Ян зітхнув з полегшенням.
— Ну от, мене відпустили. І наказали ноги не промочити, уяви собі!
Мартин зичливо ляснув його по плечі.
— Добре, не будемо, раз наказали! А от горлянку би промочити не завадило! Зараз розкажу тобі таку бувальщину, що сам проситимеш! Така тут пригода закрутилася… Але ходім, це не для двору балачка!
Слідчий роззирнувся, і Янові знову війнуло віддихом старих таємниць — дрібна мжичка, крізь яку сльозаво блимали зеленкуваті ліхтарі, змивала з бруківки століття три-чотири, видобуваючи з-під накипу сьогодення часи чаклунів та лиходіїв. На мить Янові навіть здалося, що за ними назирає якась зловмисна тінь, яка, щоправда розвіялася квартали за два — міські примари цуралися широких вулиць та сяйних вітрин.
Мартин жив неподалік, обравши собі помешкання передусім за близькість до роботи. Отож, не дивина, що навіть його вітальня нагадувала філію поліцейського відділку: шафки з паперами, стіни, оздоблені чепурними фотопортретами злочинців, газетними вирізками і підбадьорливими витримками з карного кодексу; та попри все це тут панував особливий затишок, властивий оселі сентиментального нечупари — вазонки з квітами, яскравий килим з якихось екзотичних країв і, нарешті, торшер зі зворушливими китичками.
Ян мав нагоду розчулено помилуватися усіма цими атрибутами холостяцького побуту, доки його товариш пропадав у ванній, промиваючи спиртівкою численні подряпини — звідти линуло злостиве шипіння вкупі з урвистою лайкою. Тут раптом гостеве око натрапило на досить-таки чужорідний предмет — чорні дамські панчішки, що сором’язливо визирали з-під канапи. Ян посміхнувся до себе — ще кілька років тому він і сам радісно вигрібав з-під ліжка подібні сувеніри, проте чимдалі менш вагомими здавалися йому оці матеріальні свідчення власної звитяги. Можливо, це все через Мілу, а може, він і сам спромігся щось-таки зрозуміти… Що ж, значить Мартин іще торував свою вибоїсту дорогу до мудрості, — виснував Ян, подумки побажавши товаришеві всіляких здобутків і звершень.
— Сливовиця! — виголосив Мартин з порогу вітальні тоном досвідченого конферансьє, — конфіскували в одного серійного вбивці із Сідельця — знаєш, де церковця з черепами… Неприємний такий тип, але сливовиця в нього хороша. Маніяки — вони ж люди затяті і спраглі досконалості…
Ян глузливо вишкірився, розглядаючи запорошену пляшку.
— Аж он чого ти в поліції служиш! А пика подерта — так то маніяки питво боронили?
— Ха-ха, — похмуро одповів слідчий, відбираючи пляшку, — дай сюди склянки.
Наливши собі густого зілля, Мартин задоволено зітхнув і, крекчучи, вмостився на канапі.
— Пам’ятаєш нашого з тобою знайомця з Веженської? — поцікавився він.
— Небіжчика? — уточнив Ян.
— Ну. Чудна та справа, їй бо’. Чудна, аж покручена. Таке, скажу тобі, буває, коли комусь кортить сховати щось просте й паскудне… Як-от, пам’ятаєш, я тобі розказував про алхіміків зі Стрілецької? Мантії, горни та реторти — і все те, аби проби ставити на краденому золоті… В них же навіть патент був! Але то таке… Уся ця містика із замкненими дверима та каббалістичною маячнею від самого початку відгонила тим же лихом. Бутафорія, друже мій!
Ян захоплено покивав і собі потягнувся до пляшки. А і справді, гарна слив’янка — густо-багряна, ледь-солодка і терпка… з легким присмаком руйнівного шалу. Смакота, та й годі!
— Зачекай, Мартине, — зітхнув Ян, — але ж мрець був цілком натуральний! Такий, що аж мені вночі ввижається! То чим же він застрелився? Пальцем?
— Ну, з тим тут взагалі якась дурна історія, — спохмурнів слідчий, — стріляли нібито зовсім впритул, але, якби так, на його долоні повинен був би лишитись пропеллант. А його нема. Зате були якісь ворсинки, походження яких я й хотів встановити… Ну але то нехай потім. Спершу розкажу тобі, до чого я таки дійшов — завдяки тобі, між іншим. Якось ми говорили про одного твого приятеля, Ігнаца Шварценберга. Знаєш такого?
— Та не те щоби знаю… — зізнався Ян, — якось я і справді сподівався заприятелювати — не з ним, так з його грішми. Та не склалося між нами приязних стосунків. Не той, певне, характер.
— Ну-ну, не плач! — заходився розраджувати його слідчий, — Шварценберг — старий сентиментальний дурисвіт, тобі такі не подобаються. Я казав тобі якось, його родина мала за давніх часів палац на Градчанській площі. За нинішнім законом, нащадок Шварценбергів міг би повернути собі власність — але це і коштує, скажу я тобі, утримувати таку палацюгу! І от наш «граф», напевне, вирішує трохи підзаробити. Якийсь час він десь пропадає… я, проте, маю дружнє око на митниці… і, як ти думаєш, де він опиняється?
Ян зацікавлено блимнув.
— На Веженській п’ять? Над свіженьким трупом?
— Та тю на тебе! — обурився Мартин, ледь не проливаючи рештки сливовиці зі склянки. — На Близькому Сході, ось де! У Сирії!
Радіоведучий знічено посмикав розкуйовджений бакенбард.
— Вибач, друже, але щось я ніяк не збагну, до чого тут Сирія? Це ти так журишся, що в того — алібі? Прикро, звичайно…
Мартин підхопився на канапі, крекнувши від болю.
— Дурний чи прикидаєшся? — скривджено мовив він. — Слухай далі! Повернувшись, Шварценберг зустрічається з керівництвом фабрики «Збройовка». А це, в свою чергу, дає нам підстави вважати, що в Сирії він вів перемовини щодо продажу зброї тамтешнім військовим угрупуванням.
— Ну гаразд, — погодився Ян, — a Лeвін тут яким місцем дотичний? Він знав щось…
— Чи й сам до того долучився! — підхопив Мартин. — Згадай, у його щоденнику фігурував такий собі Салім — дилер, ймовірно, чи кур’єр…
— Ага, дуже добре, — пирхнув Ян, — значить, ти гадаєш, що єврей допомагав озброювати кревних ворогів своєї історичної батьківщини?
— А… — роззявив рота Мартин, — а справді. Ні, чого ж, і так буває. Один Маркс чого вартий!
Не бажаючи псувати другові радість, Ян сховав скептичний погляд у грузькій глибині склянки зі сливовицею.
— Ну так викликав би Шварценберга для допиту, — порадив він, — нехай би відбріхувався самотужки.
— Ти знаєш, — глузливо промовив Мартин, — якимось дивом мені спало на гадку рівно те саме. Щойно вчора відправив йому сповіщення.
— І що?
— А те, що сьогодні зі мною трапилася дорожня пригода. Я взяв був службового мотоцикла, аби поїхати до Срібних Рудень в лабораторію — дослідити ворсинки, про які я тут згадував. Ну і дорогою додому замало не вписався у вантажівку, яка не знати звідки взялася поперек шосе… Моя подорож завершилася в канаві — і, щастя ще, що не… деінде.
Ян виструнчився на кріслі.
— То ти гадаєш…
Мартин знизав плечима.
— Жодних доказів. Поки я очуняв і виповз із рівчака, вантажівку вже, звісно, лизь злизав. Але, віриш… — задумливо зітхнув слідчий, — після такого всяке починає в голову лізти.
— А знаєш, — несподівано для себе продовжив Ян, — Гадюка, тобто, Петро Величка, щось занадто почав перейматися моїми справами. А граф Ігнац навіть обіцявся до нас на Різдво…
Піднявши очі на друга, радіоведучий раптом виразно розгледів відзнаки недавньої пригоди — глибокі червоні рівчаки на незвично блідому обличчі. І це ще дурничка, порівняно з тим, чим могла би завершитись пригода.
Мартин затримав на ньому важкий погляд.
— Ну, сяк чи так, допит наступного понеділка. Я, власне, подумав, що тобі корисно буде знати… Раптом що.