для душогубства, і достойні ретлбурзці дуже логічно зробили отакий висновок.