— Іди до Катерини, — сказав Карл Йозеф.
Онуфрій знов клацнув підборами.
— Кроком руш! — наказав Карл Йозеф.
Він вимкнув світло. Потемки намацав шинелю. Вийшов у коридор. Тієї миті, як він унизу зачинив за собою двері, сурмачі програли останній сиґнал відбою. Зірки мерехтіли на небі. Вартовий біля брами відсалютував. Брама зачинилася за лейтенантом. Вулиця мріла, срібна від місячного світла. Жовті вогні міста моргали юнакові, мов зірки, що прилетіли з неба. Крок його гучно відлунював на свіжо-замерзлій осінньо-нічній землі.
За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.
— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.
Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.
— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.
— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.
— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.
— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!
Ні, нічого не виходило! Карл Йозеф неспроможний був знайти жодного слова більше. Горлянку йому здушила якась незнана ніжність, він не вмів обходитися з денщиками! А з ким він умів обходитися? Його безпорадність була велика, він і для розмов з товаришами не знаходив слів. Чого вони завжди шепотілися між собою, тільки-но він відвертався чи перше ніж він до них підходив? Чого він так незграбно сидів на коні? Ох, він знав себе! Він бачив свій силует, як у дзеркалі, дарма було б його вмовляти! За його спиною потайки перешіптувалися товариші, їхні відповіді він розумів аж після того, як йому їх розтлумачували, та й тоді не міг сміятися, власне, якраз тоді ніяк не міг! Проте полковник Ковач його любив. І, звісно, послужний список був у нього відмінний. Він жив під крилом слави свого діда. Он воно як! Він був онук героя Сольферіно, єдиний онук. Він відчував дідів погляд на своїй потилиці. Він був онук героя Сольферіно!
Кілька хвилин Карл Йозеф і його денщик Онуфрій мовчки стояли один навпроти одного на залитій місячним сяйвом вулиці. Місяць і тиша ще подовжували ті хвилини. Онуфрій стояв — ані руш. Стояв, мов пам’ятник у срібнім блиску місяця. Карл Йозеф зненацька повернувся й рушив уперед. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Карл Йозеф чув рівномірне гупання важких чобіт і залізне брязкання острогів. То йшла за ним сама вірність. Кожний удар чобіт об землю лунав як нова, невелемовна, тверда врочиста обітниця солдатської вірності. Карл Йозеф боявся обернутися. Йому хотілося, щоб ця рівна, як шнур, дорога раптово прослала перед ним якусь несподівану, невідому бічну стежку — порятунок від невідступної послужливості Онуфрія. Денщик ішов за ним у тому ж таки темпі. Лейтенант силкувався йти в ногу з чобітьми в себе за спиною. Він боявся розчарувати Онуфрія, з неуважності змінивши ногу. В надійно твердій хлопцевій ході озивалася вона, його вірність. І кожний новий її відгук зворушував Карла Йозефа. Здавалося, що там, за його спиною, незграбний парубійко, ударяючи в землю важкими підошвами чобіт, намагався достукатись до серця свого зверхника — безпорадна ніжність убраного в чоботи і остроги ведмедя.
Аж ось вони дісталися межі міста. Карлові Йозефу спало на думку добре слово, підхоже задля прощання. Він обернувся до хлопця і сказав:
— Розважайся на здоров’я, Онуфрію!
І швидко звернув у бічну вуличку. Онуфрієва подяка долинула до нього вже лишень як віддалена луна.
Йому довелося дати гаку. Він підійшов до казино на десять хвилин пізніше, ніж звичайно. Казино містилося на другому поверсі одного з найкращих будинків міста, біля старого ринку. Як і щовечора, всі його вікна лили світло на майдан перед будинком — улюблене місце прогулянок тутешнього населення. Було нерано, доводилося вужем прослизати між гуртками бюргерів, що вийшли прогулятися з дружинами. Щодень Божий чекала на лейтенанта невимовна мука — з’являтися в своїй дзвінкій барвистості між темних постатей цивільних, відчувати на собі неприязні, цікаві й хтиві погляди і врешті якимось божеством пірнати в яскраво освітлений під’їзд казино. Він швидко прослизнув поміж завсідниками цього корсо, згаявши на те дві хвилини, бридкі дві хвилини. Вибіг сходами нагору, долаючи по два східці зразу, — ні з ким не зустрітися! Такі зустрічі були поганою прикметою. Тепло, світло й голоси зустріли його у вестибюлі. Він зайшов, привітався до присутніх. Розшукав у звичному кутку полковника Ковача. Той щовечора грав тут у доміно, кожного разу з іншим партнером. У доміно він грав із захватом, можливо, з незмірного страху перед картами.
— Я ще ніколи не тримав у руках карт, — полюбляв він казати.
Не без ворожості вимовляв він навіть слово «карти» і при тому кидав погляд на свої руки, так ніби в них він тримав свій бездоганний характер.
— Я вам рекомендую, — додавав він інколи, — грати в доміно, панове! Це чиста гра, і вона виховує в нас стриманість. — Він брав один із чорно-білих багатооких камінчиків і підносив його вгору, мов магічний інструмент, за допомогою якого можна вигнати з одержимих картярів їхнього біса.
Сьогодні справляти службу в царині доміно припало ротмістрові Тайтінґеру. Полковникове обличчя кидало синювато-червоний відсвіт на жовтаве, худе ротмістрове. Карл Йозеф, стиха дзенькнувши острогами, зупинився біля полковника.
— Привіт! — сказав йому полковник, не підводячи очей від доміно.
Він був добряга, цей полковник Ковач. Уже багато років як він призвичаївся до батьківського тону в стосунках з підлеглими. І лише раз на місяць траплялися в нього напади штучного гніву, яких він сам боявся дужче, ніж його полк. Тоді полковник хапався за наймізерніший привід. Горлав так, що здригалися стіни казарми й старі дерева довкола заливної луки. Його синясто-червоне обличчя полотніло аж по самі губи, а нагайка в тремтячих руках безперестану ляскала по халяві чобота. Він вистрілював якусь суцільну нерозбірливу всячину, і лише безпорадні, ні з чим не пов’язані, повторювані раз у раз слова «у моєму полку» лунали трохи тихіше, ніж ціла його тирада. Врешті-решт він ущухав так само несподівано, як і розходжувався, і вмить кидав канцелярію, казино, навчальний плац чи що там він іще обрав місцем перебігу своєї громовиці. Еге ж, полковника Ковача, цього доброго звіра, знали! На регулярність його гнівних вибухів можна було покластися, як на повторення фаз Місяця. Ротмістр Тайтінґер, який уже двічі переводився з полку до полку й мав достеменні знання про весь командний склад, не втомлювався запевняти всіх і кожного, що в цілій австро-угорській армії нема іншого такого незлобивого командира полку.
Полковник Ковач звів нарешті очі від партії доміно й простягнув Тротті руку.
— Вже повечеряли? — запитав він, і його погляд потонув у таємничій далечіні. — Шкода! — повів він далі. — Шницель був сьогодні пречудовий! — І за якусь хвилину знов сказав: — Пречудовий! — Він жалкував, що Тротті не довелося скуштувати шницеля. Сам він залюбки посмакував би ним удруге, отут, перед лейтенантом, щоб той хоч побачив, як люди щось наминають з апетитом. — Ну, приємних розваг! — завершив він і знову заглибився в доміно.
Людно було о цій порі в казино, аж надто. Не було затишного куточка, щоб приткнутися. Ротмістр Тайтінґер, що вже хтозна відколи порядкував офіцерськими сходинами і мав єдину справжню пристрасть — солодке печиво, — з часом переобладнав казино на взірець тієї кондитерської, де він збавляв свої надвечір’я. Крізь її скляні двері можна було бачити, як він сидів там, похмурий і непорушний, — незвична рекламна постать в уніформі. Він був найнадійніший завсідник тієї кондитерської і, може, найголодніший. Аніскілечки не змінюючи виразу свого скорботного обличчя, поглинав він солодощі тарілку за тарілкою, час від часу сьорбав води зі склянки, непорушно зирив крізь скляні двері на вулицю, звільна кивав головою, коли котрийсь солдат, минаючи цукерню, козиряв йому, і в його великому худорлявому черепі з руденьким чубчиком начебто нічогісінько не відбувалося. Він був лагідний і дуже ледачий офіцер. З усіх його службових обов’язків тільки клопоти з облаштуванням їдальні для офіцерів, з кухнею, кухарями, ординарцями та льохами з вином були для нього любі. І над його рясним листуванням з торгівцями вином і фабрикантами лікерів трудилося не менш як двоє канцеляристів. З плином літ йому вдалося уподібнити обставу казино до внутрішнього образу улюбленої ним кондитерської, порозставлявши по кутках мініатюрні столики і прикривши настільні лампи червонястими абажурами.
Карл Йозеф роззирнувся довкола. Він шукав підхожого для себе місця. Чи не найбезпечніш було сісти між фенріхом запасу Беренштайном, лицарем фон Залога, новоспеченим дворянином і багатим адвокатом, та рум’яним лейтенантом Кіндерманом, німцем з походження. Фенріх, до чийого поважного віку й ледь помітного черевця так мало пасувало юначе звання молодшого командира, що він здавався перевдягненим в уніформу цивільним, і чиєму обличчю з невеличкими вугільно-чорними вусиками, здавалося, кричуще бракувало пенсне, випромінював у цьому казино якусь надійну гідність. Він нагадував Карлові Йозефу чи домашнього лікаря, чи рідного дядька. Про нього єдиного на обидві тутешні великі зали можна було з певністю сказати, що він справді чесно сидів на стільці, — тимчасом як усі решта неначе вистрибували на своїх місцях. Єдиною, — крім уніформи, — поступкою, яку фенріх доктор Беренштайн робив своєму званню військового, було те, що в армії він користувався моноклем, бо в своєму цивільному житті він справді носив пенсне.
Заспокійливіш від інших діяв на Карла Йозефа, безперечно, і лейтенант Кіндерман. Він ніби складався з якоїсь білявої, рожевої й прозорої субстанції. Здавалося, що крізь нього можна просунути руку, мов ото крізь осяяну вечоровим сонцем легеньку імлу. Усе, що він казав, злинало з його єства так легко й прозоро, що сам він не зменшувався в розмірах. І навіть поважність, з якою він слухав поважні розмови, мала в собі щось сонячно-усміхнене. Раденьке ніщо сиділо за столиком в особі лейтенанта Кіндермана.
— Привіт! — цвірінькнув він своїм тоненьким голосом, про який полковник Ковач казав, що то один з духових інструментів прусського війська.
Фенріх запасу Беренштайн підвівся, згідно з правилами, а проте повагом.
— Моє шанування, лейтенанте, — сказав він.
Карл Йозеф замалим не відповів йому поштиво: «Добрий вечір, пане докторе!»
— Я не заважатиму? — лише спитав він натомість і сів.
— Доктор Демант сьогодні повертається, — почав Беренштайн. — Я випадково зустрів його по обіді.
— Чудовий хлопець! — мов на флейті вивів Кіндерман; після густого судового баритона Беренштайна це пролунало так, неначе ніжний легіт перебіг по струнах арфи. Кіндерман, що завжди прагнув надолужити свою вкрай мізерну зацікавленість жіноцтвом перебільшеною до нього увагою, далі повідомив: — А його дружина — знаєте ви її? — то просто чарівне створіння! — На слові «чарівне» він підніс руку й танцюристо помахав у повітрі розставленими пальцями.
— Я знав її, ще як вона була молодесеньким дівчам, — сказав Беренштайн.
— Цікаво, — завважив Кіндерман. Він очевидно прикидався.
— Її батько був колись одним із найбагатших фабрикантів-капелюшників, — провадив далі фенріх.
Пролунало це так, немовби він зачитував свідчення з судових паперів. Він наче злякався сказаного й замовк. Слова «фабрикантів-капелюшників» здалися йому надто цивільними, він-бо сидів, урешті-решт, не в товаристві адвокатів! Він нишком заприсягся собі, що з цієї миті добре зважуватиме заздалегідь кожну свою фразу. Принаймні цим він був зобов’язаний кавалерії. Він спробував подивитися на Тротту. Але той, мов на злість, сидів ліворуч, а Беренштайн носив монокль у правому оці. Виразно він бачив тільки лейтенанта Кіндермана, однак той сидів байдужий. Щоб дізнатися, чи фамільярна згадка про фабриканта-капелюшника не справила кепського враження на Тротту, Беренштайн витяг портсигара і простяг його налівобіч, але тієї ж миті пригадав, що Кіндерман був старший ранґом, і, повернувшися праворуч, квапливо сказав:
— Пардон!
Тепер усі троє курили й мовчали. Погляд Карла Йозефа раз у раз звертався до цісаревого портрета на стіні навпроти. Франц Йосиф був зображений на ньому в білій, як цвіт весняних дерев, генеральській формі, з широким криваво-червоним шарфом через плече і орденом Золотого руна на шиї. Великий чорний фельдмаршальський капелюх, оздоблений пишним зеленим плюмажем із павичевих пер, лежав коло цісаря на хисткім з вигляду столику. Здавалося, портрет висів десь дуже далеко, аж ген поза стіною. Карл Йозеф пригадав, що попервах після його приїзду в полк цей портрет був для нього особливою гордою втіхою. Тоді здавалося, що цісар будь-якої миті може виступити з вузької чорної рами. Проте помалу образ верховного головнокомандувача став байдужим, звичним, і так само не привертав уваги, як той, що на поштових марках і монетах. Портрет цісаря висів на стіні казино — незвичайною офірою, що її божество приносить самому собі… Його очі — колись вони нагадували небо пори літніх канікул — тепер викликали в уяві тверду синю порцеляну. А це ж був той самий цісар! Удома, в кабінеті окружного начальника, теж висів цей портрет. І у великій актовій залі кадетського корпусу. І в канцелярії полковника в казармі. І сотні тисяч разів був повторений у всій розлогій імперії цісар Франц Йосиф, усюдисущий між своїх підданців, мов той Бог у світі. Йому врятував життя герой Сольферіно. Герой Сольферіно постарів і помер. Тепер його точили хробаки. І його син, окружний начальник, батько Карла Йозефа, теж став уже старим чоловіком. Незабаром і його також точитимуть хробаки. Лише цісар, сам лише цісар, здавалося, постарів зразу, за один-єдиний день, за одну певну годину, і від тієї години лишився закутий у свою крижану й вічну, сріблясту й жахливу старість, мов у кришталевий панцер, який вселяв найглибшу пошану. Літа не сміли підступитися до нього. Дедалі блакитнішав і твердішав його погляд. Навіть його ласка, що спочивала над родом Тротт, була тягарем з умирущої криги. І Карлу Йозефові робилося холодно під синім поглядом свого цісаря.
Удома, згадувалося йому, коли він приїздив до батька на канікули і в неділю перед обідом капельмейстер Нехвал ставив свій військовий оркестр, як належало, кружка, він був готовий на блаженну, теплу й солодку смерть за цього цісаря. Живий був дідів заповіт — рятувати цісареві життя. І його, цісареве життя, незмінно рятували, якщо поряд був котрийсь Тротта.
І ось ледве чотири місяці як він у полку. Несподівано виявилося, що цісар, неприступно захований у своєму панцері з кришталю, більш не потребує Тротт. Задовго тривав мир. Смерть була далеко від юного лейтенанта кавалерії — та смерть, що вінчала узаконене статутом просування по службі. Колись він стане полковником і на тому помре. А тим часом ходитиме щовечора до казино, дивитиметься на цісарів портрет. Що довше лейтенант Тротта на нього дивився, то дальшим робився йому цісар.
— Погляньте лишень! — продзвенів, мов у флейту, голос лейтенанта Кіндермана. — Тротта всі очі видивив, приглядаючись до старого!