«А-а ...»
Ехолалія - це ментальна хвороба, при якій хворий безтямно повторює те, що кажуть здорові люди, які є довкола нього. Але в Біллі не було ехолалії. Просто Рамфурд для власного спокою торочив, що в Біллі саме такий діагноз. Рамфурд мислив на військовий манір: для тих, хто звик марширувати в лавах, будь-хто, з ким тобі незатишно й чиєї смерті ти прагнеш (не зо зла, а суто з практичних міркувань), мусить мати якусь дуже бридку хворобу.
Рамфурд не здавався і протягом кількох годин товкмачив про те, що у Біллі ехолалія. Спочатку медсестра, а тоді й доктор дізналися від нього про це. Він примусив їх провести на Біллі деякі експерименти. Різні доктори й медсестри намагалися почути, як Біллі тупо повторює все, що йому кажуть, але Біллі мовчав і нічого не відлунював.
«Це він тепер нічого не робить, - буркотів Рамфурд. - А варто вам вийти, як він знову візьметься за своє».
Ніхто з медиків не сприймав серйозно того діагнозу, який він намагався причепити до Біллі. Весь персонал знав, що Рамфурд - чорноротий стариган, зухвалий і жорстокий. Він уже не раз так чи інакше заявляв їм, що всі слабаки заслуговують на смерть. У той час як медперсонал, навпаки, свято вірив у те, що тим, хто заслаб, потрібна допомога, й чим більше її буде, тим краще, і що ніхто не заслуговує на смерть.
Лежачи в лікарні, Біллі вдався до тактики, яка дуже популярна серед тих, хто на війні почувається повністю безсилим. Опинившись віч-на-віч із супротивником, який свідомо не хотів ні бачити його, ні чути, він намагався переконати свого опонента в тому, що йому буде цікаво побачити Біллі і почути те, що той має сказати. Він мовчав аж до того часу, коли вночі вимкнули світло, дав повній тиші як слід розлягтися й наповнити собою темряву, а тоді звернувся до Рамфурда: «Я був у Дрездені під час того бомбардування. Як військовополонений».
Рамфурд роздратовано пхикнув.
«Слово честі, - сказав Біллі. - Ви ж мені вірите?»
«Навіщо тепер про це говорити?» - відповів Рамфурд. Він усе почув, але не повірив.
«Нам взагалі не треба про це розмовляти, - сказав Біллі. - Я просто хотів, щоб ви знали. Я там був».
Тієї ночі ніхто більше з них не обмовився жодним словом про Дрезден, а Біллі заплющив очі і полинув у часі в той травневий вечір, за два дні після того, як оголосили, що в Європі скінчилася Друга світова війна. Біллі разом з п'ятьма іншими американськими військовополоненими трюхикали в маленькому зеленому фургоні, який за своєю формою нагадував труну. На цей покинутий, запряжений кіньми фургон вони набрели в одному з дрезденських передмість. І тепер їх тягли коні, які спроквола цокали копитами вздовж вузьких просік, розчищених серед руїн, котрі все ще нагадували поверхню Місяця. Вони рухалися у бік своєї бойні, щоб на згадку про війну запастися сувенірами. Кінський цокіт нагадав йому часи дитинства в Іліумі, коли молочарі у своїх візках щодня на світанку розвозили людям молоко.
Біллі сидів у самому кінці цієї деренчливої труни. Він закинув назад голову, і його ніздрі надималися у такт його глибокому, рівному диханню. Він відчував щастя. Йому було тепло. У фургоні була їжа і вино, і фотоапарат, і альбом з марками, і опудало сови, і переносний годинник, у який було вмонтовано барометр, тому цей годинник працював завдяки перепадам атмосферного тиску. Тепер американці вільно заходили в порожні будинки того передмістя, де їх тримали, і брали з собою все, до чого в них лежала душа.
Мешканці тих будинків, зачувши, що росіяни вбивають, грабують, ґвалтують, палять усе на своєму шляху і що вони ось-ось будуть тут, кидали своє майно і тікали світ за очі.
Але росіяни навіть тепер, за два дні після кінця війни, й досі тут не з'явилися. В руїнах панували тиша і спокій. За всю дорогу до бойні Біллі побачив лише одну людину. То був зовсім старий дідусь, який пхав поперед себе дитячий візок. У візку були тарілки, чашки, дірява парасолька та інші скарби, які він знайшов у руїнах.
Коли фургон доплуганився до бойні, Біллі нікуди не пішов, лише вистромив обличчя на сонце. Всі його товариші пішли визирати трофеї. Пізніше, вже на іншому етапі його життя, тральфамадорці порадять Біллі завжди зосереджуватися на щасливих митях та ігнорував ті з них, де є сум і страждання. Дивися тільки на приємні речі, скажуть вони йому, бо вічність ніколи не хоче рухатися. Якби Біллі був здатний на таке, то він би вибрав цю коротку мить, яку він провів у глибині фургона, куняючи на теплому осонні, й сказав би, що оце й був пік щастя всього його життя.
Але тепер, навіть куняючи, Біллі Піліґрім був при зброї. З часів призову й базової підготовки це було вперше, що він був озброєний. На тому наполягли його товариші, бо хто знає, що за людожери можуть ховатися в цих завалах, які нагадують темний бік Місяця, - здичавілі собаки, зграї пацюків, яких рознесло від людької плоті, утеклі маніяки й убивці або просто солдати, які вбиватимуть доти, доки їх самих не пристрелять.
За паском у Біллі стирчав здоровенний кавалерійський пістолет. Це була антикварна річ часів Першої світової війни. На кінці його руків'я стирчало кільце. Пістолет був заряджений кулями завбільшки з пташині яйця. Біллі знайшов його на тумбочці в одному з будинків. Це було однією з ознак кінця війни: хай хто б ти був, якщо ти хотів дістати зброю, ти її знаходив. Вона там валялася скрізь. Біллі також мав шаблю. То була парадна зброя офіцера Люфтваффе, яку він мав одягати на різні урочисті церемонії. Її ефес було прикрашено печаткою, на якій був зображений орел із загрозливо розкритим дзьобом. У пазурах він тримав свастику, і його погляд був спрямований на землю. Хтось загнав цю шаблю в телефонний стовп. Біллі витягнув її звідти, коли їхній фургон об'їздив стовп.
Його дрімота не переросла в сон, а навпаки, урвалася, коли він почув голоси чоловіка й жінки, які скрушно про щось розмовляли німецькою мовою. Вони надзвичайно зворушливо висловлювали комусь своє співчуття. За мить до того, як Біллі розплющив очі, він подумав, що саме так могли колись звертатися до Ісуса його друзі, коли вони знімали Його стражденне тіло з хреста. Отаке.
Біллі розплющив очі. Чоловік середнього віку та його дружина лагідно заговорювали до коней, немов це були їхні хворі діти. Вони з жахом дивилися на те, чого не помітили американці, - що кінські морди були вкриті глибокими ранами і кривавили, що їхні копита потріскалися, тому кожен крок спричиняв нестерпний біль, і що коні божеволіли від спраги. Для американців ці коні були лише одним із транспортних засобів, що дозволяє їм пересуватися, і який відчував не більше, ніж шестициліндровий шевроле.
Ці двійко співчутливих конелюбів пройшли в кінець фургона, щоб з батьківським докором роздивитися Біллі, того Біллі Піліґріма, довготелесого і вкрай заслаблого, який і сам був справжнім опудалом у своїй блакитній тозі і срібних черевиках. Вони його не боялися. Вони нічого не боялися. Обидва вони були лікарями-акушерами. Вони щодня до останньої миті приймали пологи, аж доки всі лікарні не були знищені у вогні. Тепер вони сиділи біля того місця, де колись була їхня квартира, і доїдали те, що в них лишилося.
Жінка мала тиху вроду, яка не впадає в очі, а від того, що вона роками їла лише картоплю, тепер її шкіра здавалася напівпрозорою. На чоловікові був темний костюм, краватка і так далі. Картопля зробила його худим і виснаженим. Зростом він був, як Біллі, й на ньому були трифокальні окуляри. Ця подружня пара весь час мала справу з немовлятами, але самі вони так ніколи нікого й не породили, хоча і могли б. Цей факт міг би бути цікавою метафорою до всієї ідеї продовження роду.
Якщо брати їх обох, то вони володіли дев'ятьма мовами. Спершу вони звернулися до Біллі Піліґріма польською мовою, тому що він скидався на клоуна, а під час Другої світової війни саме знедолені поляки проти своєї волі опинилися в цій ролі.
Біллі англійською спитав, що їм від нього треба. Вони зразу ж перейшли на його мову і почали гірко докоряти йому тим, що він до такого стану довів своїх бідних коней. Вони примусили Біллі вилізти з фургона і підійти до коней. Коли він побачив, в якому стані перебуває його транспортний засіб, він розридався. Це був єдиний раз за всю війну, коли він плакав.
Пізніше, коли йому перевалить за сорок і він уже буде досвідченим оптометристом, він інколи на самоті мовчки плакатиме, але через те, що він не буде голосити чи рюмсати, його ніхто не почує.
І це пояснює той куплет відомої різдвяної колядки, який стоїть в епіграфі до цієї книжки. Якщо Біллі колись і плакав, то дуже мало, хоча йому і довелося бачити багато такого, що викликало сльози. І принаймні з цього погляду він нагадував Христа з цієї колядки:
Біллі помандрував часом до вермонтської лікарні. Сніданок щойно скінчився, посуд забрали з палати, І в професора Рамфурда прокинулося щось на зразок людського інтересу до Біллі. Рамфурд роздратовано поставив Біллі кілька посутніх запитань і пересвідчився, що Біллі таки був у Дрездені. Він запитав у Біллі, яктам йому було, і Біллі розповів про коней і про подружжя акушерів, які тоді полуднували на поверхні Місяця.
Ця історія мала таку кінцівку. Біллі та лікарі розпрягли коней, але від нестерпного болю ті нікуди не хотіли рухатися. А тоді до них під'їхали російські мотоциклісти й арештували всіх, хто там був, окрім коней.
За два дні Біллі як колишній американський військовополонений потрапив до своїх, і його відправили додому на дуже тихохідному вантажному судні «Лукреція-А. Мотт». Лукреція-А. Мотт була відомою американською суфражисткою, тобто борцем за права жінок. На той час вона вже померла. Отаке.
«Це треба було зробити», - сказав Рамфурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена.
«Я знаю», - відповів Біллі.
«Війна - це війна».
«Я знаю. Я не нарікаю».
«От уже де, мабуть, пекло було».
«Так», - сказав Біллі Піліґрім.
«Краще подумай про тих, кому довелося це робити».
«Я знаю».
«Мабуть, для тих, хто тоді перебував унизу, все було далеко не однозначно».
«Все було добре, - сказав Біллі. - Все відбувається так, як воно й мусить відбуватися, і кожен мусить робити саме те, що він робить. Я цього навчився на Тральфамадорі».
Пізніше того самого дня дочка Біллі Піліґріма забрала його додому, поклала в ліжко і ввімкнула електричну ковдру «Чарівні пальчики». До нього було приставлено медсестру. Ніхто не розраховував на те, що Біллі повернеться до роботи, деякий час він взагалі мусив сидіти в хаті й нікуди не виходити.
Але, поки медсестра десь на щось відволіклася, Біллі вишмигнув з будинку, сів у машину й поїхав до Нью-Йорка. Він дуже розраховував, що йому вдасться потрапити на якусь із телестудій. Він збирався повідати світові все те, про що дізнався на Тральфамадорі.
Біллі Піліґрім зупинився в нью-йоркському готелі «Роялтон-готель» на Сорок четвертій вулиці. Абсолютно випадково йому дали номер, в якому колись жив критик та редактор Джордж-Джін Нейтен. Згідно з земним уявленням про час Нейтен помер у 1958 році. Але за тральфамадорськими поняттями Нейтен, звичайно, і далі десь живе, І житиме завжди.
Кімната була маленька і в ній не було нічого особливого, хіба що те, що вона містилася на останньому поверсі і мала високі балконні двері, які виходили на терасу завбільшки з кімнату. За парапетом тераси починався повітряний простір, який зависав над Сорок четвертою вулицею. Тепер Біллі вийшов на терасу, сперся на парапет і почав роздивлятися всіх тих людей, які рухалися туди-сюди під ним. Вони здавалися йому мініатюрними ножицями. Було приємно і смішно стежити за ними.
Ніч тоді була холодна, Біллі побув трохи на повітрі, зайшов до кімнати і зачинив балконні двері. Ці двері нагадали йому їхній з Барбарою медовий місяць. Там, на мисі Анни, в тому номері для молодят також були балконні двері, вони там і тепер є, і завжди будуть.
Біллі ввімкнув телевізор і заходився перемикати канали то взад, то вперед. Він вибирав такі програми, на які його могли б запросити. Але було ще рано, і ті програми, на яких людям з незвичними поглядами дозволяли ті погляди озвучувати, ще й не починалися. Було саме по восьмій вечора, тому в телевізорі показували або повну дурницю, або вбивства. Отаке.