— Навіть якщо він алкоголік без грошей, який ближче до закриття бару вже й читати не здатен?
Спенс ніяково скуйовдив собі волосся.
— Ця інформація... її можна виводити на всі монітори в будівлі?
— Так. Це не та інформація, яка вважається особливо секретною.
— Тож скажіть мені, Кевіне,— вона трохи нахилилася, глибоко вдихнула: чоловіки безнадійні, тож це завжди спрацьовувало.— Якби ви хотіли трошки змінити правила, вирішили зробити мене передплатником усіх ваших послуг, ви могли б це зробити? Ввести мої дані з цього терміналу?
— Ну... так,— Спенс уже вловив її лінію розслідування.— Ви думаєте, що інформацію про Чарльза Колінґриджа змінили чи вигадали. Це можна було б зробити. Дивіться.
Його пальці залітали, ніби в концертного піаніста, і за кілька секунд екран показував передплату на всі послуги на ім’я «М. Маус, сквайр, Диснейленд, 99, Маямі».
— Але цього недостатньо, Меті. Вам би не вдалося зареєструватися заднім числом на початок року, бо... Який же я дурень! Ну звісно! — вибухнув він і ще раз заходився тарабанити по клавіатурі.— Якщо ви справді знаєте, що робити, а це знає дуже мало людей у цій будівлі, ви можете зайти у підкаталог комп’ютера...
Його слова майже потонули у стукоті клавіш.
— Бачите, це дає доступ до фінансових даних. Тож я можу перевірити точну дату, коли рахунок було оплачено, зроблено це чеком чи кредитною карткою, коли почалася передплата...
Екран монітора почав миготіти.
— Це можна зробити, лише якщо маєш правильний пароль і.... Мамо рідна!
Він відсахнувся від екрана так, ніби той кинувся на нього. Потому почав знову.
— Меті, ви не повірите...
— Хай що там таке, гадаю, що повірю.
— Згідно з обліковими записами, Чарльз Колінґридж ніколи не платив за передплату — ні цього, ні будь-якого іншого місяця. Його інформація присутня лише у файлі дистрибуції, та не у файлі оплати.
— Кевіне, можете сказати, коли його ім’я з’явилося у файлі дистрибуції? — запитала вона дуже тихо.
Ще кілька ударів по клавішах — цього разу обережних, обачних.
— Господи. Рівно два тижні тому від сьогодні.
— Дайте-но я переконаюся, що все зрозуміла, Кевіне. Хочу прояснити. Хтось у цій будівлі, не працівник бухгалтерії і не той, хто дуже добре розуміється на комп’ютерах, два тижні тому змінив файл, щоб додати ім’я Чарльза Колінґриджа.
Кевін кивнув. Його обличчя сполотніло.
— Можете сказати, хто змінив файл і з якого терміналу він був змінений?
— Ні. Це можна зробити з будь-якого терміналу в цій будівлі. Комп’ютерна програма довіряє нам...— він струснув головою, ніби провалив найвирішальніший іспит свого життя.
— Не хвилюйтеся, Кевіне, ви були неперевершені,— вона відвернулася від екрана, щоб глянути йому в обличчя, нахилилася до нього.— Ми натрапили на слід. Та дуже важливо, щоб ви не прохопилися нікому бодай словом. Я хочу впіймати того, хто це зробив, а якщо він дізнається, що ми стежимо, то замете сліди. Будь ласка, допоможіть мені: триматимете це в таємниці, аж поки у нас не з’явиться щось іще, щоб продовжити?
Його очі зустрілися з її очима.
— Та хто взагалі повірить мені? — промимрив він.
Газети на вихідних навіть не намагалися приховати своє роздратування. Семюел та Ерл, а ще міністри з Кабінету, які мали балотуватися, всі поводилися гарно, ніяких відкритих нападів на своїх конкурентів, тож преса зробила це за них.
«Обзервер» оголосив, що це «поки що нудна кампанія, яка розчаровує, і досі очікується, що кандидати знову вдихнуть життя в партію». «Сандей мірор» підсумовував, що кампанія «недоречна і дратує», тоді як «Ньюз оф зе ворлд», щоб не пасти задніх, описали її в характерному для себе стилі як «претензійний легкий бриз уночі». «Семюел та Ерл? — писав „Піпл“ — Якщо це відповідь, то це було страшенно дурне питання».
Ця критика стусаном повернула кампанію до життя рано-вранці в понеділок. Заохочені поглядом медіа про те, що належний претендент так і не з’явився, ще двоє міністрів з Кабінету кинули капелюхи на ринг — Патрик Вултон і Пол Маккензі, міністр охорони здоров’я. Вважалося, що обидва мали значні шанси на успіх. Маккензі зробив собі ім’я, просуваючи популярний медичний план, і зумів ухилитися від звинувачень у його відстроченні, вказавши пальцем на скарбницю і Даунінг-стріт. «Я в грі!» — оголосив він.
Від самої своєї розмови з Уркгартом на партійній конференції, Вултон щосили тримався за лаштунками. Він обідав майже з усіма редакторами на Фліт-стріт, випивав з головними рядовими членами парламенту і не спав ні з ким, окрім своєї дружини. А ще він вважав, що має перевагу, чи принаймні унікальність, через своє північне коріння, яке, як він сподівався, затвердить його як кандидата «єдиної нації», на противагу авокадо-оливково-олійному походженню більшості решти головних претендентів. Звісно, не те щоб це мало вразити шотландців, які, як правило, розглядали всю цю подію як цілковито іноземну ескападу. Вултон сподівався відкласти своє формальне входження у гонку, очікуючи побачити, як розвиватимуться кампанії його конкурентів, та преса на вихідних була ніби той заклик до зброї, і він вирішив, що не варто більше тягнути. Він скликав прес-конференцію в аеропорту Манчестера, щоб зробити оголошення з «рідної землі», вірячи, що ніхто не помітить, як він прилетів туди з Лондона.
Випади преси спонукали всіх нагострити клинки. Ерл повторив свою критику щодо довкілля, та цього разу вирішив атакувати Майкла Семюела відкрито: досить закодованих послань. Семюел парирував, що Ерлова поведінка варта осуду і несумісна з його статусом міністра Кабінету, а ще є огидним прикладом, який міністр освіти дає молодим людям. Тим часом Вултонова розв’язна промова у Манчестері стосовно потреби «відновити англійські цінності за допомогою англійського кандидата» була рішуче атакована Маккензі, який відчайдушно намагався заново відкрити своє загублене ґельське коріння й заявив, що ця промова ображає п’ять мільйонів шотландців.
«Сан» пішов ще далі, інтерпретуючи слова Вултона як злу антисемітську атаку на Семюела; єврейські активісти наводнили радіочастоти і рубрики «Листи від читачів» скаргами, в той час як рабин з рідного Семюелового міста закликав комітет з расової дискримінації розслідувати те, що він назвав «найогиднішою заявою від старшої політичної фігури з часів Мослі». Вултон не надто засмутився від цієї гострої реакції, заявляючи (приватно), що «протягом наступних двох тижнів усі роздивлятимуться форму вух Семюела, а не слухатимуть, що він каже».
До пообідньої пори середи Уркгарт відчув, що ситуація вже достатньо загострилася, тож час йому оприлюднити заклик «повернутися до гарних манер і стандартів особистої поведінки, за які славиться партія». Луна цієї заяви прокотилася редакційними колонками, в той час як перші шпальти тих самих газет розбризкували найсвіжіші прояви поганих манер.
Отже, коли у п’ятницю по обіді Меті увійшла до кабінету Престона, кажучи йому, що в неї є ще дещо, він виснажено похитав головою.
— Краще б це було щось інше,— сказав він, шпурляючи у куток прес-реліз Ерла.
— Це і є щось інше,— попередила вона.
Він не виявив особливого інтересу.
— Інша передовиця,— сказала вона.
— Давай, змусь мої коліна тремтіти.
Вона зачинила по собі двері, переконуючись, що їх не могли підслухати.
— Колінґридж подав у відставку через закиди, буцімто вони з братом здійснювали махінації з акціями через Педингтонського торговця тютюном і другорядний турецький банк. Гадаю, ми можемо довести, що його майже напевне підставляли на кожному кроці.
— Що ти таке верзеш?
— Усе підтасували.
— Ти можеш це довести?