— Провидіння — це управління всією несталою природою, якою вона є у задумі Господа. Доля — це те, як цей план виконується стосовно мінливих речей у часі. Ми збираємося в паломництво до Кентербері. Я можу знати, що кінець нашої подорожі — у Кентербері, але не обов'язково знатиму про міріади пригод, які чекають на мене на цьому шляху.
— Але це ж не можна сказати про Бога, чи не так? Чи Богові не відомий цей шлях достеменно? Чи не сказано, що Бог спричиняє гріх і через Його волю людина стає грішною? Оскільки людина, що грішить, підкорює свою волю волі Господа. Якщо ця людина відчуває ненависть до свого гріха, їй просто треба пригадати, що першопричиною гріха є Бог. Чи це не так?
— Дехто дійшов такого висновку, саме так, але ця логіка невірна. Якщо все вирішено заздалегідь, то який сенс у тому, щоб обирати один шлях, а не інший?
— Ви знаєте, що Генріх Болінґброк прибув до Англії з шістдесятьма послідовниками?
— А мені що до цього?
— Він хоче вбити Річарда й забрати собі корону. Чи це неминуче? Чи Бог заздалегідь вирішив це?
— Так, вирішив, але водночас — ні.
— А поки ми чекаємо на Його вирок, країна вмивається кров'ю. Це так? Я просто питаю.
Чернець помітив нетерплячку баристера й сприйняв в як ознаку грубого серця; він усвідомив, що і його власна ніяковість була формою нечистого сумління. Він із радістю ще підсилив би її, якби це могло приборкати Вавасюрову гординю.
Вавасюр тривожно крутнувся в кріслі.
— На одній могилі у нефі собору Св. Павла лежить камінь. На ньому викарбуваний такий напис «Тепер мені відомо більше, ніж наймудрішим серед вас». Чи це неправда?
— Можете бути впевнені, — чернець був усе ще заглиблений у книгу. — Ось тут викладено думку вченого мужа. Ми не маємо на увазі, що все відбувається саме тому, що так було вирішено заздалегідь; але все, що таки відбувається, відбувається тому, що так і справді було вирішено заздалегідь. Ці тонкощі гідні великого писаря, чи не так?
Баристер, звичний до юридичних софізмів Вестмінстер-Холу, схвально відреагував на це спостереження.
— Якщо світ складається зі слів, тоді чим більше ти ерудований, тим краще. — В Ієроніма є ще одне роз'яснення. Якби людина мала сісти за тим столом на козлах, то як гадаєте, вона 6 справді сиділа?
— Так, звичайно.
— Тут вступають у дію два типи, чи форми, неминучості. Перша — для нього — це неминучість сидіння. Друга — для вас — це неминучість вірного бачення.
— Ні-ні, Джолланде. Ignotum per ignocius — не можна пояснювати невідоме через іще невідоміше. Що таке «неминучість сидіння»? І яким чином ми маємо зазирнути одним оком у божественне через стіл на козлах? Ваш Бог не може бути відомим.
— Мій Бог?
— Той Бог, який надає форми долі всіх нас. Він невидимий.
— А ось черниця розповідає іншу байку. Вона розмовляє із Ним.
— А, черниця… Ця відьма. Ця блудниця серед людей, — і знову монах відчув міру нездійсненної пристрасті Вавасюра. Лють усе ще жила в його єстві. — Вона прикрашає себе хибною вірою та вводить в оману дурнів, яких веде у прірву.
— Утім, добрий лікар Томас каже нам, що душа має властивість самостійно відрізняти правду від брехні і що вона може дістатись Бога завдяки бажанню й розумінню. Можливо, саме це і відбувається з черницею?
— Добрий лікар помиляється, Джолланде. Бог поза нашою волею. Навіть поза здоровим глуздом. Здоровий глузд стосується справ цього світу, а не справ Божих, Дозвольте мені навести приклад. Вбивство себе самого є правильний вчинок, якщо його було скоєно за Божим наказом.
— О ні. Для того, щоб потім бути навічно проклятим самим Господом нашим?
— А в кого вистачить сил запобігти цьому? Чи можете ви запобігти тому, щоб свиня з'їла немовля? — Вавасюр швидко підвівся з-за столу й підійшов до еркера, вікно якого виходило на млин і пекарню абатства. — Навіщо ви піддаєте себе таким стражданням, сидячи тут стільки часу, пане чернець? Тільки нещасна мишка ховатиметься у своїй норі.
Чернець не образився: за своє тривале служіння він навчився покірності.
— Я знаходжу мир і спокій в оточенні рукописів, сер Майлз. Ви живете у світі людей і справ, і у цій клітці вам навіть у страшному сні не привидиться будь-яке інше життя. Але тут, у мене, лежить книга, що розповідає мені про ангелів небесних і патріархів, які прогулюються долиною світу. Насправді, ми з вами…
Раптом унизу, надворі, пролунали звуки гучної суперечки, і Джолланд приєднався до Вавасюра, який усе ще стояв біля вікна. Четверо чи п'ятеро жебраків якось спромоглися ввійти у двір і тепер скупчилися біля пекарні, вимагаючи хліба.
— Вони такі бідні, — зауважив Джолланд, — що з'їдять усе що завгодно. Замість м'яса їм зазвичай слугують коники, — ченці, які працювали в пекарні, кидали їм хліб із бобового та вівсяного борошна, у той же час благаючи їх піти з миром. — Вони пройшли чистилище ще тут, на землі Тому після смерті потраплять на небо.
— Вони такі бідні, що їм, скоріше за все, байдуже, що з ними станеться — чи то рай, чи то пекло. Це не має ніякого значення, коли в тебе єдине місце для відпочинку — якась смердюча стайня при дорозі.
Вам доводилося коли-небудь чути про танцюристів церкви Святого Лоуренса Паунтні?
— Пригадую собі щось таке…
— Коло тамтешнього цвинтаря тепер щось нагородили. У тій частині Кендлвік-стрит, де зараз будівлі, було колись гарне ярмарковище. Був саме день перед літнім сонцестоянням, десь років двісті тому, коли кілька молодих людей із тієї парафії влаштували собі гулянку на самісінькому цвинтарі. У ті дні, як і зараз, на території церкви танці й веселощі було заборонено; втім, вони каталися одне в одного на спині, перетягували канат і робили інші такі собі дурниці. До них вийшов священик і наказав негайно припинити свої бісівські збори. «Заспокойтеся? — закликав він їх. — Заспокойтеся!» їм було спекотно, наче в печі, але він був сповнений рішучості цю піч загасити. Нагадав їм, що вони зі своїм галасом і прапорцями тут, на цвинтарі, явно не на місці. «Припніть язика, — сказав він, — і дайте можливість нашим сусідам під землею спокійно відпочити». Але ці блазні, ці дикі жеребці, трималися за руки й танцювали навколо нього. Вони сміялися з нього так само, як колись євреї сміялися з Ісуса. Тоді бідолашний священик дістав з-за пазухи розп'яття і, тримаючи його перед їхніми очима, урочисто прокляв їх, оголосивши, що будуть вони танцювати все літо і всю зиму, тримаючись за руки до самого кінця.
— Дивне прокляття.
— Який жах.
— Інші ж кажуть, що вони й досі танцюють, — чернець зробив паузу, щоб перегорнути сторінку De situ et nominibus, і замилувався зображенням якогось давнього міста, що ховалося за мурами. Перш за все, він звернув увагу на процесію городян, які виходили з воріт, високо тримаючи ліри й цимбали, наче йдучи до якоїсь святині. — Ось що я чую, хоч куди б я пішов, сер Майлз. Танцювання під землею.
— Чи це вважають за правду, чи просто переповідають один одному як байку?
Сер Майлз Вавасюр незабаром покинув абатство Бермондсі й повернув коня на північний захід, до Лондонського мосту. Коли він проїздив мостом, то народ, що скупчився там штовхав його, а сморід людських тіл, здавалося, завис над річкою; його кінь ледве просувався поміж візків і карет, але коли він дістався дороги на тому боці, то видерся, нарешті, на волю. Керований інстинктом, Вавасюр промчав галопом удовж берега аж до самої Олд-Свон-стейрз, а потім повернув на північ уздовж вулиці Олд-Суон-лейн, до церкви Св. Лоуренса Паунтиі. Він уже майже забув легенду про приречених танцюристів; вона стала для нього такою собі невиразною, віддаленою в часі казочкою, яка нагадувала про дитинство, про казки, що починалися зі слів «Був собі один чоловік…». Він вискочив на ріг вулиці Кендлвік-стрит, яку Джолланд назвав частиною старого кладовища. Тепер на цьому місті стояв ряд будинків: стайня, в якій можна було взяти напрокат коня чи цілий екіпаж, крамничка сідляра і таверна під назвою «Собака на прогулянці». Він почув музику, а потім хтось заспівав: «Цей світ — просто вир». Звуки лунали з таверни. Вавасюр під'їхав ближче і перегнувся через шию коня, щоб зазирнути в маленьке склепінчасте віконечко; він побачив купку гульвіс, які стояли в колі, трималися за руки й танцювали.
— Прииде молодість, і люди не рахуватимуть років. Настане справедливість, і в неї не буде жодної брудної плями, — був переддень свята врожаю, останній день липня. — Буде здоров'я, і ніхто не хворітиме. Настане спокій, і ніхто більше не знатиме втоми. Прийде достаток, і ніхто не терпітиме нужду. Надійде благословення без лиходійства, — Вільям Ексмю звертався до приречених людей у стилі, який він витончено створив для них.
— Шлюзові ворота відчинено, — казав він їм, — і все йде вперед. Коли візерунок із п'яти ран буде закінчено, тоді ми побачимо день виклику і страшенного нещастя, день темряви й імли, день високих хмар і урагану, день сурми і шуму. Він прийде у величі своїй; тобто оточений світлом, втішний для друзів і близьких своїх. Але куди ми тепер спрямуємо свій по ляд? Долю треба доправити до Гроба Господнього.
«Гробом Господнім» зазвичай називали церкву Святого Гроба Господня поблизу Ньюгейта; це була найбільша парафіяльна церква в усьому Лондоні, хоча і стояла вона неподалік од славетної в'язниці Ныогейт. Ньюгейт мала такий поганий вплив на здоров'я, що, базікають, навіть щури повтікали звідси; вона здобула дивну владу над цим районом і сморід із неї линув по вулицях і проникав у будівлі як постійна ознака тюремної лихоманки. Від неї аж кістки боліли. Інколи тут було чути крики ув'язнених, і весь район прозвали «виїзна сесія». Не дивно, що церква поблизу Ньюгейта отримала ім'я Гроба Господнього, — але з цієї могили ніхто б не зміг воскреснути.
Економ зітхнув і подивися на інших, наче шукаючи в них милосердя.
— Я гадав, що в мене ще є час…
Вільям Ексмю побачив острах на обличчі Роберта Рафу і зрадів. Він зробив правильний вибір.