— У мене там знайомий вахмістр, військовий писар Ценобер. Ми разом служили в єгерському полку, а потім він перевівся до уланського. Зі шляхетної родини, вельми освічений чоловік. Він, певне, здасть екзамен на офіцера. Наш брат лишається, де й був. У жандармерії перспектив жодних.
Дощ полив дужче, сердитіше забурхав вітер, без угаву періщило в шибки.
— Наш із вами фах узагалі нелегкий, я маю на увазі військову службу, — каже Карл Йозеф.
Вахмістр сміється незрозумілим сміхом, здається, його страшенно тішить, що людям їхнього з лейтенантом фаху доводиться непереливки. Він сміється трохи гучніше, ніж йому хотілось би. Це видно з того, що рот його розтулений ширше, ніж вимагає сміх, і залишається розтулений довше, ніж той сміх триває. І на якусь мить здається, що вахмістрові навіть уже суто фізично тяжко повернутись до своєї звичайної буденної поважності. Чи не тішить, бува, його й справді, що їм з лейтенантом так нелегко живеться?
— Пан барон зволили, — починає він, — згадати про «наш» фах. Будь ласка, не візьміть мені за зле, адже ж із нашим братом усе трохи інакше.
Карл Йозеф не знає, що на це відповісти. Якесь невиразне чуття підказує йому, що в серці у вахмістра живе ненависть проти нього чи, може, загалом проти становища людини з рушницею в армії і в жандармерії. В кадетському корпусі не вчили, як офіцер має поводитись у таких випадках. Проте він усміхається — такою усмішкою, що наче залізна скаба розтягає і знов стягає йому губи; він наче скупиться виявити вдоволення, яке так відверто гайнує вахмістр. Вода з малиновим сиропом, яка щойно, на язиці, була солодка, набуває в горлянці гіркуватого, прісного присмаку, після неї тягне випити коньяку. Нижчою й тіснішою, ніж завжди, видається сьогодні ця червоняста вітальня, можливо, зіщулена від дощу. На столі лежить добре знаний йому альбом з твердими, блискучими мідними ріжками. Всі знімки в ньому добре знайомі Карлові Йозефу. Вахмістр Слама каже:
— Ви дозволите? — розгортає альбом і тримає перед лейтенантом.
На знімку — молоде подружжя: вахмістр у цивільному поряд з дружиною.
— Тоді я ще був ройовим! — каже він з відтінком гіркоти, ніби хоче підкреслити, що він уже тоді заслуговував на вище звання.
Пані Слама сидить біля нього, тонюсінька в стані, вбрана у вузеньку, ясну літню сукню, наче в невагомий панцер, у крислатому білому капелюшку з пласким верхом. Що сталося? Чи Карл Йозеф уперше бачить цей знімок? То чому ж сьогодні це фото здається йому таким новим? І таким старезним? І таким чужим? І таким сміховинним? Еге ж, він усміхається, мов розглядає кумедну картинку з давноминулих часів, і немов пані Слама ніколи не була йому близькою й дорогою, і немов вона померла не якихось кілька місяців, а кілька років тому.
— Вона була дуже гарненька, це видно, — каже він, уже не від ніяковості, як раніше, а просто з лицемірства. Адже заведено казати щось гарне про небіжчицю — вдівцеві, якому висловлюєш співчуття. Він враз відчуває себе звільненим, відмежованим від померлої, так наче все, геть усе стерто з пам’яті. Фантазія то була, й годі! Він допиває свою воду з малиновим сиропом, підводиться й каже:
— То я піду, пане Сламо!
І, не чекаючи, повертається до дверей, вахмістр не встигає навіть вчасно підвестися, ось вони вже знову в сінях, Карл Йозеф уже в шинелі, стоїть і поволі, задоволено натягає рукавичку на ліву руку, на це в нього несподівано знаходиться доволі часу; і коли він промовляє:
— Ну, на все добре, пане Сламо! — то з утіхою чує якісь чужі, зверхні нотки у своєму голосі.
Слама стоїть, опустивши очі, не знаючи, де діти руки, що раптом стали порожніми, так ніби до цієї миті вони щось тримали, та щойно впустили і навіки втратили. Вони подають один одному руки. Слама ніби має ще щось казати? Дарма!
— Може, ще який раз зайдете, пане лейтенанте? — таки каже Слама.
Ну-ну, Карл Йозеф, мабуть, і сам у це не повірив би, але він уже забув Сламине обличчя. Він бачить лише золотаво-жовті канти на його комірі й три золоті косячки на рукаві чорної жандармської уніформи. — Прощавайте, вахмістре!
Дощ усе йде, рівний, невтомний, з поодинокими теплими поривами вітру. Наче давно вже мав би бути вечір, а все ніяк не звечоріє. Ця незмінна мокра сіра тканиця! Уперше, відколи носить уніформу, ба навіть уперше, відколи пригадує, Карл Йозеф відчуває, що треба звести коміра. Він на мить навіть підносить руки, однак спохоплюється, що вбраний у військове, і знов опускає. Він ніби на хвильку забув про свій фах. Неквапною, лункою ходою іде лейтенант по мокрій рипучій жорстві палісадника, втішаючись із тієї неквапності. Йому нема чого поспішати, нічого не було, був лише сон. Котра тепер може бути година? Кишеньковий годинник схований надто глибоко, під кітелем, у невеличкій кишеньці рейтузів. Не варт розстібати шинелі, однаково незабаром виб’є на вежі.
Він відчиняє хвіртку, виходить на вулицю.
— Пане бароне! — озивається раптом позад нього вахмістр.
Незбагненно, як це він так нечутно йшов слідком? Авжеж, Карл Йозеф сполоханий. Він зупиняється, але не наважується зразу обернутись. Може, цівка пістолета вже націлена саме в заглибину між складками шинелі на спині. Жахна й дитинна гадка! Чи все почнеться спочатку?
— Слухаю, — каже він з тією-таки згірдною недбалістю, що є мовби тяжким продовженням його прощання й коштує йому великого напруження, — і обертається.
Без шинелі, простоволосий, стоїть на дощі вахмістр, із мокрою двійчастою щіточкою чубчика й великими краплинами дощу на гладенькому білому лобі. В руках у нього — синій пакуночок, перев’язаний навхрест сріблястим шнурком.
— Це для вас, пане бароне, — каже вахмістр, опустивши очі в землю. — Прошу вибачити! Пан окружний начальник звелів. Я відразу приніс їх тоді. Пан окружний начальник швидко все проглянув і сказав, щоб я передав особисто.
На мить западає мовчання, тільки дощ капотить на бідолашний ясно-синій пакуночок, який від того дедалі темнішає, він більше не може чекати, той пакуночок. Карл Йозеф бере його, опускає в кишеню шинелі, червоніє, якусь мить розмірковує, чи не скинути з правиці рукавичку, оговтується, простягає вахмістрові руку в рукавичці, каже:
— Красно дякую! — повертається і швидко йде геть.
Він відчуває той пакуночок у кишені. Звідти вгору по руці струмує незнаний жар і ще густіше червонить йому обличчя. Тепер його пориває розстебнути коміра, як перед тим — звести. В роті знов з’являється гіркуватий присмак води з малиновим сиропом. Карл Йозеф витягає пакуночка з кишені. Так, безперечно. Це його листи.
Тепер мав би вже, врешті, настати вечір і вщухнути оцей дощ. Багато що мало б змінитися на світі, і сонце, може, ще пошле сюди останній промінь. Крізь дощ дихають на лейтенанта таким рідним духом луки і лине самотній поклик невідомої пташини, ніколи її тут не було чутно, здається, наче опинився в незнайомій місцевості. На вежі в місті вибиває п’яту, виходить, минула рівно година — не більш як година. Чи йти повільно, чи швидко? Час посувається дивною, незбагненною ходою, одна година — ніби цілий рік. Б’є чверть на шосту — а ти пройшов якихось кілька кроків. Карл Йозеф починає крокувати швидше. Він переходить колію, тут уже видно перші будинки міста. Дорога веде повз кав’ярню, єдиний на все місто заклад такого роду з модними обертовими дверима. Може, зайти сюди, випити навстоячки коньяку й піти собі? Карл Йозеф заходить.
— Швидше, один коньяк, — каже він біля буфету.
Він не скидає кашкета й шинелі. Кілька відвідувачів підводяться. Чутно стукіт більярдних куль і шахів. Офіцери гарнізону сидять у сутінку ніш. Карл Йозеф не бачить їх і не вітається. Найважливіше — це коньяк. Лейтенант блідий; блякло-білява касирка по-материнському всміхається йому зі свого підвищеного місця і зичливою рукою кладе біля келишка грудочку цукру. Карл Йозеф випиває коньяк одним духом. І відразу ж замовляє ще келишок. Замість обличчя касирки він бачить лише мерехтіння білявих кіс та дві золоті коронки в кутиках її рота. У нього таке враження, наче він робить щось заборонене, і він не розуміє, чому заборонено випити два келишки коньяку. Врешті-решт, він уже не учень кадетського корпусу. Чого ця касирка дивиться на нього з такою чудною усмішкою? Погляд її очей барви морської води, як і вугільно-чорні брови, йому прикрі. Він одвертається й дивиться в залу. Там у кутку біля вікна сидить його батько.
Атож, це справді окружний начальник, і що, зрештою, в тому аж такого дивного? Він сидить тут щодня, від п’ятої до сьомої, читає «Фремденблатт» і відомчу газету й курить вірґінську. Все місто про те знає ось уже три десятки років. Окружний начальник сидить у кутку, дивиться на свого сина й ніби усміхається. Карл Йозеф скидає ківера й підходить до батька. Старий пан фон Тротта коротко зиркає на нього з-за газети, не відкладаючи її, й каже:
— Ти від Слами?
— Так, тату!
— Він віддав тобі твої листи?
— Так, тату!
— Сідай, будь ласка!
— Слухаюсь, тату!
Окружний начальник нарешті кладе газету, спирається ліктями на стіл, повертається до сина й каже:
— Вона дала тобі дешевий коньяк. Я завжди п’ю «Геннесі».
— Візьму це до уваги, тату!
— До речі, пий зрідка.
— Так, тату!
— Ти ще трохи блідий. Роздягнися. Там майор Крайдль, він дивиться сюди!
Карл Йозеф підводиться і вітається до майора, вклоняючись.