Але марно книгарні Стокгольма та Лунда повідомляли про це відкриття. Ті, хто не вірує, сприйняли його апріорі як безглузду й занудну теологічну гру; теологи поставилися до нього з відвертим презирством. Рунеберґ відчув у цій вселенській байдужості майже чудесне підтвердження своєї ідеї. Бог наказав, щоб люди залишилися байдужими; Бог не захотів, щоб люди довідалися про його жахливу таємницю. Рунеберг дійшов висновку, що час для цього ще не настав. Він відчув, що на його голову обвалюються всі стародавні прокляття Господа; він згадав про Іллю й Мойсея, які на горі затуляли собі обличчя, щоб не бачити Бога; згадав Ісаю, який упав ниць, коли його очі побачили Того, чия слава наповнює землю; згадав Савла, чиї очі осліпли, коли він ішов у Дамаск; згадав рабина Симеона Бен Азаї, який побачив Рай і помер; згадав знаменитого чаклуна Джованні з Вітербо, який збожеволів, коли зміг побачити Трійцю; згадав мідрашім, які ненавидять нечестивців, що промовляють Шем Гамерфораш, Таємне Ім'я Бога. Чи не став і він винний у цьому таємничому злочині? Чи не вчинив він блюзнірство проти Святого Духа, за яке немає прощення (Матвій, 12, 31)? Валерій Соран помер, коли розголосив таємну назву Рима. Яка ж нескінченна кара чекає на нього за те, що він відкрив і розголосив жахливе й грізне ім'я Бога?
П'яний від безсоння та своїх запаморочливих міркувань, Нільс Рунеберг блукав вулицями Мальме, благаючи, щоб йому було даровано ласку розділити зі Спасителем Його страждання в Пеклі.
Він помер від розриву аневризми першого березня 1912 року. Єресіологи, певно, його згадуватимуть; він збагатив образ Сина, який здавався вичерпаним, новими характеристиками — характеристиками горя й нещастя.
Рекабаррен, лежачи горілиць, розплющив очі й подивився на похилу стелю, сплетену з очерету. З іншої кімнати долинало бренькання гітари, мелодія була схожа на якийсь примітивний лабіринт, який нескінченно то скручувався, то розкручувався... Рекабаррен потроху повертався до реальності, до свого повсякденного буття, яке вже ніколи не зміниться на інше. Він без жалю подивився на своє велике непотрібне тіло, на просте вовняне пончо, яким були накриті його ноги. Зовні, за ґратками вікна, розстелялися рівнина та вечір; він проспав якийсь час, проте небо досі променилося світлом. Він потягся лівою рукою й намацав бронзовий дзвінок, який висів на бильці ліжка, біля його ніг. Він смикнув його раз чи двічі; з протилежного боку дверей досі долинали невибагливі акорди. Виконавцем цієї музики був негр, який прийшов сюди одного вечора з претензіями на роль співака й викликав іще одного чужинця на музичне змагання. Програвши змагання, він, проте, й далі приходив до крамниці, так ніби когось чекав. Він бавив своє дозвілля грою на гітарі, але більше не намагався співати; мабуть, поразка підірвала його впевненість у своєму таланті. Покупці, що приходили до крамниці, вже звикли до цього сумирного чоловіка. Рекабаррен, власник крамниці, ніколи не забуде того змагання; наступного дня, коли він переносив мішки з мате, у нього відібрало праву половину тіла, й він утратив дар мови. Співчуваючи стражданням літературних героїв, ми також привчаємося надміру жаліти себе. Але не таким був Рекабаррен, якого спіткало несподіване лихо і який змирився зі своїм паралічем, як колись змирився з суворими умовами життя в цьому пустельному регіоні Америки. Звикнувши жити в теперішньому часі, як живуть тварини, він тепер дивився на небо і думав, що багряне світло повного місяця провіщає близький дощ.
Хлопчик з індіанськими рисами обличчя (мабуть, його син) прочинив двері. Рекабаррен запитав у нього очима, чи в крамниці є люди. Мовчазний хлопець знаками показав йому, що нікого нема; негра, звісно, ніхто не брав до уваги. Чоловік у ліжку знову залишився сам-один; лівою рукою він трохи погрався з дзвіночком, ніби той додавав йому впевненості в собі.
Рівнина, осяяна останніми променями надвечірнього сонця, здавалася майже абстрактною, наче побачена вві сні. На обрії з'явилась якась точка і почала збільшуватися, поки не стало очевидно, що то вершник, який скакав у напрямку крамниці (чи, може, то тільки так здавалося). Рекабаррен побачив крислатого капелюха, довге темне пончо, вороного коня, але обличчя верхівця не встиг роздивитися, бо той уже натягнув повіддя й перейшов зі чвалу на клус. Метрів за двісті від крамниці Рекабаррен уже не міг його бачити, бо він звернув за ріг, проте чув, як той щось говорить, спішується, прив'язує коня до загорожі й твердим кроком заходить до крамниці.
Не відриваючи погляду від гітари, так ніби шукав у ній щось, негр лагідно промовив:
— Я знав, сеньйоре, що вашому слову можна вірити.
— І твоєму, чорнопикий, бачу, також можна,— різким тоном відповів прибулець.— Я примусив тебе зачекати кілька днів, але ось я тут.
Запала мовчанка. Першим озвався негр.
— Я звик чекати. Цілих сім років я чекав.
Прибулець неквапно пояснив:
— А я сім років не бачив своїх дітей. Сьогодні, нарешті, я з ними побачився, але не хотів, аби вони довідалися, що сьогодні я збираюся битися на ножах.
— Мені шкода, сеньйоре,— сказав негр.— Сподіваюся, ви покинули їх при доброму здоров'ї.
Чужинець, який примостився на прилавку, засміявся від усієї душі. Потім замовив собі тростинової горілки, але тільки посмакував напій, не випивши його до дна.
— Я дав своїм дітям кілька добрих порад,— сказав він.— Мені вони нічого не коштують, а їм підуть на користь. Зокрема я сказав їм, що людина не мусить проливати кров іншої людини.
Негр видобув з гітари повільний акорд, а тоді промовив:
— Ви добре зробили. Нехай вони не будуть схожі на нас.
— Принаймні, на мене,— сказав прибулець і додав, ніби міркуючи вголос: — Моя доля хотіла, щоб я вбивав людей, і ось вона знову вкладає мені в руку ніж.
Негр, так ніби його не чув, зауважив:
— Восени дні стають коротшими.
— Мені світла вистачить,— сказав прибулець і підвівся на ноги. Він зупинився перед негром і додав якимсь стомленим голосом: — Облиш гітару, сьогодні тобі доведеться грати на іншому інструменті.
Обидва попрямували до дверей. Виходячи, негр промурмотів:
— Схоже, й тепер мені буде непереливки, як і першого разу.
Прибулець відповів серйозним голосом:
— Першого разу тобі не було непереливки. Ти просто хотів, щоб ми зустрілися вдруге.
Вони вже відійшли досить далеко від будівель, ідучи поруч. Осяйний місяць висів над рівниною, яка була скрізь однакова. Зненацька вони подивились один на одного, зупинились, і прибулець зняв остроги. Вони вже обмотали лікті своїми пончо, коли негр сказав:
— Я хочу про одне попросити вас, перш ніж ми зійдемося. Щоб ви вклали в цей поєдинок усю свою мужність і всю свою майстерність, як це було сім років тому, коли ви вбили мого брата.
Мабуть, уперше під час цієї розмови Мартін Ф'єрро відчув у словах співрозмовника ненависть. Кров у нього закипіла, як вода в казані. Вони зійшлися, й гостре лезо ножа черкнуло по обличчю негра, залишивши там криваву позначку.
Увечері бувають такі хвилини, коли рівнина ніби хоче сказати щось. Вона ніколи цього не каже, а може, повторює це безліч разів, і ми її просто не чуємо або чуємо, але не можемо перекласти її слова нашою мовою, як не можемо перекласти музику... Зі свого ліжка Рекабаррен побачив, чим усе закінчилося. Раптовий стрибок уперед, і негр відсахнувся й ледве втримався на ногах, затулив рану на обличчі долонею і завдав у відповідь удару ножем у живіт. Потім іще один удар, який крамар не встиг навіть побачити, і Ф'єрро вже не підвівся. Стоячи над поваленим супротивником нерухомо, негр, здавалося, спостерігав, як той конає у тяжких муках. Потім витер закривавлене лезо ножа об траву й повільно повернувся до будівель, не озираючись назад. Він виконав свою місію справедливого месника і знову став ніким. А точніше кажучи, він став тим, кому немає більш чого робити на землі, бо він убив людину.
Ті, хто пише, що секта Фенікса виникла в Геліополі, й пояснюють її утворення релігійною реставрацією, що відбулася після смерті реформатора Аменофіса IV, посилаються на тексти Геродота, Тацита та тексти на єгипетських монументах, певно, не знають чи вдають, ніби не знають, що слово «Фенікс» у назві секти вперше згадується лише в Рабана Мавра, а в давніших джерелах (скажімо, в «Сатурналіях» або у Йосифа Флавія) говориться лише про Людей Звичаю або Людей Таємниці. Ще Ґреґоровіус зауважив, розповідаючи про таємні товариства у Феррарі, що слово «фенікс» в усній мові можна почути надзвичайно рідко; у Женеві я розмовляв з ремісниками, які мене не розуміли, коли я запитував у них, чи вони належать до людей Фенікса, але відразу погоджувалися, що вони Люди Таємниці. Якщо не помиляюся, то в буддистів усе так само: вони ніколи не вимовляють назви, під якою вони відомі в усьому світі.
Міклошич в одному зі своїх дуже відомих творів порівняв тих, котрі належать до секти Фенікса, з циганами. І тих, і тих можна зустріти як у Чилі, так і в Угорщині, але, крім цієї повсюдності перебування, між цими двома видами людей можна знайти дуже мало спільного. Цигани зазвичай торгують кіньми, лагодять залізний і мідний посуд, ковалюють і провіщають майбутнє; сектанти Фенікса мають звичай обирати для себе вільні професії. Цигани належать до певного фізичного виду і розмовляють — або розмовляли — таємною мовою. Сектанти Фенікса змішуються з усіма іншими, й доказом цього є той факт, що їх ніколи не переслідували. Цигани — народ мальовничий і розбуджують натхнення в поганих поетів; романси, лубочні картини та болеро обминули сектантів Фенікса... Мартін Бубер проголошує, що юдеї патетичні за своєю природою; це властиво далеко не всім сектантам Фенікса, і деякі з них ненавидять патетику; цієї широко відомої істини, гадаю, досить, аби спростувати вульгарну помилку (яку абсурдно підтримує Урман) щодо того, ніби Фенікс походить від Ізраїлю. Люди нерідко міркують так: Урман був чоловіком сентиментальним; Урман був єврей; Урман відвідував збори секти в єврейських кварталах Праги; спорідненість, яку відчував Урман, розглядають як доказ реального факту. Щиро кажучи, я не можу погодитися з таким доказом. Те, що сектанти, які живуть у єврейському середовищі, схожі на євреїв, не доводить анічогісінько; зрештою, як і невичерпний Шекспір Хезліта, вони схожі на всіх людей, які живуть на світі. Вони, як і апостол, є всім для всіх. Нещодавно доктор Хуан Франсиско Амаро з Пайсанду дослідив ту легкість, з якою вони розчиняються в будь-якому з народів світу.
Я вже сказав, що в історії секти не зафіксовано переслідувань. Це правда, та позаяк не існує жодної групи людей, у якій не було би прихильників Фенікса, то правдою є й те, що не існує таких переслідувань чи гонінь, яких би вони не витерпіли або не чинили. Й у війнах, що відбувалися на Заході, й у війнах далекої Азії вони століття за століттям проливали свою кров під прапорами обох сторін; вони з легкістю зараховували себе до будь-якого з народів світу.
Не маючи своєї священної книги, що згуртувала б їх, як Святе Письмо Ізраїль, не маючи спільної пам'яті, не маючи й іншої спільної пам'яті, яку організує спільна мова, розсіяні по поверхні всієї землі, різні за кольором шкіри та рисами обличчя, вони мають лише одну річ — Таємницю,— яка їх об'єднує й об'єднуватиме до кінця їхніх днів. Колись, крім Таємниці, існувала й легенда (а може, навіть космогонічний міф), але не схильні до глибоких медитацій люди Фенікса забули її і сьогодні зберігають лише темну традицію кари. Чи то кари, чи заповіту, чи винятковості — версії тут існують різні, й крізь них ледве проглядає вирок Бога, який обіцяє племені життя вічне, якщо його люди, століття за століттям, виконуватимуть певний ритуал. Я порівнював розповіді різних мандрівників, розмовляв з патріархами й теологами, й можу з упевненістю стверджувати: виконання згаданого ритуалу — це єдина релігійна практика, якої дотримуються сектанти Фенікса. Цей ритуал і становить Таємницю. Він, як я вже згадував, передається від покоління до покоління, але звичай не дозволяє, щоб його навчали матері або жерці; утаємничення в містерію — справа людей, які перебувають на самому дні суспільства, раби, прокажені або жебраки. Також дитині дозволяється прилучити до Таємниці іншу дитину. Сама дія ознайомлення з ритуалом банальна, миттєва й не потребує опису. Матеріалами можуть бути корок, віск або гуміарабік. (У літургії згадується грязь; її також використовують). Не існує храмів, які були би призначені для відправлення саме цього культу, якісь руїни, підвал або сіни цілком придатні для цієї мети. Таємниця священна, але вона має в собі щось трохи безглузде; обряд виконують крадькома, нишком, і втаємничені про нього не розповідають. Не існує пристойних слів, якими можна було б його назвати, але вважають, що всі слова його називають або, якщо висловитися точніше, кожне слово натякає на нього, і тому, коли я розмовляв з прихильниками Фенікса на будь-яку тему, вони лише посміхались або ніяковіли, бо мали відчуття, що я розпитую їх про Таємницю. У германомовних літературах існують поеми, написані сектантами Фенікса, в яких розповідається про море, вечірні сутінки або ніч; але насправді в них ідеться про Таємницю, тому їх іноді повторюють як молитву. «Orbis terrarum est speculum Ludi» — звучить апокрифічний вислів, який Дю Канж включив до свого Глосарія. Щось подібне до священного жаху перешкоджає деяким вірним виконувати цей надзвичайно простий ритуал; інші їх зневажають, але самі вони зневажають себе ще більше. Натомість глибокою повагою оточені ті, котрі свідомо відмовляються виконувати Обряд і налагоджують пряме спілкування з божеством; у цьому спілкуванні вони звертаються до образних висловів, які складають своєрідну літургію їхнього поклоніння. Так Хуан де ла Крус писав:
Мені пощастило здобути на трьох континентах дружбу не одного з прихильників Фенікса, і я переконався, що таємниця спочатку здавалася їм нікчемною, непривабливою, вульгарною (що дивує ще більше), такою, в яку неможливо повірити. Вони не могли зрозуміти, як їхні батьки опустилися до такого банального марновірства. Тому можна тільки подивуватися, що Таємницю досі не втрачено; попри всі мінливості земного існування, попри війни та вигнання, вона приходить до кожного вірного й залишається з ним, непохитна й грізна. Дехто не вагається стверджувати, що вона перетворилася на інстинкт.
Чоловік, який зійшов з корабля в Буенос-Айресі 1871 р., мав ім'я Йоганнес Дальман і був пастором євангелічної церкви; 1939 року один з його онуків був секретарем муніципальної бібліотеки на вулиці Кордова й почувався аргентинцем на всі сто відсотків. Його дідом по матері був той самий Франсиско Флорес із другого лінійного піхотного батальйону, який помер на околицях Буенос-Айреса, прошитий списом у сутичці з індіанцями з Катріеля. З цих двох різних ліній Хуан Дальман (можливо, до такого кроку його підштовхнула німецька кров) обрав цього романтичного предка або романтичну смерть. Футляр з бляклим дагеротипом бородатого чоловіка, стара шпага, вдача й мужність, які він іноді чув у музиці, читання «Мартіна Ф'єрро», роки, млявість і самота розвинули в ньому креолізм, який він цінував, але яким ніколи не хизувався. Коштом деяких самообмежень Дальман зумів зберегти рештки садиби на півдні, яка колись належала Флоресам; одним з тих спогадів, які найбільше збереглися в його пам'яті, був гайок бальзамічних евкаліптів і довгий рожевий дім, який колись був яскраво-червоним. Справи, а може, й ледачість утримували його в місті. Минало літо за літом, а він усе задовольнявся абстрактною думкою, що володіє маєтком, і впевненістю в тому, що його дім чекає його на своєму місці на рівнині. Але наприкінці лютого 1939 року з ним сталася дуже прикра пригода.
Доля, сліпа до людських провин, може бути безжальною до найменших виявів необережності. Того вечора Дальман десь роздобув випадковий примірник «Тисячі й однієї ночі» Вайля; підбурюваний нетерпінням якомога скоріше роздивитися своє придбання, він не став чекати, поки спуститься ліфт, і побіг нагору сходами; щось у темряві дряпнуло йому лоб — кажан, пташка? Проте на обличчі жінки, яка відчинила йому двері, він побачив вираз жаху, а рука, якою він доторкнувся до свого лоба, стала червона від крові. Він розкраяв собі лоба гострим краєм щойно пофарбованих дверей, які хтось забув причинити. Дальманові пощастило заснути, але він прокинувся вже вдосвіта, й від тієї хвилини все навколо стало для нього нестерпним. Його тіпало в лихоманці, а ілюстрації з «Тисячі й однієї ночі» стали декораціями до його кошмарів. Друзі та родичі відвідували його й, силувано посміхаючись, повторювали, що вигляд у нього чудовий. Дальман вислуховував їх у стані якогось слабкого отупіння й дивувався, чому вони не бачать, що він перебуває в пеклі. Вісім днів розтяглися для нього на вісім століть. Одного вечора лікар, який його лікував, прийшов зі ще одним, новим лікарем, і вони повезли його в лікарню на вулиці Еквадор, бо треба було зробити йому рентгенівський знімок. Коли Дальман сидів в екіпажі, який їх віз, йому подумалося, що в помешканні, яке йому не належало, він зможе нарешті заснути. Його опанувала радість, і він став балакучим; коли вони приїхали, його роздягли, поголили йому голову, примочували його до санітарних нош, світили йому в очі до сліпоти та запаморочення, прослухали йому груди, й чоловік у масці встромив йому в руку голку. Він прокинувся з відчуттям нудоти, весь перебинтований, у крихітній лікарняній палаті, схожій на колодязь, і протягом тих днів і ночей, які настали після операції, зрозумів, що досі він перебував лише перед дверима пекла. Лід не залишав у його роті найменшого відчуття свіжості. У ті дні Дальман люто себе зненавидів; він зненавидів свою особистість, зненавидів свої тілесні потреби, своє приниження, зненавидів бороду, яка лоскотала йому обличчя. Він стійко витримував процес лікування, який був дуже болючим, та коли хірург сказав йому, що він мало не помер від зараження крові, то Дальман заплакав від образи на свою лиху долю. Фізичні страждання й безперервне очікування страшних ночей не дозволяли йому думати про щось таке абстрактне, як смерть. Та ось одного дня хірург йому сказав, що він одужує й може поїхати поправляти здоров'я у свій маєток. Неймовірно, але обіцяний день настав.
Реальна дійсність полюбляє симетрію та всілякі анахронізми. Дальман приїхав до лікарні в найманому екіпажі, а тепер найманий екіпаж привіз його на площу Конституції. Перша свіжість осені після такого тяжкого для нього літа була наче природним символом його долі, яка здолала смерть і лихоманку. Місто о сьомій ранку ще не втратило того вигляду старого будинку, якого надала йому ніч. Вулиці були схожі на довгі коридори, площі та майдани — на патіо. Дальман упізнавав їх з відчуттям глибокої радості та легкого запаморочення; за кілька секунд до того, як усе це бачили його очі, в його уяві поставали перехрестя, афішні тумби, скромні та особливі ознаки Буенос-Айреса. У жовтому світлі народжуваного дня все поверталося до нього.
Усім відомо, що Південь починається по той бік вулиці Рівадавіа. Дальман любив повторювати, що це не просто звучна фраза і що кожен, хто переходить через цю вулицю, потрапляє до більш давнього й надійнішого світу. Сидячи в екіпажі, він шукав і знаходив поглядом між новими будівлями то заґратоване вікно, то дверний молоток, то арку над дверима, то тихий під'їзд, то затишне патіо.
У вестибюлі вокзалу він довідався, що його поїзд відходить лише через півгодини. Зненацька йому пригадалося, що в одній кав'ярні на вулиці Бразилії (за кілька метрів від будинку Іригоєна) живе величезний кіт, який дозволяє гладити себе людям, наче гордовите божество. Він увійшов до кав'ярні. Кіт спав на своєму звичному місці. Дальман замовив філіжанку кави, повільно насипав у неї трохи цукру, пригубив (така втіха була йому заборонена у клініці) й подумав, проводячи долонею по м'якій чорній шерсті кота, що цей контакт між ними ілюзорний, адже вони ніби розділені склом, бо людина живе в часі, у послідовності подій, а казковий звір — в актуальності, у вічності миті.
Поїзд чекав його, зайнявши всю довжину колії біля передостаннього перону. Дальман проминув кілька вагонів і знайшов майже порожній. Він закинув валізу на сітку. Коли поїзд рушив, він відкрив валізу й не без вагання дістав звідти перший том «Тисячі й однієї ночі». Вирушити в подорож з цією книжкою, що була так тісно пов'язана з історією його лиха, було підтвердженням того, що лихо залишилося позаду, було таким собі веселим і потаємним викликом переможеним силам зла.
Обабіч поїзда місто розпадалося на передмістя; це видовище, а потім видовище садків і садиб затримало початок читання. До того ж, якщо говорити по правді, Дальманові не особливо хотілося читати; магнітна гора і джин, який заприсягся вбити свого благодійника, були, хто став би це заперечувати, чимось чудесним, але не набагато чудеснішим, аніж цей ранок і радість відчувати, що ти живий. Щасливий настрій відвертав його увагу від Шахразади та її абстрактних чудес; Дальман згорнув книжку і став просто жити.
Обід (з гарячим бульйоном, що його подали в мисочках з блискучого металу, як під час уже далеких у часі вакацій його дитинства) приніс йому ще одне тихе задоволення, яке розбудило в ньому почуття вдячності.
«Завтра я прокинуся у своєму маєтку»,— подумав він і спізнав таке відчуття, ніби в ньому співіснують дві людини: одна подорожувала крізь цей осінній день знайомими з дитинства місцями, а друга була ув'язнена в лікарні й відбувала принизливі процедури. Він бачив цегляні неотиньковані будинки — довгі, з гострими кутами, вони дивилися нескінченним поглядом на нескінченну низку поїздів, які повз них пробігали. Бачив вершників на окутаних курявою сільських путівцях; бачив яри, ставки й ферми; бачив довгі осяйні хмари, які здавалися мармуровими; й усе це швидко з'являлося та швидко зникало і було схоже на сновидіння, які літають над рівниною. Йому здавалося, він упізнає дерева та поля, але він не знав, як їх назвати, бо його безпосереднє знання сільської місцевості значно поступалося знанню ностальгічному та літературному.