— Розповідай далі, — сказав окружний начальник і закурив цигарку.
То був звичний сигнал переходу в атмосферу домашнього затишку. Карл Йозеф поклав кашкета й рукавички на невеличкий столик, підвівся й почав викладати батькові всі події минулого шкільного року. Старий кивав головою. Несподівано він сказав:
— Та ти вже великий хлоп’яга, сину мій! У тебе міняється голос. Чи ти вже й закоханий?
Карл Йозеф спаленів. Обличчя йому горіло, як червоний лампіон, та хлопець хоробро дивився на батька.
— Отже, ще ні, — сказав окружний начальник. — Ну, дарма, розповідай далі.
Карл Йозеф ковтнув слину, густий рум’янець зійшов з обличчя, хлопцеві раптом стало холодно. Він повільно, з багатьма паузами заходився звітувати далі. Тоді витяг з кишені список замовлених книжок і простяг батькові.
— Цілком пристойна література! — схвалив окружний начальник. — Будь ласка, зміст «Цріні»!
Карл Йозеф переповів драму акт за актом. Потім сів, знеможений, блідий, із пересохлим горлом.
Він крадькома зиркнув на годинник. Було тільки пів на одинадцяту. Ще півтори години тривав батьків екзамен. Старому могло спасти на думку перевірити синові знання зі стародавньої історії чи германської міфології. Він курив, ходячи по кімнаті й заклавши ліву руку за спину. На випраній сорочці рипіла накрохмалена манжета. Дедалі яснішали сонячні смуги на килимі, дедалі ближче посувались вони до вікна. Сонце вже, мабуть, підбилося високо. Ударили церковні дзвони, звуки лунали зовсім близько від покою, аж наче просто за густими зеленими жалюзі.
Сьогодні старий перевіряв знання лише з літератури. Він докладно з’ясував синові значення Ґрільпарцера й порадив читати на канікулах «легких» авторів — Адальберта Штіфтера та Фердинанда фон Заара. Далі окружний начальник знов перескочив на військову тему, варту, військовий статут, частина друга, склад армійського корпусу, чисельність полку під час війни. Зненацька він спитав:
— Що таке субординація?
— Субординація є обов’язок безумовного послуху, — продекламував Карл Йозеф, — що його кожен підлеглий щодо свого начальника і кожен нижчий ранґом…
— Стоп! — урвав батько й виправив: — …так само, як кожен нижчий ранґом…
І Карл Йозеф підхопив:
— …має виявляти щодо вищого, коли…
— …тільки-но… — виправив старий.
— …тільки-но той приймає командування.
Карл Йозеф полегшено зітхнув. Вибило дванадцяту.
Аж тепер насправді починалися канікули. Ще чверть години — і до слуху хлопця долинав перший барабанний розсип музики військового оркестру, що саме вирушив з казарми. Щонеділі обідньої пори він грав перед помешканням окружного начальника, який представляв у цьому місті неабикого — його величність цісаря. Карл Йозеф стояв на балконі, схований за густим плетивом винограду, й сприймав музику як величальну на власну честь. Він почувався трохи ріднею Габсбурґам, владу яких представляв і захищав тут його батько і за яких він і сам колись піде в похід на війну і на смерть. Він знав імена всіх членів найяснішої родини. Він любив їх усіх щиро, по-дитячому відданим серцем, і насамперед цісаря, що був добрий і великий, шляхетний і справедливий, безмежно далекий і дуже близький, такий прихильний до своїх армійських офіцерів. Найкраще вмерти за нього під музику військового оркестру, найлегше — під марш Радецького. Меткі кулі в ритмі маршу свистіли кругом голови Карла Йозефа, виблискувала його ясна шабля, з серцем і мозком, переповненими чарівною шпаркістю маршової мелодії, він умирав у барабаннім шумовинні музики, і кров його черленою тонкою цівкою стікала на сліпуче золото сурм, на глибоку чорноту литаврів і на переможне срібло оркестрових тарілок.
Жак став за його спиною й кахикнув. Отже, починався обід. Коли музика на хвилю замовкала, з їдальні долинав тихий брязкіт посуду. Вона містилася за дві кімнати від балкону, якраз посередині першого поверху. Під час обіду музика лунала віддалено, а проте виразно. На жаль, вона грала не щодня. Музика була добра й корисна, вона лагідно і миротворно обрамлювала врочисту церемонію споживання їжі й не давала місця для тих прикрих, коротких і нещадних розмов, що їх так часто любив здіймати батько. Можна було мовчати, слухати й розкошувати. Тарілки були з бляклими синіми й золотавими вузенькими смужками. Карл Йозеф любив їх. Протягом року він їх часто згадував. Вони, і марш Радецького, і на стіні портрет матері (якої хлопець уже не пам’ятав), і важкий срібний ополоник, і таріль з рибою, і ножі для фруктів із зубчастими спинками, і манюні чашечки на каву, і тендітні ложечки, тоненькі, мов стерті срібні монети, — усе те вкупі означало літо, волю, домівку.
Він віддав Жакові шинелю, кашкета й рукавички і подався до їдальні. Старий зайшов туди водночас із ним і всміхнувся синові. Панна Гіршвіц, економка, з’явилася хвилинку згодом, по-недільному вбрана в сірий шовк, з піднесеною головою, з важким вузлом кіс на потилиці й величезною кривою пряжкою на грудях, схожою на татарську шаблюку. Здавалося, що панна при повній зброї і в панцері. Карл Йозеф ледь доторкнувся губами до її довгої, твердої руки. Жак трохи відсунув стільці. Окружний начальник знаком запросив усіх сідати. Жак зник і за хвилинку з’явився в білих рукавичках, які його наче цілком одмінили. Вони лили сніжно-біле сяйво на його й так уже біле обличчя, уже й так білі бакенбарди, вже й так білу голову. Зате вони перевершували білістю все, що на цьому світі можна було назвати білим. І вбраними в ті рукавички руками він тримав темну тацю. На ній парувала супниця. Ось Жак поставив її посеред столу обережно, нечутно й дуже швидко. Як велося здавна, панна Гіршвіц заходилася насипати суп у тарілки. Подавану нею тарілку брали з готовністю і з усміхом вдячності в очах. Панна Гіршвіц і собі всміхалася у відповідь. Тепле, золотаве ряхтіння плавало в тарілках; то був суп, суп із локшиною. Прозорий, із золотаво-жовтою, тонюсінькою, смаковитою, ніжною локшиною. Пан Тротта фон Сиполє їв дуже похапливо, часом аж люто. Здавалося, що він не їсть, а з безгучною, шляхетною і шпаркою ненавистю знищує страву за стравою, трощить їх упень. Панна Гіршвіц брала собі за столом крихітні порції, а по обіді у своїй кімнаті їла всі страви вдруге, в тій же таки послідовності. Карл Йозеф боязко і поспіхом висьорбував ложки гарячої юшки і проковтував велетенські шматки. Таким чином закінчували вони обідати всі водночас. Ніхто й словом не озивався, коли мовчав пан Тротта фон Сиполє.
Після супу подавано телячий огузок з гарніром, недільну страву старого вже з давніх-давен. Вдоволені оглядини, які він їй присвячував, забирали більше часу, ніж половина обіду. Погляд окружного начальника голубив спершу ніжну облямівку з сала, що оповивала чималенький шмат м’ясива, тоді — низку тарілочок, на яких лежали овочі: буряки з фіолетовим відблиском, темно-зелений поважний шпинат, весела, ясна салата, суворий, білий хрін, бездоганні овали молодої картоплі, що плавала в розтопленому маслі і нагадувала якісь вишукані іграшки. Пан фон Тротта перебував у незвичайних стосунках зі стравами. Найласіші шматки він з’їдав очима, його чуття краси передовсім споживало естетичний зміст їжі, сказати б, її «душу», порожня оболонка, що потім діставалася до рота і шлунку, була нецікава, і її належало чимшвидше проковтнути, та й по всьому. Гарний вигляд їжі справляв старому не меншу втіху, ніж її просте призначення. Адже він був прихильником так званого бюргерського меню — данина, що її він платив як своєму смакові, так і своїм поглядам, які він називав спартанськими. Отак йому щастило спритно поєднувати задоволення своїх бажань з вимогами обов’язку. Він був спартанець. Та він був і австрієць.
Пан фон Тротта зібрався, як і щонеділі, розрізати огузок. Він запхнув манжети в рукава, підняв обидві руки і, вже приклавши виделку до м’яса, звернувся до панни Гіршвіц:
— Бачите, шановна, вимагати в різника ніжніший шматок м’яса — то ще далеко не все. Треба дивитися, як той шматок розрубано. Маю на увазі — вздовж чи впоперек волокон. Теперішні різники вже не тямлять свого ремесла. Найкраще м’ясо можна зіпсувати, не до пуття розрубавши. І погляньте лишень сюди, шановна! Вже й не знаю, чи пощастить мені його врятувати. Воно розпадається на волокна, просто розлазиться… Загалом його можна назвати м’яким. Проте в ньому траплятимуться шматочки й цупкі, як ви зараз самі пересвідчитеся. Стосовно ж «докладу», як це зветься в німців, то наступного разу я бажав би, щоб хрін, чи, по-їхньому, «морська редька», був трохи сухіший. Не можна, щоб він видихався в молоці. І готувати його треба аж перед тим, як подаватимуть до столу. Задовго мок! Помилка!
Панна Гіршвіц, що багато років прожила в Німеччині, розмовляла верхньонімецькою говіркою й полюбляла образно висловлюватись, на що й натякав пан фон Тротта, згадавши «доклад» і «морську редьку», — важко й повільно кивнула головою. Їй коштувало видимих зусиль піднести від потилиці важкенький вузол кіс і змусити свою голову схилитися на знак згоди. З-поза її старанної привітності проглянула ніби якась суворість, ба навіть певний спротив. Тому окружний начальник відчув потребу додати:
— Запевняю вас, я не прискіпуюся, шановна!
Він говорив характерною для австрійців носовою німецькою мовою вищих урядовців і дрібних дворян. Вона трохи нагадувала далеку гру гітари серед ночі чи останні неголосні звуки щойно спиненого дзвона; була то мова лагідна, та водночас і влучна, делікатна й заразом колюча. Вона пасувала до худого, кістлявого обличчя пана фон Тротти, до його тонкого, орлиного носа, в якому ніби спочивали лункі, трохи журливі голосні. Коли окружний начальник говорив, його ніс і рот були радше духовими музичними інструментами, ніж частинами обличчя. Крім губів, ніщо на ньому не рухалося. Темні бакенбарди, що їх пан фон Тротта вважав елементом своєї уніформи, прикметою, що засвідчувала його належність до числа вірних слуг Франца Йосифа Першого, доказом династичних переконань окружного начальника, також лишалися непорушні, коли пан Тротта фон Сиполє говорив. За столом він сидів рівно, наче тримав у своїх кістлявих руках віжки. Коли окружний начальник сидів, то здавалося, що він стоїть, коли ж підводився, то вражав своїм високим зростом і рівною, мов свічка, поставою. Вбирався він завжди в темно-синє, взимі і влітку, в свята і в будень: темно-синій сурдут і сірі, в смужку, панталони, які щільно облягали його довгі ноги й були туго притягнуті штрипками до блискучих високих чобіт. Між другою і третьою стравами пан фон Тротта підводився й походжав по кімнаті, щоб «розворушитися». Та збоку здавалося, ніби він хоче показати присутнім, як можна підводитися, стояти й ходити, зберігаючи непорушність. Жак прибирав зі столу м’ясо, перехоплюючи блискавичний погляд панни Гіршвіц, який нагадував йому, що решту треба для неї розігріти. Пан фон Тротта неквапливою ходою підійшов до вікна, трохи відсунув гардину й знов вернувся до столу. Тієї ж миті подано на великій тарілці вареники з вишнями. Окружний начальник узяв лише одного, розрізав його ложкою і сказав панні Гіршвіц:
— Ось, милостива пані, взірець вареника з вишнями. Коли його розріжеш, він зберігає необхідну консистенцію, але так і тане на язиці. — І, звертаючись до Карла Йозефа: — Раджу тобі сьогодні взяти два.
Карл Йозеф узяв два. Миттю їх проковтнувши, він упорався з варениками на хвилинку раніше за батька й запив обід склянкою води, — бо вино подавали тільки увечері, — щоб проштовхнути третю страву зі стравоходу, де вона застрягла, в шлунок. Водночас із старим хлопець згорнув свою серветку. Всі підвелися з-за столу. Музика грала віддалік увертюру до «Танґейзера». Під її лункі звуки всі рушили до кабінету. Панна Гіршвіц вела перед. Жак приніс туди каву. Чекали на пана капельмейстера Нехвала. Він з’явився тієї хвилини, коли його музиканти внизу шикувалися до відходу в казарми, — в темно-синій парадній уніформі, з блискучою шпагою і двома осяйними невеличкими золотими арфами на комірі.
— Я в захваті від вашого концерту, — сказав пан фон Тротта й сьогодні, як і кожної неділі. — Він був просто надзвичайний.
Пан Нехвал уклонився. Він пообідав уже годину тому в ресторані офіцерського зібрання й тепер не міг дочекатися чорної кави; у роті він відчував смак їжі, йому страшенно хотілося закурити «вірґінську». Жак приніс йому коробку сиґар. Пан Нехвал довго припалював від сірника, якого Карл Йозеф непохитно тримав перед вільним кінчиком його сиґари, ризикуючи попекти собі пальці. Всі повмощувались у широкі шкіряні крісла. Пан Нехвал розповідав про виставу нової оперети Леґара у Відні. Він був світський чоловік, цей капельмейстер. Двічі на місяць він їздив до Відня, і Карл Йозеф прикидав, що десь на дні музикантової душі сховано багато таємниць із життя великого нічного напівсвіту. Нехвал мав трьох дітей і дружину «з простих», однак сам він, незважаючи на те, виступав у всьому блиску світськості. Розкошуючи сиґарою, він з хитруватим задоволенням розповідав єврейські анекдоти. Окружний начальник їх не розумів і не сміявся, проте щоразу казав:
— Чудово, чудово!
— Як почувається пані ваша дружина? — завжди питав пан фон Тротта.
Він ставив це запитання роками. Він ніколи не бачив пані Нехвал та й не мав охоти здибатися з нею, тією «дружиною з простих», але на прощання неодмінно казав панові Нехвалу:
— Кланяйтеся від мене вашій дружині, хоч ми з нею й незнайомі!
І пан Нехвал незмінно обіцяв кланятися від пана фон Тротти й запевняв, що дружина буде дуже рада.
— А як там ваші діти? — питав пан фон Тротта, який щоразу забував, чи то були сини, чи дочки.
— Старший добре вчиться, — казав капельмейстер.
— Певне, теж буде музикантом? — питав пан фон Тротта з легенькою ноткою зневаги.
— Ні, — відповідав пан Нехвал. — За рік він вступатиме до кадетського корпусу.
— А, офіцер, — казав окружний начальник. — Це добре! Піхота?
Пан Нехвал усміхався.
— Авжеж! Він тямовитий, може, колись доб’ється й до штабу.
— Звісно, звісно! — підтакував окружний начальник. — Таке вже траплялося!