— От бачите, — сказав Кнопфмахер, сів біля столу і, всміхаючись, запросив: — Та сідайте ж бо! — І коли лейтенант знову сів на канапу, повів далі: — Те самісіньке він казав про вас, як був живий. Яке лихо! — Він кілька разів похитав головою, аж його повні рум’яні щоки злегка затрусилися.
Пані Демант витягла з рукава хустинку, піднесла до очей, підвелася й вийшла з кімнати.
— Хто знає, як вона це переживе! — сказав Кнопфмахер. — Ну, я їй уже давно казав, попереджав! Вона нічого не хотіла слухати! Ви ж поміркуйте, любий пане лейтенанте! У кожного суспільного стану свої небезпеки. Але в офіцерів! Офіцерові, даруйте, властиво, не слід було б одружуватися. Між нами кажучи, — та вам-бо він, напевно, розповідав, — йому хотілося вийти у відставку й цілком присвятити себе науці. А як я з того радів, то й сказати не можу! Із нього, безперечно, вийшов би великий лікар! Славний, добрий Макс! — Пан Кнопфмахер звів очі на портрет, довгенько на нього дивився й завершив свій некролог словами: — Таке обдарування!
Пані Демант внесла сливовицю, яку полюбляв її батько.
— Ви ж п’єте? — спитав Кнопфмахер і поналивав. Він обережненько підніс келишок до канапи. Лейтенант підвівся. Він відчув нудкий смак у роті, як колись після води з малиновим сиропом. Одним духом вихилив він свою чарку.
— Коли ви бачили його востаннє? — запитав Кнопфмахер.
— За день перед тим! — відповів лейтенант.
— Він попросив Єву поїхати до Відня, нічого їй не натякнувши. І вона поїхала, не чувши ніякого лиха. А потім прийшов його прощальний лист, і я тоді зразу зрозумів, що вже нічого не можна вдіяти.
— Ні, нічого вже не можна було вдіяти!
— Є щось вельми несучасне, ви вже вибачте! — у цьому вашому кодексі честі! Ми, як не як, живемо в двадцятому столітті, подумайте лишень! Ми маємо грамофон, люди телефонують одне одному за сотні миль, а Блеріо та інші вже навіть злітають у повітря. Не знаю, чи ви читаєте газети й розумієтеся на політиці. Подейкують, що конституцію буде докорінно змінено. Відколи встановлено загальне, рівне й таємне виборче право, багато дечого сталося — у нас і в світі. Наш цісар, пошли йому, Боже, довгий вік, мислить не так старомодно, як дехто гадає. Звісно, так звані консервативні кола теж не в усьому помиляються. Треба повільно, неквапливо, розважно, обачно посуватися вперед. Тільки не летіти стрімголов!
— Я не розуміюся на політиці! — сказав Тротта.
Кнопфмахера взяла досада. Він був сердитий на цю дурну армію і на її пришелепуваті звичаї. Його дитина тепер удова, зять небіжчик, треба шукати іншого. Тепер уже цивільного; і звання комерційного радника теж, мабуть, тепер не швидко усміхнеться. Надійшов найслушніший час покласти край ньому неподобству! А цим молодим шелихвостам, якимось там лейтенантам, у двадцятому столітті нема чого дуже заноситись! Нації вимагають своїх прав, бюргер є бюргер, ніяких дворянських привілеїв! Соціал-демократія, правда, небезпечна, зате з неї добряча противага. Про війну балачки без угаву, але її не буде. Їм ще покажуть! Часи тепер освічені. В Англії, приміром, король уже нічого не важить.
— Звісно, — сказав він, — армія політикою не займається. А він, — Кнопфмахер вказав на портрет, — таки дещо тямив у політиці.
— Він був дуже розумний! — тихо сказав Тротта.
— Нічого не можна було вдіяти, — повторив Кнопфмахер.
— Може, — сказав лейтенант, і йому самому здалося, що його вустами промовляє якась чужа мудрість, мудрість великих старовинних книг срібнобородого короля єврейських шинкарів, — може, він був дуже розумний і зовсім самотній.
Він зблід. Він відчував на собі осяйний погляд пані Демант. Треба було вже йти. Запала глибока тиша. Говорити більше не було чого.
— І барона Тротти ми теж більше не побачимо, тату! — сказала пані Демант. — Його переводять до іншого полку!
— Але ж ви обізветеся? — запитав Кнопфмахер.
— Ви мені напишете! — сказала пані Демант.
Лейтенант підвівся.
— На все добре! — сказав Кнопфмахер.
Його рука була велика і м’яка, на дотик — як теплий оксамит. Пані Демант пішла попереду. З’явився служник, подав лейтенантові шинелю. Пані Демант стояла поруч. Тротта клацнув підборами. Вона швидко сказала:
— Ви мені напишете! Я хочу знати, де ви будете!
То був немов легкий, теплий порух повітря, він уже пролинув. Служник відчинив двері. Ось уже й сходи. Аж ось і хвіртка, — як тоді, коли він виходив од вахмістра Слами.
Він швидко подався до міста, зайшов до першої ж таки кав’ярні, що трапилася дорогою, випив навстоячки біля буфету чарку коньяку, тоді ще одну. «Ми п’ємо лише «Геннесі!» — вчулися йому слова окружного начальника. Лейтенант заквапився до казарми.
Біля дверей його кімнати — синьою смужкою серед суцільної білини — чекав Онуфрій: за дорученням полковника єфрейтор-канцелярист приніс для лейтенанта якийсь пакунок. Вузький, загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку. На столі лежав лист.
Лейтенант прочитав:
«Мій любий друже, залишаю тобі свою шаблю й годинника.
Макс Демант».
Тротта розпакував шаблю. На ефесі висів гладенький срібний годинник доктора Деманта. Він не йшов. Стрілки показували за десять хвилин дванадцяту. Лейтенант накрутив його й приклав до вуха. Ніжний, прудкий годинників голосок бринів заспокійливо. Карл Йозеф складаним ножиком розкрив годинника, з жадібною цікавістю допитливого хлоп’яти. На внутрішньому боці покришки стояли ініціали: «М.Д.». Лейтенант вийняв шаблю з піхов. На держаці зі споду доктор Демант надряпав на криці ножиком кілька незграбних, кривулястих літер: «Будь здоровий і вільний!» — казав напис. Лейтенант почепив шаблю в шафі. Портупею ж тримав у руці. Затканий металевою ниткою шовк струменів між пальцями прохолодним золотим дощем. Тротта замкнув шафу. Забив домовину.
Він вимкнув світло і вдягнений простягся на ліжку. Жовтий промінь світла із солдатського помешкання плавав на білих лакованих дверях і відбивався в блискучій клямці. Хрипко й тужно зітхала по тім боці губна гармоніка, тонучи в хвилі густих чоловічих голосів. Солдати співали українську пісню про цісаря й цісарéву:
Цісарéва, правда, вже давно померла. Та селяни-русини гадали, що вона ще жива.
Кінець першої частини
Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт і Сиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської держави, то він залюбки побажав би обернути всі без винятку коронні землі на просторі й барвисті околиці монаршого замку, а всі народи імперії — лише на вірних слуг Габсбурґів. Він був окружний начальник і в своїй окрузі представляв його апостольську величність цісаря. Він носив уніформу з золотим коміром, трикутний капелюх і шпагу. Він не мав бажання ходити за плугом на благодатній словенській землі. У його рішучому листі до сина була фраза: «З нас, селян прикордоння, доля зробила австрійців, лишаймося ж ними».
Отак вийшло, що для його сина Карла Йозефа, барона фон Тротти і Сиполє, південний кордон лишився недосяжним; йому довелося вибирати службу чи в центрі країни, чи на її східному кордоні. Він обрав єгерський батальйон, що стояв не далі як за дві милі від російського кордону. Поблизу лежали Бурлаки, рідне село Онуфрія. Ця земля була рідною вітчизною українських селян, їхніх сумних гармонік і незабутніх пісень, північною сестрою Словенії. Сімнадцять годин висидів лейтенант Тротта в потязі. На вісімнадцятій виринула остання залізнична станція Австрійської монархії на сході. Тут він зійшов. Його супроводжував денщик Онуфрій. Казарма єгерського батальйону стояла в центрі містечка. Перед тим, як вони ступили на її подвір'я, Онуфрій тричі перехрестився. Був ранок. Весна, що вже давно буяла в глибині країни, сюди дісталася ще зовсім недавно. Уже золотів щедринець на схилах залізничного насипу. У вологих лісах уже цвіли фіалки. Вже кумкали жаби в безмежних болотах. Над низькими солом’яними покрівлями селянських хат уже кружляли лелеки, шукаючи старих коліс — підвалин своїх літніх жител.
Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв. Єгерський батальйон Карла Йозефа стояв у містечку з десятьма тисячами мешканців. Тут був просторий округлий майдан, у центрі якого перетиналися дві великі дороги. Одна пролягала зі сходу на захід, друга — з півночі на південь. Одна вела з вокзалу до цвинтаря, друга — від руїн замку до парового млина. З десятка тисяч мешканців містечка десь так третина жила з різного ремесла. Ще третина перебивалася, обробляючи злиденні клаптики землі. Решта провадила сяку-таку торгівлю.
Ми кажемо «сяку-таку торгівлю», бо ні тутешні товари, ані комерційні звичаї не відповідали уявленням, що їх має про торгівлю цивілізований світ. Торгівці в тій місцевості жили радше випадковістю, ніж перспективами, радше інтуїтивним здогадом, аніж діловим розрахунком. І кожний торгівець був повсякчас готовий запопасти товар, посланий йому долею, а то й самому вигадати, коли Бог нічого не послав. І справді, життя цих торгівців було загадкою. Вони не мали крамниць. Вони не мали імені. Вони не мали кредитів. Зате мали дивовижно тонке чуття на всі таємні й таємничі джерела грошей. Вони жили з праці інших, але вони створювали для інших працю. Вони були скромні. Вони жили так убого, наче живилися з праці власних рук. Але то була праця інших. Завжди в русі, завжди в дорозі, з меткими язиками і ясними мізками, вони могли б здобути півсвіту, якби знали, що то є — світ. Та вони того не знали. Бо вони жили осторонь від світу, далеко від нього, затиснуті між Сходом і Заходом, між ніччю й днем, самі подібні до таких собі живих примар, що їх сплоджує ніч задля появи вдень.
Ми сказали, що вони жили «затиснуті»? Природа їхньої вітчизни не давала їм того відчути. Природа викувала довкруг людей прикордоння безмежний небокрай і оповила їх шляхетним колом зелених лісів і синіх пагорбів. Ідучи крізь ялинову сутінь, вони могли навіть подумати, що Бог їх злюбив, — якби щоденна турбота про шмат хліба для жінки й дітей давала їм змогу спізнати любов Господню. Та вони переходили ялинові бори, щоб заготувати на зиму дров задля покупців з міста, бо вони торгували й дровами. Продавали вони й коралі жінкам із навколишніх сіл, а також селянкам, що жили по той бік кордону, в підросійській землі. Продавали й пружинні сітки для ліжок, кінський волос, тютюн, срібні стрижні, коштовності, китайський чай, південні овочі, коней і рогату худобу, птицю і яйця, рибу й зеленину, джут і вовну, масло й сир, ліси й земельні ділянки, мармур з Італії і людське волосся з Китаю — на перуки, шовкопрядів і готовий шовк, тканини з Манчестера, брюссельське мереживо і московські галоші, віденське полотно і богемський свинець. Жоден з тих розкішних і жоден з тих дешевих товарів, на які багатий світ, не минав рук торгівців і маклерів цієї місцевості. Чого їм не щастило роздобути чи продати згідно з чинними законами, те вони роздобували й продавали всупереч усякому законові, спритно і скрито, розраховано й хитро, кмітливо і відважно. Що й казати, декотрі з них торгували навіть людьми, живими людьми. Вони переправляли дезертирів російської армії до Сполучених Штатів і молодих сільських дівчат до Бразилії та Аргентини. Вони мали своїх аґентів на кораблях і своїх представників у чужоземних борделях. А проте їхні бариші були жалюгідні, і їм навіть не снилася та широка й пишна розкіш, у якій можуть купатися люди. Їхній розум, такий спритний і меткий у добуванні грошей, їхні руки, що вміли викрешувати грошву з пустої породи, як викрешують іскри з кременю, не вміли роздобути втіхи для своєї душі і здоров’я для свого тіла. Вони були породжені болотами. Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами, малярійними бацилами й зрадливою травою — страхітливою принадою страхітливої смерті для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не один пропав тут, і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут народився, знали підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з тієї підступності. Навесні і влітку повітря було сповнене безугавним, ситим кумканням жаб. Під небом заходилися так само ситим співом жайворонки. І то була невтомна розмова небес із болотом.
Серед торгівців, про яких ми сказали, було багато євреїв. З примхи природи чи, може, за таємничим законом якогось невідомого племені легендарного народу хозарів, євреї прикордоння здебільшого були рудоволосі. Волосся жаріло в них на головах. Бороди їхні палали, як вогонь. На їхніх моторних руках стирчала крихітними списами цупка руда щетина. А в їхніх вухах кучерявилася червоняста ніжна вовна, ніби мла від червоного полум’я, що, можливо, горіло в їхніх головах.
Кожен чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну. Люди на кордоні відчували її наближення раніш від інших; не лише тому, що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства, одержуючи австрійські ґульдени від австрійської поліції і російські рублі від російської. Доведені до розпуки офіцери в одрізаній від світу болотяній пустелі гарнізонного життя незрідка втягалися в азартні ігри, обростали боргами й опинялися в тенетах шахраїв. На цвинтарях прикордонних гарнізонів було сховано чимало юних тіл легкодухих молодиків.
А проте й тут солдати муштрувались, як і по всіх інших гарнізонах імперії. Єгерський батальйон щодня повертався до казарми забрьоханий весняною багнюкою, з сірою тванню на чоботях. Майор Цоґлауер їхав попереду. Другий рій першої чоти очолював лейтенант Тротта. Ритм маршового руху задавав єгерям голосний, бадьорий сигнал сурми, а не гордовиті голоси фанфар, які впорядковували тупіт кінських копит, уривали чи заглушували його в уланському полку. Карл Йозеф ішов пішки і намагався думати, що так йому краще. Довкола нього ковані чоботи єгерів рипіли на гострій жорстві, якою час від часу, а навесні щотижня на вимогу військового округу посипали дороги — на поїдання багнюці. Геть усі камінці, мільйони камінців, поглинав неситий ґрунт дороги. І все нові, звитяжні, сріблясто-сірі, масні шари багна напливали з глибин, глитали камінці й цементний розчин і лунко обляпували важкі чоботи солдатів.
Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч містився окружний суд, навпроти — окружне управління, а за його врочистими старезними мурами — дві церкви — римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було таке маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. Найважливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в настирливому сусідстві. Мов ті в’язні на тюремному подвір’ї кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу. Офіцерський клуб єгерського батальйону розмістився в двох невеличких кімнатах приватного будинку. Більшість офіцерів харчувалися у вокзальному ресторані. Серед них і Карл Йозеф.
Він радо крокував багнистою дорогою, аби побачити вокзал. То був останній з усіх вокзалів монархії, одначе й тут пролягали блискучі стрічки рейок, що безперервно тяглися вглиб країни. І на цьому вокзалі були ясні, веселі скляні сигнали, в яких бриніла тиха луна рідних голосів; і тут безперестану, мов невтомна швацька машинка, строчив апарат Морзе, і в його старанному стукові лунали прекрасні, уривчасті поклики з далекого, втраченого світу. І на цьому вокзалі був швейцар, і той швейцар калатав у гучний дзвінок, і той дзвінок означав: «Потяг рушає! Займіть свої місця!». Один раз на день, рівно опівдні, швейцар калатав у свій дзвінок перед потягом, що вирушав на захід, — до Кракова, Одерберґа, Відня. Добрий, любий потяг! Він стояв перед вікнами зали першого класу, в якій сиділи офіцери, майже стільки часу, скільки тривав обід. Локомотив свистів, уже аж як подавали каву. Сіра пара била у вікна. Коли ж вона починала вогкими перлинами скочуватися по шибках, потяга вже не було. Офіцери випивали каву й повільним, сумним табуном ішли по сріблясто-сірому багні назад. Навіть генерали-інспектори остерігалися сюди забиватись. Вони й не приїздили. Ніхто сюди не приїздив. У єдиному готелі містечка, де постійно мешкала більшість офіцерів єгерського батальйону, лише двічі на рік зупинялися багаті торгівці хмелем із Нюрнберга та Праги й Зааца. Якщо їхні незбагненні справи складалися щасливо, то вони замовляли музикантів і грали в карти в єдиній на все місто кав’ярні при готелі.