Багато років після того, згадуючи цю подію, Біллі був вражений тим, наскільки тральфамадорською була вся та ситуація зі смертю: хтось помер і тут-таки сів обідати.
Під кінець учень Біллі дали коротку відпустку додому за родинними обставинами через те, що з його батьком, перукарем з міста Іліум у штаті Нью-Йорк, під час полювання стався нещасний випадок - його друг цілився в оленя, а влучив у нього. Отаке.
Біллі не встиг повернутися з похорону, як його відправили за кордон. Його було приставлено до штабу піхотного полку, який воював у Люксембурзі. Помічника капелана цього полку вбили під час бойових дій. Отаке.
Коли Біллі прибув на місце служби, німці вже добивали його полк у ході славетної битви за Арденн. Біллі навіть не дістався до того капелана, якому він мусив прислужувати, йому навіть не видали сталевої каски чи похідного взуття. Був грудень 1944-го, і німці саме розгорнули свій останній відчайдушний наступ тієї війни.
Біллі пережив атаку, але він раптом опинився в глибокому німецькому тилу і брів навмання незнайомими теренами. Трійко таких самих заблудлих вояків, щоправда, не таких ошелешених, як Біллі, дозволили йому прибитися до них. Двоє з них були піхотними розвідниками, а третій - артилеристом. У них не було ні харчів, ні військових мап. Щоб не напоротися на німців, вони чимраз більше відходили від лінії фронту й дедалі глибше поринали в заповідну тишу. Вони їли сніг.
Вони рухалися стопа у стопу. Попереду йшли розвідники - досвідчені, певні себе, мовчазні. У них були рушниці. За ними йшов артилерист протитанкової гармати, незграбний, гладкий коротун, готовий будь-якої миті дати німцям відсіч. В одній руці він тримав кольт 45-го калібру, а в другій стискав кинджал.
Замикав цей ланцюг Біллі Пілігрім. Його порожні руки теліпалися, і він напівбезтямно готувався до смерті. Біллі виглядав, як повне казна-що, - метр дев'яносто зросту, з грудною клітиною, яка нагадувала сірникову коробку. На ньому не було ні каски, ні пальта, ні військового взуття, не кажучи про зброю. Біллі був взутий у копійчані, відкриті черевики, які він купив, коли їхав на похорон батька. Підбір на одному з них відірвався, і тепер Біллі то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок. І від такого постійного пристрибування він уже відчував біль у суглобах.
На ньому були тонка формена тужурка, сорочка, вовняні штані, і його кальсони були геть мокрі від поту. Він був єдиний із цих чотирьох, хто заріс бородою. Не так бородою, як маленькими кущиками щетини, і подекуди в цій рослинності вилискувала сивина, хоча Біллі був лише двадцять один рік. Він також почав лисіти. Від морозу, вітру та різкого руху його обличчя стало малиновим.
Він аж ніяк не був схожий на солдата. Він був схожий на зачуханого фламінго.
І от на третій день їхніх мандрів хтось із далека почав стріляти по них і зробив чотири постріли, саме коли вони перетинали вузьку бруківку. Перший постріл мав поцілити в розвідників. Другий - в артилериста протитанкової гармати, якого звали Роланд Вієрі.
Третя куля летіла в зачуханого фламінго, який зупинився якраз посередині дороги, коли важка смертоносна бджола продзижчала проз його вухо. Але Біллі й не збирався рухатися, він чемно чекав, щоб снайпер прицілився знову. За його туманним уявленням про закони війни, снайперові треба було дати шанс як слід прицілитися. Наступна куля не забарилася, вона пролетіла в кількох сантиметрах від його коліна і мало не розтрощила його.
Роланд Вієрі з розвідниками ховалися в канаві. «Заберися з дороги, долбойоб ти грьобаний!» У 1944 році для людей того соціального прошарку, до якого належав Біллі, такі вирази були ще неологізмами. Він взагалі не розумів, що за ними стоїть, але почувши таке, був приємно шокований, і це врятувало йому життя. Він стрепенувся й забрався з дороги.
«Бачиш, я знову врятував тобі, мудаку, життя!» - сказав Вієрі, коли Біллі дістався до канави. Всі ці дні він тільки й робив, що рятував Біллі життя, лаючи його, від усіх щедрот роздаючи йому то копняків, то ляпасів - що завгодно, аби той не заклякав. І тут не можна було обійтися без жорстокості, бо сам по собі Біллі б не врятувався. Він хотів одного - покласти всьому цьому край. Він потерпав від холоду, голоду, від власної недолугості і від сорому за себе. Ішов третій день цих блукань, і він уже не тямив, уві сні це чи наяву, і, взагалі, для чого йому рухатися, якщо можна стояти на місці.
Все, що йому хотілося, це щоб йому, нарешті, дали спокій. «Ідіть далі без мене», - безнастанно повторював він.
Вієрі, як і Біллі, щойно потрапив на фронт. Він також мусив замінити когось, хто загинув у бою. Весь його бойовий досвід полягав у тому, що він доклав руки до дурного пострілу, який зробила їхня 57-міліметрова протитанкова гармата. Вона вивергнула із себе такий звук, ніби сам Всевишній рвучко розстібнув блискавку на Своїх штанях. Снаряд своїм гарячим язиком злизав сніг і, немов напалмом, спопелив усю рослинність, яка трапилася на його шляху. Полум'я залишило на землі десятиметрову стрілу, яка чітко вказала німцям, де саме ховається ворожа гармата. Снаряд, звичайно, в ціль не потрапив.
А ціллю його був танк «Тигр», який покрутив своїм 88-міліметровим дулом, принюхався як слід, помітив на землі чорну стрілу і вистрелив. Цим пострілом він знищив усю гарматну обслугу, окрім Вієрі. Отаке.
Рональдові Вієрі було лише вісімнадцять років, і позаду в нього було лише нещасливе дитинство, проведене майже безвиїзно в Пітсбурзі, у штаті Пенсильванія, де його ніхто не любив. А не любили його за те, що він був тупий, жирний і підлий, і за те, що від нього завжди тхнуло шинкою, хоч би як часто він не мився. У Пітсбурзі всі рано чи пізно відверталися від нього.
І Вієрі це казило. Кожного разу, коли таке ставалося, він обов'язково вишукував якогось ще більшого невдаху, сходився з ним на якийсь час і навіть удавав приязнь. І потім він обов'язково знаходив якусь притичину і лупцював бідолаху так, що з того аж юшка текла.
І така процедура повторювалася кожного разу. Це завжди була дружба маніяка, збоченця і садиста, який втирався в довіру до людини, лише щоб завдати їй фізичної шкоди. Він розповідав своїм супутникам про ту величезну колекцію, яку збирав його батько: вогнепальна та холодна зброя, знаряддя для тортур, кайдани й так далі. Батько Вієрі, який працював сантехніком, і справді колекціонував такі речі, і його збірка була застрахована на чотири тисячі доларів. І в цьому він не був унікальним. Він був членом великого клубу, до якого входили колекціонери, які збирали подібні речі.
Колись батько Вієрі подарував його матері улюблене знаряддя інквізиції - іспанські лещата в гарній кондиції, щоб вона їх використовувала на кухні замість прес-пап'є. З іншої нагоди він подарував їй настільну лампу, ніжку якої було зроблено у формі знаменитої «нюрнберзької залізної діви», лише набагато меншої. Справжня «залізна діва» була середньовічним знаряддям тортур, чимось на зразок залізної шафи, яка за своєю формою нагадувала жінку, а всередині була обтикана довгими гострими цвяхами. Шафа мала важкі навісні двері. Задум полягав у тому, що спочатку злочинця заганяли всередину, тоді дуже повільно зачиняли на ньому двері. Там, де мали бути очі, стирчали два спеціальні шипи. На самому споді «діви» містився отвір, через який стікала кров.
Отаке.
Вієрі розповів Біллі Піліґрімові про «залізну діву» і про той отвір - тобто для чого він там був. А ще він розповів Біллі про розривні кулі «дум-дум» і про те, що в його батька був пістолет компанії «Дерринджер», такий мініатюрний, що його можна було заховати в кишені камізельки, але який був здатний утворити в тілі своєї жертви «дірку таку здорову, що через неї, не зачепивши країв рани, міг пролетіти великий кажан».
А одного разу Вієрі ніби на спір із презирством закинув Біллі, що той же ж, мабуть, і гадки не має, що таке ринва для крові. Біллі висловив припущення, що так, мабуть, називається отвір внизу «залізної діви», але ця відповідь була неправильна. Ринвою для крові, або ж «долом», як дізнався Біллі, називався невеликий жолоб, який проходив уздовж усього леза меча або багнета.
Вієрі також повідав Біллі про різні кайфові тортури, про які він читав у книжках, чув по радіо або бачив у кіно, а також про ще кайфовіші тортури, які він сам вигадав. От, наприклад, як гарно було б устромити свердло бормашини в чиєсь вухо. Він запитав у Біллі, якою, на його думку, є найкрутіша форма страти. Біллі не знав відповіді на це запитання. А правильна відповідь звучала так: «Береш чувака, затягаєш його в пустелю, садовиш у мурашник - все ясно? Але так, щоб він не міг опустити голови, а яйця і болт йому мастиш медом, і при цьому обов'язково обрізаєш йому повіки, щоб він не зводив очей із сонця, аж доки не здохне». Отаке.
І от, лежачи в канаві, після того, як їх обстріляли, Вієрі примусив Біллі як слід роздивитися його кинджал. Ця зброя не була частиною його екіпірування. Це був подарунок від батька. Кинджал мав тригранне лезо завдовжки двадцять п'ять сантиметрів. Його руків'я являло собою мідний кастет - чотири кільця, в які Вієрі встромляв свої товсті пальці. І це були дуже хитрі кільця. Вони були рясно вкриті шипами.
Вієрі приставив шипи до щоки Біллі і поводив ними туди-сюди, мов хижак, який, передчуваючи близьку насолоду, з останніх сил стримує себе. «Хочеш, щоб я тебе цим замандячив? - поцікавився він. -У-у-у! У-у-у-у-у!»
«Не хочу», - відповів Біллі.
«Бачиш, у нього тригранне лезо. А знаєш, для чого?»
«Ні».
«Щоб рана не затягувалася».
«Угу».
«Воно залишає по собі трикутну дірку. Заганяєш у когось звичайне перо - залишається тонкий розріз. Так? Який одразу ж затягується. Правильно?»
«Правильно».
«Блін! Ти ж ні хріна не знаєш! Чого вони вас там вчать у ваших коледжах?!»
«Я тільки почав вчитися», - сказав Біллі, і це була правда. Він провчився лише шість місяців на вечірньому відділенні Іліумської вищої школи оптометрії.
«Коледж-хероледж», - сказав Вієрі, спльовуючи.
Біллі знизав плечима.
«В книжках тобі про справжнє життя не напишуть, - сказав Вієрі. - І колись ти це засвоїш».
І тоді, в канаві, Біллі нічого на це не відповів, він хотів одного - щоб ця розмова нарешті припинилася. Хоча десь в ньому і жевріло бажання сказати, що він також дещо знає про людські страждання. Бо як-не-як, а Біллі в дитинстві мало не кожен день починав і кінчав із роздумів про катування та жахливі рани. На стіні його крихітної спальні висіло неймовірно натуралістичне розп'яття. Військовий хірург оцінив би скурпульозність, з якою митець відтворив кожну анатомічну деталь Христових ран - від списа, від тернового вінця, а також дірки, пробиті цвяхами. Христос із розп'яття, що висіло над його ліжком, помер жахливою смертю. Це було жалюгідне видовище.
Отаке.
Хоча Біллі і виростав із таким гнітючим розп'яттям над своїм ліжком, він не був католиком. Його батько був невіруючий. Його мати часто підміняла штатних органістів у місцевих церквах різних конфесій. І де б вона не грала, вона завжди тягала за собою Біллі і навіть навчила його азів нотної грамоти. Вона повторювала, що збирається приєднатися до якоїсь із церков, як тільки визначиться, яка з них їй найбільше підходить.
Вона так ніколи з цим і не визначилася. Проте її нестерпно тягло до розп'яття. Коли під час Великої депресії їхня маленька родина відвідала кілька західних штатів, вона в сувенірній крамничці у місті Санта-Фе придбала одне таке розп'яття. Як і багато хто з американців, вона намагалася побудувати своє життя, спираючись на речі, які їй трапилися в різних сувенірних крамничках.
Саме так розп'яття опинилося на стіні у спальні Біллі Піліґріма.
Поки вони сиділи в канаві, розвідники ніжно погладжували міцні дерев'яні приклади своїх рушниць. Нарешті вони пошепки сказали, що треба рушати вперед. За ті десять хвилин, що вони тут переховувалися, ніхто так і не поцікавився, чи поцілив він у когось, і не підійшов, щоб добити ворога. Ясно, то снайпер був десь далеко і діяв самотужки.