Уркгарт усміхнувся.
— Не можу коментувати чутки, Менні, тим паче, вам відомо, що це вирішує тільки прем’єр. Я тут, щоб просто надати йому моральну підтримку.
— Ви з лордом Вільямсом консультуватимете прем’єра разом, атож?
Знадобилися зусилля, щоб втримати посмішку.
— А лорд Вільямс уже прибув?
— Більш ніж годину тому. Ми хотіли б дізнатися, чи слід очікувати ще когось.
Уркгарту знадобилася кожна унція досвіду, зібраного за роки в політиці, щоб не виказати свого подиву.
— Отже, мені час іти,— оголосив він.— Не можна змушувати їх чекати.
Він приязно кивнув, розвернувся на каблуках і рушив через дорогу, хоронячи свій план помахати камерам з ґанку Десятого Номеру, щоб це не видалося зарозумілим.
З протилежного боку вестибюлю, вимощеного чорно-білими кахлями, встелений килимом коридор вів до кабінету. Молодий політичний секретар прем’єр-міністра чекав у кінці. Наблизившись, Уркгарт відчув, що молодик почувається ніяково.
— Прем’єр-міністр чекає на вас, головний організаторе.
— Так, саме тому я й тут.
Секретар відступив.
— Він у кабінеті нагорі. Я скажу йому, що ви приїхали.
Обов’язок виконано, і не чекаючи інших натяків на сарказм, він понісся сходами нагору.
Він повернувся за дванадцять хвилин, які минули для Уркгарта в хрусканні пальців, постукуванні по годиннику й нервовому розгляданні портретів попередніх прем’єр-міністрів, які оздоблювали відомий сходовий марш. Уркгарт ніяк не міг позбутися відчуття, якими нездалими були багато з тих, хто займав кабінет ще нещодавно. Жодного натхнення, геть не те, що треба для служби. Натомість такі люди, як Ллойд Джордж і Черчилль, були чудовими лідерами від природи, та чи дозволили б їм досягти висот у наші дні? Один був невибагливим і продав найвище панство; в житті іншого було забагато випивки, боргів і запальності; обидва були гігантами, та жоден з них не пройшов би через сучасні ЗМІ. Натомість світ полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил замість створювати власні, на таких людей... Ех, таких, як Генрі Колінґридж.
Його роздуми урвало повернення політичного секретаря.
— Перепрошую, що змусив вас чекати, головний організаторе. Він готовий прийняти вас.
Кімната, яку Колінґридж використовував як кабінет, була на другому поверсі й виходила вікнами на сад на Даунінг-стріт і Сейнт-Джеймс-парк. Скромна кімната, як і багато чого у цьому безладі простору, який вважався другою найважливішою адресою в країні. Увійшовши, Уркгарт побачив, що, незважаючи на спроби прибрати на великому столі, за попередню годину з чимось там багато перекладали папери і шкрябали нотатки. З кошика стирчала порожня пляшка з-під кларету, а на підвіконні зачаївся зів’ялий лист салату. Голова партії сидів поруч із прем’єр-міністром, його записки розкинулися на стільниці, обтягнутій зеленою шкірою. Поруч з ними лежав великий стос папок з манільського паперу з біографіями парламентарів.
Уркгарт узяв стілець і сів навпроти, почуваючись радше як той школяр у кабінеті директора. Силуети Колінґриджа й Вільямса вимальовувалися на тлі вікон. Уркгарт відхилився до світла, ніяково балансуючи на коліні свою папку з записами.
— Френсисе, з вашого боку було дуже люб’язно надати мені ідеї щодо перестановки,— почав прем’єр-міністр. Жодних церемоній, відразу до справ.— Я вельми вдячний; вам відомо, наскільки корисними є такі пропозиції для стимулювання моїх власних думок.
Уркгарт схилив голову в мовчазній подяці.
— Вочевидь, ви доклали до них багато праці. Та перш ніж ми перейдемо до конкретики, я гадаю, нам спершу варто обговорити загальні теми. Ви запропонували — як би так сказати? — доволі радикальну перестановку.
Колінґридж поглянув на аркуш перед собою.
— Шість нових членів у Кабінет, обширна переміна посад між іншими,— він зітхнув, відкинувся у кріслі, ніби відсторонюючись від цього всього.— Але скажіть навіщо. Навіщо так круто? До чого, по-вашому, це призведе?
Уркгарт насторожився. Йому це не сподобалося. Він сподівався пройти на найпершій стадії, а решта дві вже так віддалилися, що він точно і не знав наскільки. Він не міг винюхати особисті погляди прем’єр-міністра, прочитати його думки; головному організатору тут було незатишно. Йому стало цікаво, чи його часом не підставляють.
Кліпнувши проти сонячного світла, яке струмувало з-за голови прем’єр-міністра, він так і не зміг нічого прочитати з його виразу. Він уже пошкодував, що виклав свої думки на папері, це не лишило йому жодного простору для маневрів, ніякого шляху до відступу; та журитися було запізно. Вільямс дивився на нього, як той яструб. Уркгарт заговорив повільно, щоб не викликати занепокоєння, добираючи слова.
— Звісно, прем’єр-міністре, це лише пропозиції, які просто показують, що ви могли б зробити. Я подумав, загалом, що з усіх боків було б краще перестрахуватися, як би там не сталося, здійснити не кілька змін, а трохи більше, щоб показати, що ви міцно стоїте на чолі. Що ви очікуєте нових ідей і нового мислення від своїх міністрів. А ще це нагода спровадити кількох старших колег на пенсію; так, шкода, але це необхідно, якщо хочете влити свіжу кров.
«Прокляття,— раптом подумав він,— як же недоречно це прозвучало, коли той древній виродок, Вільямс, сидить по праву руку від прем’єра». Але це вже було сказано, тепер відступати нема куди.
— Ми були при владі довше, аніж будь-яка партія від часів війни, й це кидає нам новий виклик,— провадив він.— Нудьга. Нам варто попіклуватися про свіжий імідж урядової команди. Треба перестрахуватися, щоб не застоюватися.
В кімнаті запала тиша. Потім, поволі, прем’єр-міністр почав постукувати олівцем по столу.
— Дуже цікаво, Френсисе, і я з вами згоден — переважно.
О цей сумнів, ця коротенька пауза, що б це означало? Уркгарт усвідомив, що його кулаки стиснулися, а нігті вп’ялися в шкіру.
— Ми з Теді вже обговорювали подібну проблему,— провадив прем’єр-міністр.— Привести нове талановите покоління, знайти новий імпульс, поставити на місця нових людей. І я вважаю, що чимало з ваших пропозицій змін на нижчих міністерських рівнях, нижче Кабінету, цілком переконливі.
Та не вони важать, усвідомлювали всі троє. Тон прем’єр-міністра змінився, став похмурішим.
— Проблема в тому, що забагато змін у верхівці можуть стати надзвичайно руйнівними. Більшості міністрів Кабінету потрібен рік, щоб закріпитися в новому департаменті, а нині рік — це занадто довгий термін, якщо не виявляти жодних ознак прогресу. Ваші зміни в Кабінеті, швидше за все, не допоможуть задіяти нову програму, а, на погляд Теді, радше її затримають.
Яку нову програму? Уркгарт подумки верещав. У тій програмі було стільки ж глузду, як у мішка з водоростями.
— Але ж, з усією повагою, прем’єр-міністре, хіба вам не здається, що, урізаючи нашу більшість, електорат певною мірою висловив нам своє бажання змін?
— Цікава думка. Але, як ви самі вже зауважили, ще жоден уряд у наш час не був так довго при владі, як ми. Не хочу видатися самовпевненим, Френсисе, та я не вважаю, що ми змогли би переписати підручники історії, якби виборці гадали, що ми вже зжили себе. Та й загалом, як на мене, це вказує, що люди задоволені тим, що ми пропонуємо.
Прийшов час змінити підхід.
— Можливо, ви й праві, прем’єр-міністре.
— Є ще один момент, до біса життєво необхідний у даних умовах,— провадив Колінґридж.— Нам не варто створювати враження, ніби ми панікуємо. Це подасть абсолютно неправильний сигнал. Пам’ятайте, що Макмілан зруйнував свій уряд, звільнивши третину Кабінету. Це сприйняли як ознаку слабкості. Його звільнили з посади посеред року. І я не волію повторити цю виставу.
Він легенько постукав олівцем, потім відклав його вбік.
— Я думаю про набагато виваженіший підхід.