Вартовий грюкнув у двері.
Ті розчахнулися всередину, і звідти через широкий отвір, зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, розтинаючи тюремні ворота й колючий дріт, на свободу вирвалося світло. Слідом за ним молодецьким кроком з барака виступило п'ятдесят немолодих англійців. Вони на все горло співали хор «Гей-гей, усі наші в зборі» з опери «Пензанські пірати».
Ці хтиві руді вокалісти були чи не найпершими англомовними військовиками, яких було взято в полон у Другу світову війну. І тепер вони виспівували, вітаючи тих, хто потрапив у полон останнім. За ці чотири з гаком роки вони не бачили жодної жінки чи жодної дитини. Вони також не бачили жодної пташки. У цей табір не залітали навіть горобці.
Всі ці англійці були офіцерами. Кожен із них бодай раз пробував втекти з попереднього місця ув'язнення. Тепер вони були посеред моря конаючих росіян.
Вони могли день і ніч рити тунелі. Але, де б вони не видерлися на поверхню, це все одно була б територія цього табору, огороджена колючим дротом, і їх все одно зустріли б відчужені обличчя напівмертвих російських військовополонених. Ці люди не розуміли англійської мови, і в них не було ні їжі, ні цінної інформації, ані планів відчайдушної втечі. Вони могли всі свої думки пустити на те, як би їм заховатися в якійсь вантажівці чи вкрасти хоча б мотоцикл, але до їхніх бараків не під'їздили ніякі машини. Вони могли при бажанні симулювати якусь гостру хворобу, але, хоч би вони й конали, їх звідси ніде б не повезли. На весь табір був один медпункт, який містився в одному з їхніх бараків, і він мав лише шість ліжок.
Ці англійці були дуже чисті, бадьорі, порядні й перебували в чудовій спортивній формі. Співали вони дуже зично і влад. Вони роками щовечора вправлялися і вдосконалювали своє вокальне мистецтво.
А ще англійці роками накачували свої м'язи й підтягувалися на перекладині. Прес у кожного з них скидався на дошку для прання, а кожен м'яз на їхніх литках та плечах нагадував артилерійське ядро. Вони вповні опанували мистецтво гри в шашки, в шахи, у бридж, у крибідж, у доміно, в анаграми, в шаради, не кажучи вже про пінг-понг та більярд.
З погляду харчових запасів вони на той час були найбагатші люди в Європі. Через помилку якогось безіменного бюрократа на самому початку війни, коли їжа все ще доходила до військовополонених, Червоних Хрест був змушений доставляти їм не п'ятдесят, а п'ятсот посилок щомісяця. І англійці так хитромудро заникували ті харчі, що тепер, на кінець війни, у них накопичилося три тонни цукру, тонна кави, п'ятсот шістдесят кілограмів шоколаду, триста сімдесят кілограмів тютюну, дев'ятсот кілограмів чаю, дві тонни борошна, тонна тушонки з яловичини, шістсот сорок кілограмів топленого масла, вісімсот двадцять кілограмів сиру, чотириста двадцять кілограмів порошкового молока і дві тонни помаранчевого мармеладу.
Все це вони тримали в кімнаті, яка не мала вікон. А від пацюків вони захистилися тим, що розрівняли зужиті бляшанки й законопатили ними всі мислимі і немислимі шпарини.
Німці їх обожнювали. Для них ці полонені були еталоном англійськості. Завдяки їм війна виглядала як щось дуже стильне, логічне та ще й з елементами розваги. Тому німці дозволили їм зайняти чотири бараки, хоча й один міг би вмістити всіх їх. Крім того, в обмін на каву, шоколад чи тютюн німці постачали їм фарбу, будівельний матеріал, цвяхи і полотно на всякий дрібний ремонт.
Англійцям за дванадцять годин до того оголосили, що до них ідуть американські гості. Вони ще ніколи не мали гостей, тому взялися за роботу, як казкові Гноми, й кинулися замітати, мити, шкребти, куховарити й пекти. Вони нашвидку поробили матраци з соломи, торби з мішковини, порозставляли столи, ще й прикрасили їх чим змогли.
І тепер ця зимова ніч бриніла співами, якими англійці вітали своїх гостей. Одяг чемних господарів духмянів запахами того бенкету, який вони щойно приготували. Вони були вбрані водночас як для битви, так і для тенісу чи крокету. Вони були в такому захваті від своєї гостинності і від тих маленьких розкошів, які вони зібрали для своїх колег по нещастю, що, виспівуючи, і не подумали як слід роздивитися цих гостей. Вони й не сумнівалися, що їх слухають такі самі брати-офіцери, овіяні ратною славою і щойно висмикнуті з поля бою.
Вони, не шкодуючи приязні, пригортали до себе американців і спрямовували їх у бік дверей барака. Нічне повітря наповнилося парубоцькими вигуками і фронтовою бравадою. Вони плескали американців по плечах, називали їх «янкі», підбадьорювали їх словами «клас», «класно», запевняли їх у тому, що «фріц уже драпає» і так далі.
Біллі Піліґрім немов крізь сон намагався зрозуміти, хто такий «Фріц».
І от він зайшов усередину й опинився біля чавунної плити, яка аж пашіла від жару. На ній кип'ятилися десятки чайників, деякі з них мали свистки. А ще там стояв величезний казан, вщерть заповнений жовто-гарячим супом. Суп аж загус від навару. Поки Біллі дивився на нього, суп спроквола, не втрачаючи шляхетної гідності, попухкував своїми допотопними бульбашками.
Все приміщення було заставлене бенкетними столами. Перед кожним стільцем стояв полумисок, зроблений з бляшанки з-під порошкового молока. Трохи менша бляшанка правила за кухоль, а трохи вужча та вища - за келих. І кожен келих був наповнений теплим молоком. На столі проти кожного місця лежав комплект, який складався з леза для гоління, гігієнічної серветки, коробочки з лезами, шоколадки, двох сигар, шматочка мила, десяти цигарок, сірників, олівця й свічки.
З усіх цих речей лише свічки та мило були німецького виробництва. І вони між собою були схожі тим, що мали якийсь дуже примарний, молочний полиск. Британці, звичайно, не могли знати того, але і мило, і свічки були зроблені з жиру, видобутого з євреїв, циган, «голубих», комуністів та інших ворогів Рейху.
Отаке.
Бенкетний зал був освітлений свічками. На столах громадилися купи щойно спеченого білого хліба, кавалки масла та казанки з мармеладом. На тарілках лежала тонко нарізана яловичина з консервних бляшанок. А ще на гостей чекали суп, яєшня й пиріг з мармеладу.
У самому кінці барака Біллі розгледів рожеві арки, між якими звисали яскраво-блакитні завіси, і велетенський годинник, і два позолочені трони, і відро зі шваброю. Це були декорації, на тлі яких цього вечора мали розігрувати театралізоване дійство - музичну версію «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів і народів.
Одяг Біллі Піліґріма загорівся, бо він опинився заблизько до гарячої печі. І від того зайнявся поділ його пальта, яке тепер скидалося на камізельку. Це була надзвичайно тиха й спокійна пожежа, така, наче це горіла трухлява деревина.
І Біллі подумав, а чи бува тут немає десь телефону. Йому закортіло подзвонити мамі й сказати їй, що він живий і здоровий.
Раптом запала тиша, поки англійці, не вірячи своїм очам, дивилися на цих занедбаних істот, яких вони щойно, пританцьовуючи від насолоди, затягли на свій бенкет. Один з англійців помітив, що на Біллі загорівся одяг. «Гей, друже! На тобі горить одяг!» - сказав він, відтягнув Біллі подалі від печі і долонями струсив із нього всі іскри.
Біллі нічого на це не сказав, тому англієць його запитав: «Ти не німий? Ти чуєш мене?»
Біллі похитав головою.
Англієць почав обмацувати його і зразу ж переповнився жалем. «О Боже, що вони зробили з тобою, хлопче? Хіба це людина? Це ж якась зламана іграшка».
«Чи ти і справді американець?» - запитав він.
«Так», - сказав Біллі.
«І твоє звання?»
«Рядовий».
«Де поділося твоє взуття?»
«Я вже не пам'ятаю».
«А ця одежина, це що - знущання?»
«Прошу?»
«Де ти таке знайшов?»
Біллі не знав, що на це відповісти. «Це мені видали», - сказав він після довгої паузи.
«Фріци тобі таке видали?»
«Хто?»
«Це німці тобі таке видали?»
«Так».
Біллі не подобалися всі ці запитання. Вони його виснажували.
« Ай-яй-яй, янкі ти, янкі... - сказав англієць, - це - не одяг, це - повна наруга».
«Прошу?»
«Вони цим хотіли тебе принизити. Ніколи не дозволяй фріцам робити з собою таке».