А ще Роузвотерові дуже подобалося, коли Тріске писав, що вампіри, вовкулаки, ангели, домовики і тому подібні істоти таки існують, але вони перебувають у четвертому вимірі. Тріске також казав, що тепер там перебуває й Вільям Блейк, улюблений поет Роузвотера. Ну й, ясна річ, і рай та пекло.
«Він заручений з дуже заможною дівчиною», - сказала матір Біллі.
«Це добре, - сказав Роузвотер. - Гроші ніколи не завадять».
«Це точно».
«Бо що за життя, коли треба рахувати кожну копійку!»
«Так, зайва копійка нікому не завадить».
«Її батько - власник тієї оптометричної школи, де тепер вчиться Біллі. А ще він має шість офісів у нашій частині штату. І він скрізь літає власним літаком. А ще в нього є розкішна дача на озері Лейк Джордж!»
«Це прекрасне озеро».
Біллі, не вистромлюючись з-під ковдри, заснув. Коли він прокинувся, то побачив, що лежить прип'ятий до ліжка у в'язничному медпункті. Він продер одне око й побачив бідолаху Едґара Дербі, який сидів впритул до свічки й читав «Червону медаль за відвагу».
Біллі заплющив око й згадав про майбутнє, в якому бідолаху Едґара Дербі розстрілюватимуть посеред руїн Дрездена.
У тій команді, що здійснювала розстріл, було лише чотири солдати. Біллі чув про те, що там існувало неписане правило, за яким одному з чотирьох видавали рушницю з холостим патроном. Біллі б ніколи не повірив, що в такій маленькій команді наприкінці такої довгої війни хтось комусь усе ще видавав холостий патрон.
До медпункту зайшов головний англієць, щоб перевірити стан здоров'я Біллі. То був командир піхотного полку, якого взяли в полон на самому початку війни, під Дюнкерком. Це він вколов Біллі морфій. На всі ці бараки не було жодного справжнього лікаря, тож полковник був змушений взяти на себе цю відповідальність. «Як там наш пацієнт?» - запитав він у Дербі.
«Повністю вирубаний».
«Але ж живий».
«От кому пощастило - бути живим, але при цьому нічого не відчувати».
Дербі стояв навитяжку перед полковником і не рухався.
«О, прошу вас, вільно! Я тут один командир на двох рядових, та ще й хворих... Я думаю, що за цих обставин ми можемо обійтися і без церемоній».
Дербі не поспішав сідати. «Ви не такий молодий, як усі інші», - сказав полковник.
Дербі сказав, що йому сорок п'ять років, тобто він був на два роки старший за полковника. Той сказав, що всі американці вже поголилися і що Біллі й Дербі були єдині, хто ще лишався при бороді. Атоді він сказав: «Сидячи тут, нам нічого не лишалося, як покладатися на свою уяву. Ось ми й надумалися, ніби десь там воюють немолоді люди, такі, як ми з вами. Ми геть забули, що на війни виряджають зовсім немовлят. Коли я побачив їхні поголені обличчя, я зовсім оторопів. Боже-Боже, сказав я собі, це якийсь хрестовий похід дітей!»
Полковник запитав, як саме старий Дербі потрапив у полон, і той розповів йому, як він разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився в гайку. Довкола них п'ять днів точилася смертельна битва. А цю сотню під захист голих дерев загнали німецькі танки.
Дербі, не шкодуючи фарб, описав, яку неймовірну рукотворну погоду деякі земляни здатні створити для інших землян, коли вони не хочуть, щоб ті і далі населяли Землю. Артилерійські набої гухали й бухали, розриваючись над верхівками дерев. І звідти, сказав Дербі, градом сипалися ножі, голки і леза. Між вибухами і землею з надзвуковою швидкістю маленькі, обгорнуті міддю грудки свинцю шматували лісове повітря.
Серед тих, хто там опинився, було багато поранених і вбитих. Отаке.
Тоді обстріл вщух, і невидимий, посилений гучномовцем німецький голос наказав американцям скласти зброю, покласти руки на голову і вийти з лісу. Якщо ж вони цього не зроблять, то по них стрілятимуть доти, аж доки не знищать усіх.
Отож американці залишили на землі зброю і, поклавши руки на голову, вийшли з лісу, бо кожен з них, якщо дозволять, хотів жити далі.
Біллі знову помандрував у часі й опинився у шпиталі для ветеранів. Він усе ще лежав під ковдрою. По той бік була повна тиша. «Моя мати вже пішла?» - запитав Біллі.
«Так».
Біллі вистромився з-під ковдри. Тепер перед ним на стільці для відвідувачів сиділа його наречена. Її звали Валенція Мербл. Вона була дочкою власника Іліумської вищої школи оптометрії. Вона була заможна. Вона була завбільшки з будинок, тому що вона тільки й робила, що їла. От і тепер вона сиділа і їла. Вона їла «Три мушкетери», шоколадний батончик з начинкою. На ній були окуляри з потрійними лінзами і оправа, прикрашена штучними діамантами. Відблиски цих штучних діамантів перегукувалися з блиском справжнього діаманта в каблучці, яку Біллі подарував їй на їхні заручини. Цю каблучку було застраховано на суму в тисячу вісімсот доларів. Цей діамант Біллі знайшов у Німеччині. Це був його військовий трофей.
Біллі зовсім не хотілося одружуватися з незугарною Валенцією. Вона була одним із симптомів його психічного розладу. Коли він пропонував їй свої руку й серце та благав її прийняти від нього цю діамантову каблучку й бути супутницею його життя, він добре усвідомлював, що на той час він уже втратив рештки глузду.
Біллі сказав їй: «Привіт», а вона запитала, чи не хоче він шоколадки, на що він сказав: «Ні, дякую».
Вона запитала, як він почувається, і він сказав: «Краще, дякую». Вона сказала, що всі в його Школі оптометристів співчувають йому і бажають йому швидко видужати, на що Біллі сказав: «Подякуй їм усім від мене».
І вона пообіцяла так і зробити.
Вона запитала, чи не хотів би він, щоб вона йому принесла чогось, і він на це сказав: «Ні. В мене тут є все, що треба».
«Може, тоді якісь книжки?» - спитала Валенція.
«Тут біля мене - одна з найбільших приватних бібліотек світу», - відповів Біллі, маючи на увазі колекцію наукової фантастики, яка належала Роузвотерові.
Той тепер лежав у ліжку, поруч з Біллі, й читав. Біллі втягнув його в їхню розмову, спитавши, що саме він тепер читає.
І Роузвотер відповів йому. Тепер він читав книжку Кровера Тріске «Євангеліє з космосу». В ній ішлося про прибульця з космосу. Між іншим, зовні він дуже нагадував мешканця Тральфамадору. Цей прибулець провів дуже ґрунтовне дослідження християнства, щоб хоч трохи розібратися з питанням: чому християнам так легко бути жорстокими. І він дійшов висновку, що бодай частково проблему можна пояснити тим, що всі події, описані в Новому Заповіті, подано досить недбало. Він припускав, що метою Євангелія, крім інших речей, було навчити людей милосердя, навіть щодо наймізерніших з-поміж них.
Але насправді Євангеліє вчить ось чого:
Перш ніж вбивати когось, як слід переконайся, чи немає в нього зв'язків. Отаке.
Недоліком оповіді про Ісуса Христа, на думку прибульця з космосу, було те, що Христос, хоча й був дуже непоказним, насправді доводився Сином Найвпливовішої Істоти в усьому Всесвіті. І читачі це добре розуміли. Тому, коли вони доходили до сцени розп'яття, вони, цілком природно, припускали, що (і Роузвотер зачитав це місце вголос) -
А ця думка породжує іншу, а саме: «Є такі, кого можна мордувати». Кого? Тих, у кого немає зв'язків. Отаке.
Прибулець з космосу подарував землянам нове Євангеліє. В ньому Христос таки був ніким і нестерпним подразником для багатьох тих, що мали зв’язки. Як і в справжньому Євангелії, тут йому дозволяли робити ті самі милі і загадкові заяви.
І от якось люди задля розваги схопили його, прибили цвяхами до хреста і встромили хрест у землю. І лиходійники вирішили, що за це їм нічого не буде. І читачам нічого не лишалося, як і собі вважати те саме, оскільки це нове Євангеліє товкмачило одну і ту саму думку, а саме, що Христос був ніким.
І тут, перш ніж цей ніхто помер, небеса розверзлися, і звідти на людей полинули громи та блискавки. І всі почули оглушливий голос Бога. Бог оголосив, що сьогодні він усиновлює цього неробу й на віки вічні наділяє його всією владою й пільгами, пов'язаними зі званням Сина Творця Всесвіту. І Бог мовив: «Починаючи з цієї миті, Він буде жорстоко карати кожного, хто буде мучити будь-якого неробу без роду, племені та зв'язків».
Наречена Біллі доїла «Три мушкетери» і взялася за ще один шоколадний батончик, «Молочна галактика», з карамельно-горіховою начинкою.