Я так і зробив. Її реакцію було легко передбачити. У них було немовля. Ну й так далі.
Коли я зайшов до редакції, та журналістка знічев'я поцікавилася, як виглядав той чоловік, якого було розчавлено ліфтом.
Я їй усе описав.
«Чи це тебе вразило?» - запитала вона й відкусила шматок шоколадного батончика «Три мушкетери».
«Та де, - сказав я. - На війні я, Ненсі, бачив ще й не таке».
Навіть тоді я вважав, що працюю над книжкою про Дрезден. Тоді це бомбардування в Америці було ще маловідоме. Мало хто з американців знав, що там загинуло набагато більше людей, ніж, скажімо, в Хіросимі. Та й я тоді цього не знав. Цю подію не дуже афішували.
Якось на прийнятті я розбалакався з одним професором Чиказького університету і розповів йому про той рейд, в епіцентрі якого я опинився, і про книжку, яку я збирався написати. Виявляється, він був провідним членом організації, яка називалася «Комітет громадської думки». І він почав розповідати мені про концтабори і про те, що німці робили мило і свічки з жиру замордованих євреїв, і про інші подібні жахи.
«Я знаю, я знаю, я знаю», - це все, що я міг йому відповісти.
Як не крути, а Друга світова війна значно притлумила нашу чутливість. Я, наприклад, став завідувачем відділу зв'язків із громадськістю компанії «Дженерал Електрик» у місті Скінедтеді, що в штаті Нью-Йорк, і добровольцем при пожежній команді містечка Альклоза, де ми купили свій перший будинок. Моїм начальником там був один із найсуворіших і найпростіших мужиків, які тільки бувають. Під час війни він був штабістом у Балтиморі, завідував там підрозділом стосунків з громадськістю і дослужився до підполковника. Коли ми жили у Скінедтеді, то він саме перейшов до Голландської реформістської церкви, однієї з найсуворіших і найпростіших з-поміж усіх конфесій.
Він часто глузливо і з великим докором питав мене, як могло статися, що я не маю офіцерського звання.
На той час із мене й з дружини вже зійшов весь наш жирок. То були наші худі роки. В той час нашими друзями були худі ветерани та їхні худі жінки. Серед ветеранів, які населяли тодішній Скінедтед, найприязнішими, найдобрішими і найдотепнішими були ті, що воювали на передовій. І саме вони найбільше ненавиділи війну.
Саме тоді я написав листа до штабу Військово-Повітряних сил із проханням надіслати мені детальнішу інформацію про те бомбардування Дрездена, а саме - хто віддав наказ, скільки літаків брало в тому участь, якої мети вони хотіли досягти і так далі. І я одержав відповідь від службовця, який так само, як і я, працював у відділі зв'язків з громадскістю. Він мені написав, що, на жаль, ця інформація все ще залишається державною таємницею.
Я зачитав цього листа своїй дружині і загорлав: «Таємниця? Від кого вони це приховують?»
В ті часи ми належали до прогресивної антивоєнної організації «Об'єднані світові федералісти». Хто його знає, до кого ми тепер належимо. Мабуть, до спілки телефонолюбів. З огляду на те, скільки часу ми висимо на телефоні. Принаймні я, серед глибокої ночі.
За пару тижнів після того, як я видзвонив свого фронтового товариша Бернарда В. О'Геара, я таки поїхав до нього. Це було, якщо не помиляюся, у 1964-му, пам'ятаю тільки, що то був останній рік існування Нью-Йоркського міжнародного ярмарку. Eheu, fugaces labuntur аппі. («Та де! Як швидко спливають роки життя».) Гонористий лорд з графства Вес лендиш. Мене звуть Йон Йонсон.
У цю подорож я взяв із собою двох дівчаток - мою дочку Ненні та її найкращу подружку Алісон Мітчел. Вони ще ніколи в житті не вибиралися за межі мису Кейп-Код. Коли ми побачили річку, то я мусив зупинити машину, щоб дати їм вийти, постояти на березі і як слід роздивитися річку. Їм ще ніколи не доводилося бачити, щоб вода була несолона і мала таку вузьку й видовжену форму. То була річка Гудзон. У ній водилися коропи, і ми їх там бачили. Вони були завбільшки з атомні субмарини.
По дорозі ми також бачили водоспади, бурхливі потоки води, які зривалися зі скелі і неслися в долину річки Делавер. Довкола було стільки різних чудес, що ми тільки й робили, що зупинялися, щоб подивитися на кожне з них, але потім нам треба було сідати в машину й їхати далі, завжди треба було їхати далі. На дівчатах були білі вихідні сукеночки і такі ж святкові чорні черевички, щоб усі, хто їх зустрічав, одразу бачили, які вони гарні й доглянуті. «Дівчата, треба їхати далі», - казав я їм. І ми їхали далі.
А тоді вже й сонце зайшло, і ми зупинилися повечеряти в італійському ресторані, а невдовзі я вже стояв і стукав у двері розкішного кам'яного будинку, в якому жив Бернард В. О'Геар. В руці у мене була пляшка ірландського віскі, що нагадувала дзвоник, яким колись скликали гостей на обід.
І тут я познайомився з його чарівною дружиною Мері, якій і присвячую цю книжку. Я також присвячую цю книжку Ґергардові Мюллеру, таксистові з Дрездена. Мері О'Геар працює медсестрою, і це прекрасна професія, до якої жінки так гарно надаються.
Мері була в захваті від двох дівчаток, з якими я приїхав, вона познайомила їх зі своїми дітьми і відправила всіх нагору гратися і дивитися телевізор. І тільки після того, як діти подалися на другий поверх, я відчув, що Мері терпіти не може мене, або принаймні щось її того вечора дуже й дуже дратувало. Вона зверталася до мене дуже ввічливо, але без особливої приязні.
«У вас такий затишний будинок», - сказав я їй, і це була правда.
«Я підготувала для вас місцинку, де вам ніхто не заважатиме», - сказала вона.
«Чудово», - сказав я, бо моя уява намалювала оздоблену деревом кімнату, шкіряні крісла обабіч каміна, де два старі солдати могли б сидіти, гомоніти і прикладатися до пляшки. Але натомість Мері завела нас на кухню. Вона підсунула нам два стільці з твердими спинками і посадовила нас за кухонний стіл з лискучою білою поверхнею. Ця поверхня аж різала очі, відбиваючи світло, яке випромінювала двохсотватна лампочка, що висіла над головою. Мері зробила з кухні операційну кімнату. Вона виставила лише одну склянку і поставила її переді мною. Вона сказала, що з того часу, як О'Геар повернувся з війни, йому протипоказано пити міцні напої.
Тож нам нічого не лишалося, як повсідатися там. О'Геарові було ніяково, але він не став мені нічого пояснювати.
Я й гадки не мав, що в мені могло так розлютити Мері. Я мав родину. Ніяких попередніх шлюбів. Я не був алкашем. І під час війни я не зробив її чоловікові ніякої підлоти.
Вона налила собі кока-коли, а потім зі страшною грюканиною заходилася видобувати кригу, гамселячи пластмасовим лотком об металеву раковину. Після того вона здиміла в інший кінець будинку. Але їй і там не сиділося. Її носило по всій хаті, вона то гупала дверима, то навіть совала меблі, аби вихлюпнути свою злість.
Я запитав в О'Геара, може, я щось не те бовкнув чи щось не так зробив.
«Ні, ні, - сказав він, - Не звертай на неї уваги. До тебе це не має ніякого відношення». Це видавало його велику порядність. Він, звичайно, збрехав. Поведінка його дружини прямо мене стосувалась.
І от ми з останніх сил намагалися не звертати на неї уваги, сиділи й згадували війну. Я налягав на своє віскі. Час від часу то він, то я зітхали або пхикали, видобуваючи з глибин пам'яті щось доречне, але хоч як ми не старалися, ні він, ні я так і не змогли пригадати нічого гарного з тих часів. О'Геар згадав, як один солдатик у Дрездені, якраз напередодні бомбардування, дорвався до льохів з вином, і нам довелося покласти його в тачку, і тільки так ми змогли дотягнути його до бойні. Але з цього книжку не вичавиш. Я пригадав двох російських солдатів, які обнесли фабрику годинників. Вони притягли запряжений кіньми віз, з якого аж вивалювалися ті годинники. Вони були щасливі й п'яні в димину. З ротів у них стирчали великі самокрутки, зроблені з газет.
Мері все ще продовжувала гуркотіти, коли ми вже вичерпали геть усі свої воєнні спогади. Нарешті, вона повернулася на кухню по чергову пляшку кока-коли. Вона витягла з морозилки новий лоток і вибила з нього всі кубики, хоча в раковині і до того вже було повно криги.
Потім вона розвернулася в мій бік, дала мені зрозуміти, що вона переповнена гнівом і що саме я був причиною цього гніву. Було ясно, що вона весь час про це думає і що її репліки були лише уривками з набагато більшого внутрішнього монологу. «Ви обоє тоді були дітьми!» - сказала вона.
«Що?» - сказав я.
«Тоді, на війні, ви були такими самими дітьми, як і оті, що граються тепер нагорі!»
Я кивнув головою на знак згоди. Ми й справді були нерозумними безневинними дітьми, якраз на порозі дорослого життя.
«Але ж ви й не збираєтеся писати в такому ключі?» І це було не так запитання, як звинувачення.
«Я... я не знаю», - відповів я їй.
«Зате я знаю, - сказала вона. - Ви зробите вигляд, що ви тоді були не дітьми, а дорослими чоловіками. І за вашою книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть Френк Сінатра і Джон Вейн чи ще хтось із тих підстаркуватих кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться. І ми будемо посилати на війну наших дітей, таких самих, як оті, що тепер граються нагорі».
І тоді я все зрозумів. Це війна так її розлютила. Вона просто не хотіла, щоб її дітей або будь-чиїх дітей вбивали на війні. І вона була переконана, що до певної міри війни спричиняють подібні книжки та фільми.
І тоді я підняв свою праву руку й пообіцяв їй. «Мері, - сказав я їй, - я сумніваюся, що колись зможу завершити цю книжку. На цей час я вже списав, мабуть, п'ять тисяч сторінок, і все це я знищив. Але якщо я колись і закінчу її, то даю вам слово честі, що в ній не буде ролі для Френка Сінатри чи Джона Вейна.
І знаєте що? - сказав я. - Я назву цю книжку “Хрестовий похід дітей”».
Ми з О'Геаром згорнули наші спогади, зайшли до вітальні і почали розмовляти на інші теми. Ми вирішили докопатися до інформації про реальний, історичний хрестовий похід дітей. І от О'Геар видобув книжку д-ра юриспруденції Чарльза Маккея, яка називалася «Випадки надзвичайних масових потьмарень та загального сказу», яку було вперше надруковано 1841 року в Лондоні.
Маккей ставився до всіх хрестових походів дуже негативно. І дитячий хрестовий похід, на його думку, був не набагато аморальнішим, ніж десять хрестових походів для дорослих. О'Геар зачитав мені такий промовистий уривок із цієї праці:
«Історія на своєму невблаганному суді зробила вирок, згідно з яким хрестоносці були неосвіченими дикунами, і замість якоїсь високої мети ними рухало неприховане лицемірство, і там, де ступала їхня нога, не лишалося нічого, крім крові та сліз. А романтична література, навпаки, роздмухує їхню побожність та героїзм і зображає, не шкодуючи при цьому ні кольорів, ні відтінків, їхні чесноти та велич, а також ту вічну честь і славу, якими вони навіки вкрили себе в боротьбі за ствердження християнської віри».
Після цього О'Геар зачитав мені ще таке: «Ну і якої ж грандіозної мети вони досягли? Європа змарнувала на цьому значну частину своїх багатств, загубила життя двох мільйонів людей, і жменька пересварених між собою лицарів протягом майже ста років тримала у своїх руках Палестину».