Вони прекрасно знали, в чому криється причина його скарги. Аби оплатити свою подорож до Ірландії, король наклав величезні податки на своїх супротивників серед лордів та простолюдинів; він запровадив систему платежів за судові «помилування», але став настільки жадібним, а ще й жорстоким. Як співалось у популярному вуличному вірші:
— Народ бурхливий. — Свіндербі досі схилявся до підтримки монарха. — Я добре знаю Лондон. Я знаю його громадян. Вони нестримані та мінливі, немов флюгер. Вони завше радіють новим заворушенням. То вони кажуть, що Генріх Болінґброк виношує якусь змову проти короля. То заперечують, що то все. обман. Подібно до місяця вони зростають і меншають. Вони повні балачок. В одну мить — ах, добрий король Річард, Боже, бережи його шию від заліза. Аж раптом уже їм Річард нещадний і непослідовний.
— Так, — сквайр зітхнув. — А що є постійного?
Цей заяложений сентимент викликав у всіх трьох щирий сміх.
— До мене доходили чутки, що Генріх Болінґброк може схилитися до Бенедикта. Тож Боніфацій пише королю: «Age igitur», тобто інакше кажучи: «Зроби щось». — Джеффрі де Каліс говорив про Великий розкол останніх років, коли дві суперницькі групи кардиналів обрали двох пап.9 Річард II підтримав претензії папи Боніфація ГХ в Римі, тоді як, із чуток, Генріх Болінґброк збирався стати на бік Бенедикта XIII в Авіньйоні.
— Я чув, — мовив Свіндербі, — що Бенедикт носить волосся.
— Та він просто нікчемний священик. Безводна хмара. — Олівер Ботлер був запеклим прихильником ортодоксії у справах релігії. — Буллами Бенедикта можна хіба що гірчичниці прикривати.
— Але Боніфацій прагне нашого золота. — Джеффрі де Каліс був менш ортодоксальним. — Кажуть, що він — сліпий кріт, що порпається в мирській багнюці. Священики — за винятком вашого священства, Вільяме, — вивозять королівське золото з нашої країни та привозять навзамін мертвий свинець. Свіндербі люб'язно проігнорував висловлювання лицаря про священиків.
— Шалена черниця співає з цього приводу гучну пісню.
— Он як? — Лицар набив рота м'ятою. — Що так?
— То ти спитай у дами Агнеси. Але я чув, що Клариса мала припадок під час заутрені та побачила у видінні двохголового звіра. Вона прорекла, що Церква впаде, а Річард утратит корону.
Олівер Ботлер презирливо пирхнув собі під ніс.
— Та черниця — ліва рука диявола. Хіба не можна забрати її з Клеркенвеля й кудись заслати?
Свіндербі всміхнувся, уявивши собі це постійне ув'язнення.
— На кожного, хто вважає її повією, інший має її за святу.
— Вона просто верескуха. Розум давно полишив її.
— Я не можу сказати, так воно чи не так. Але вона пречудово керує громадянами.
Було подано яблучні та шафранові пироги, а до них — цукровані горіхи та спеції. По столу передавали величезні карафи з «моміні» — солодким вином для солодкого завершення трапези. Потім архієпископ підвівся зі свого чільного місця. Він привітав їх за чином, «з великою пошаною та сумирністю», як він висловився, та повів мову про свою невправність.
— Даруйте мені за прості слова, — мовив він. — Я так і не навчився мистецтву риторики, тож усе мною сказане мусить бути простим і безхитрісним. — Це було стандартне попередження, що аж ніяк не відображало його здібності (з точки зору ораторського мистецтва) узгоджувати голос і вираз обличчя зі змістом промови. — Причина, з якої ми тут зібрались, є вкрай вагомою та серйозною справою, адже було вчинено багато зла і капостей. Усі ми стривожені через величезну шкоду, що в прийдешні часи може торкнутися нас унаслідок цих подій. Подумайте про тих лиходіїв — лолерів чи лолардів, розпусних і нетямущих дурнів, уражених сліпотою… — Присутні лондонці схвально замурмотіли, хоча всім було відомо, що лолардська секта процвітає в самому місті. — Ці жалюгідні проповідники лолардства відкрито виступають проти Христового вчення. Я чую їхній дух у повітрі. Вони — лицеміри та єретики, які накликали вогонь на священні місця спасіння, їхню розпусну похіть слід придушити на пні. Вони — чорні потвори, що викликають у нас праведний жах. Усім вам добре відомо, що ще два роки тому шановні єпископи обох провінцій зверталися до парламенту з вимогою прийняти закон про спалення на багатті… — Лондонський світ знову закивав. — Мерзотне осліплення християнського люду антихристами має бути припинено вогнем. Цих чортових лукавців, котрі виколюють людям їхні духовні очі та насилають грецький вогонь на наші престоли, має бути страчено. Тепер я звертаюся до іншої важливої справи. — Після цього архієпископ Вальден здивував товариство, повідомивши, що «клеркенвельську черницю» допитують учені ерудити, аби встановити, чи S візитації є благословенними, чи проклятими; він молив Господа Бога Всевишнього надати їм мудрості. — Моє слово сказане; приємної вам трапези.
Обід незабаром закінчився; останньою переміною був сир із білим хлібом, порізаний та розкладений по дошках. Громадяни воднораз підвелися, вклонилися архієпископові та вийшли процесією. Потім вийшли інші шановні особи, згідно зі статками. Шматки хліба, сиру та знехтуваного м'яса поклали в коробки, щоби потім роздати жебракам, які зі схрещеними ногами сиділи на підлозі кам'яного покою поряд із залою. Вільям Свіндербі пройшов повз них із гримасою відрази. «Що, перець у носа потрапив?* — гукнув один із них йому вслід.
Драго вийшов за своїм господарем на лондонське повітря. Він був високим парубком із солом'яним волоссям і ніжно-блакитними очами, ніби в голові у нього було небо. Він тихо розмовляв із Свіндербі, залишаючись на крок позаду нього.
— Ти маєш стільки ж жалю до бідноти, як торгаші до кішок: вони би повбивали їх заради шкурок, якби тільки могли зловити.
— Ти зарозумілий і гордий.
— Меа culpa.
— Ти — мавпа в людському обличчі.
— Я поміщу твої останки в свиняче лайно.
— Тебе треба зв'язати й кинути в яму.
Вони спускалися Чіпсайдом до кафедрального собору. Будь-який перехожий просто подумав би, що канонік бурмоче молитви.
Із застиглого виразу обличчя Драго було ясно, що це якийсь звичний ритуал; насправді, канонік сам навчив його, що казати. Вони пройшли крізь Малу браму до подвір'я Св. Павла, у північно-східному кутку, та опинилися на території собору; там рушили знайомою піщаною стежкою до будинків, зведених для тридцяти великих каноніків. Щойно вони ввійшли до помешкання Свіндербі, канонік зняв мантію і ліг на підлогу головного покою, широко розставивши ноги й руки.
Драго замкнув і засунув двері.
— Покажи мені свій зад, мов хтива мавпа при повному місяці. — Він став навколішки і стягнув з духовника сорочку та панчохи. — Фу! Твої панталони замащені твоєю дупою.
— Ти — загублений чоловік. — Драго підійшов до дерев'яної скрині й витяг звідти свинцевий батіг. Канонік знову благально подивився на нього, а потім заплющив очі. — Ті — мішок, повний лайна. — Він заніс батіг.
Йомен хльоснув батогом.
— Ти — шмат багна, прикритий одягом.
Кілька хвилин по тому Драго, насвистуючи, залишив господарські покої та пішов на лани постріляти з лука.
Ґарет Бартон, Франклін і передречений, проминув Велику браму на південь од собору Св. Павла. Він мимохіть подумав про те, скільки паломників рушили навпростець до пекла цим брукованим шляхом. Здавалося, ніби саме повітря бринить од їхніх пронизливих криків, наче воно просякло ними, мов гнилим смородом інших церковних справ. Ґарет був одним із тих найзавзятіших передбачених, котрі, на підбурення Ексмю, записали на пергаменті «Вісімнадцять висновків». Він обережно згорнув аркуш і поклав до кишені плаща. На відкритому просторі поза усипальнею батьків Св. Фоми Беккета, під вигуки глядачів «Так!» і «Ні!», як завжди, проводилися змагання з боротьби. Перед склепом стояв лоток писаря; вивіска над його головою зображувала руку, що тримає перо. Він пильно подивився на Франкліна, ніби силячись вгадати мету його візиту до цього місця.
Годинник на дзвіниці показував другу, коли Ґарет Бартон увійшов до собору через західні двері. Всередині пахло стайнями. Вигуки торговців і рознощиків змішувалися під високими склепіннями, нагадуючи дивне дзижчання й гудіння тисяч бджіл; то було тихе ревіння та гучний шепіт, неначе море голосів і кроків. Бартон ледве чув мірний наспів паломників, що скупчилися коло сяючої гробниці Св. Ерконвальда. Цей світ був усього-на-всього ярмарком! Баристери стояли під своїми колонами в очікуванні клієнтів, і їхні кармінові відлоги майже губилися серед натовпу носіїв, лоточників і священиків. Холодну й темну кам'яну підлогу нефа було вистелено сіном. Це було 6 темне місце, навіть серед білого дня, якби не свічки та смолоскипи, що горіли попід образами та розмальованими стінами. Широкий сонячний промінь перетинав неф, але він здавався бляклим проти яскравих колон.
Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи — нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.
— Що ти тут робиш? — Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.
— Що я роблю? Веду тебе до райських брам. — Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.
Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.
— Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. — Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. — Ти прибив Висновки?
— За мною дехто стежив.
— Стежив?