Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.
А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».
«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».
А я йому: «Хто там, га?»
А він: «Я-га».
А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»
А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»
А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».
А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»
А то спита він у мене: «От коли Вінні ван Гог відчикрижив собі вухо та відправив його отій повії, яка звела його з розуму, то яким чином він це зробив?»
Сіль жарту полягала у відповіді «З повієдомленням». Але коли тобі лише сім і тобі незнайомий ані ван Гог, ані повія, то яка там до біса «сіль»; а ніщо не вбиває жарт скоріше, ніж чесно спитати у старого, коли і з чого сміятися. Отже, коли старий питає: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» — я розумію, що зустрічне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвінкий регіт. І коли він мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю сміхом.
А він не вгамовується: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А він: «Радіо». — «Яке радіо?» — «Активне». — «Чого тобі, активне радіо?» — «Не активне радіо, а радіо активне». — «Добре, і чого ж тобі, радіо активне?» — «Радить, діти, не радіти, коли радій ніде діти!» Або: «Карл у кралі вкрав коралі, краля зробила Карлу…» Ще не закінчивши, він заливається сміхом.
А я? — що я? — я ще подиху не перевів і від попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсім не тому, що жарт мені припав до смаку. Взагалі, я був не в тому віці, коли ти в змозі розділити радість хоча б від будь-якого дотепного жарту, позаяк у школі ми ще й до таблиці зразумноження не дійшли, не кажучи вже про таку незбагненну річ, як ділення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановці місць доданків» я теж не розумівся, не було.
А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».
Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?
Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…
Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»
Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.
Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»
Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.
Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…
Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»
У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»
Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.
І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.
Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою, тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»
Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.
Я ворушу бровами та струшую попіл з уявної сигари: «Хто там?» І сам відповідаю: «Я не знаю, хто там, — я навіть не вмію грати на скрипці!» Єдине що я знаю — що в голові моїй не клепки, а клоччя жартів, які просто так не викинути з голови, бо вони засіли в ній, наче пухлина, пухлина завбільшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навіть лайно собаче біліє і більше не смердить, — ось яке лайно не йде мені з голови, бо ним напихали мені голову усеньке попереднє життя, начебто це й справді весело. І вперше відтоді, як у ролі «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такі слова як «підор», «манда», «нігер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я — сам був жартом. Яке запізніле прозріння! Зрозумійте мене: добрий жарт, він як пісня перевірена часом, він як «Мікелоб», що подається приємно-прохолодним… от тільки з «Мікі Фіном»… і подається тим, хто всміхається так ласкаво, що вам і невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що він вражає, а вражає він несподіванкою; це як у боксі: буцімто кулак у рукавичці, та ще й у м’якій, але ж вона приховує залізні костяшки; тож як поцілить такий у щелепу, то дійсно вражає — бах! — він наче дає зрозуміти: «Я кращий за тебе», «Я крутіший» і «Останнє слово, приятелю, за мною».
І стоячи посеред все тієї ж старої суботньої перукарні зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»
Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»
І нарешті один з тих дивнуватих дідків, завсідників перукарні, мовить сиплим від тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»
І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, — цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза — це половина успіху, якщо не весь, — і після паузи я осміхаюся так ласкаво і кажу: «Радіо…»
Ренді ненавиде дерева. Він ненавиде дерева так гаряче, що, коли Інтернет репортерує про гуртову дефенстрацію дощових джунглів Амазонії, він, Ренді, вважа, що це доволі гарне і шляхетне визначення подій.
Здебільшого, дерева сосни. Він ненавиде, як дерево сосна руха: воно руха повільно, потім руха швидко. Спершу так екскоріаторно повільно, що забуваєш, що воно руха, типу, завжди. Це саме той метод, яким дерево дедалі вища й вища, набираючи собі тонни дров’яної кубатури, аж поки воно, типу, не наведеться на ціль — просто на маківку голови якоїсь людини. Після цього дерево сосна руха швидко, як замаскована протипіхотна міна швидко. Занадто швидко, щоб це усвідомити.
Ренді доходе жити в якомусь будинку під рожевим тиньком, де дерева ніколи, нізащо не потрапляють у краєвид. Ренді, він прибира до рук гроші за батьківську страховку і пха до машини свого буля. Він праве на південь, всю дорогу шаліючи швидше і швидше, типу, як ніби зграя сіромашних вовкодавів приглядаються до його, Рендівої, сраки.
— Котику.
Вона каже, типу:
— Котику, ти так схуднеш на цій хаті.
Реалторка, ім’я в цієї агентки, типу, Газель.
І ноутбук Газелі показує перед виряченими баньками Ренді певне кіно. Типу, там відвертий контент, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту за тисячу поколінь від будь-чого, за що колись давно було платилося грубі гроші. Регентка каже:
— Котику.
Вона, типу, каже:
— Котику, назва цьому буде: «Тікай і ховайся, біла манюню IV».
Під час оглядин реалторка Газель, вона зверта його увагу на спеціальні особливості, включно з двоповерховим проваллям передпокою з долівкою з білого мармуру. Це, типу, та локація, де Дженіфер-Джейсон вовтузилася з лавою тих зголоднілих братчиків-котиків, які добивалися черги, щоби брутально її вибахурувати.