На мить їхні погляди перетинаються. Є у збігах щось від магії — в Яна навіть в очах заіскрило.
— А чи не здавалося вам дивним, — провадить далі господиня, — чому у снах ми іноді бачимо себе роздягненими або ж — у крамниці, заклопотаними вибором одягу?
— Якісь, як ви кажете, негаразди? У стосунках з е-ее… публікою?
— Так, і це теж, — зручніше влаштовуючись на подушці, киває Лея. — Окрім всього іншого, одяг — показник статусу, знак належності до певної спільноти та й цивілізації загалом. Наш прапор і наша броня.
— А що ж сталося з Адамом і Євою, коли ті усвідомили себе оголеними?
— Сором. Шок від провини. Не дивина — наша цивілізація загалом побудована на ганьбі та провині.
У запалі Ян ковтає кави і ледь не захлинається — вона міцна, не солоджена, та ще й приправлена якимись пекельними прянощами. Проте, навіть це йому до смаку. Нині йому подобається все без винятку.
— Отже ви знаєте, як приховувати провину? — цікавиться Ян.
Вона незворушно киває.
— Авжеж. Я б навіть сказала, що це… містить у собі певне задоволення.
Тяжко збагнути — про що вона. Та очі чарівної кравчині світяться зухвалою втіхою і якоюсь немовби обіцянкою, тож Ян не має жодної охоти заперечувати.
— Розкажіть, — просить він, — чи є щось спільне в тих людях, що приходять до вас замовити собі… нову варіацію?
— Гм, — вона потискає плечима, — може й так. Щойно в людини з’являється надлишок коштів, вона тут-таки намагається придбати собі щастя. Як правило, негаразди якраз і полягають в тому, що нам тяжко жити із самими собою. Тому при першій же оказії ми намагаємось внести правки. Оце, — чарівна кравчиня вказує на ряди вішачків, — окрім всього іншого, інструмент для редакції власної особистості. Досить часто в мене бувають ті люди, що їх прийнято кликати «публічними». Їм мало бути відомими, вони хочуть бути помітними, принадними, унікальними. Такими, яких легко запам’ятати. І увічнити в бронзі.
— Я на таких вдосталь надивився, — сміється Ян, — мовби бузкові окуляри чи помаранчева чуприна додають таланту. В нас на роботі — через одного такі. Зірка на зірці. Якась, словом, астрологія…
— У вас на роботі? — вражено питає Лея. — Отаке страшне діється в поліцейському відділку?
— Де? — не розуміє Ян. — Я, звісно, бував у поліції… але ж не скажеш, що я туди просто таки вчащаю!
Господиня «Корони» ошелешено дивиться на Яна.
— А де ж ви в такому разі працюєте?
— Я? Та ж на радіо. Радіо «Драйв», може чули?
Зненацька молода жінка ховає обличчя в руках і починає невтримно реготати.
— Так ви… Рейвах… Ян Рейвах? Ведучий «Нічниці»? — крізь сльози промовляє вона, — Господи, це ж треба таке!
Ян ніяково кахикає. Гарно бути знаменитістю, але раніше все якось миналось бодай без істеричного реготу.
— З вами все гаразд?
— Ой, та все добре, — витираючи очі, промовляє Лея. — Даруйте, не стрималась. Розумієте, я чомусь подумала, що ви з поліції — от і забиваю вам баки, як годиться…
— З е-ее… поліції? То ви гадаєте, полісменам уже час змінити гардероб?
— Ой, давно вже час, — усміхається кравчиня, — але ви мене не зрозуміли. Я ж бачила вас того дня, коли загинув Левін. Він жив тут просто поряд, я не могла не помітити…
Нараз розумова неміч відпускає сердешного ведучого. Звичайно ж, це була вона — молода жінка, що сторожко спостерігала за їхньою з Мартином розмовою коло будинку загиблого каббаліста.
— Я думала, що ви теж з поліції, — провадить далі Лея Браха. — А я ж, власне кажучи, чекала, коли вже хтось із них з’явиться на моєму порозі.
— Чому б це?
— Як це — чому? Яков Левін був мій сусід. Я приятелювала з його дружиною, — господиня кидає на нього гострий погляд, — поки вона була жива, певна річ.
— Ага! — велемовно виголошує Ян. Тепер він уже не знає — радіти йому чи журитися. Йому б зовсім не хотілося вплутувати цю чарівну леді до тої бридкої справи… — Я нікому не скажу.
Погляд її, важкий і теплий, пронизаний розумінням, глибоким і щирим, як у священика на сповіді. Зустріти таке в людині майже незнайомій — неймовірна рідкість, і Янові мимохіть перехоплює подих.
— Я вдячна вам, — тихо промовляє Лея Браха, — за таку неждану довіру. Мені, звісно, нема чого приховувати, але ж ви про це не знаєте!
— Знаю, — невідь чого заперечує Ян.
Його слова, не розважені, але щирі, лягають немов печать — на незриму угоду, що віднині пов’язує їх двох. Дивовижно, але ця вага видається Янові бажаною, наче давно обіцяна нагорода.
Ідучи додому, ведучий згадує, що за час своїх відвідин він так і не спромігся замовити костюм для імпрези. Посміхнувшись, Ян вирішує, що так навіть краще. Адже це — підстава повернутись.
Коли дивитися вниз із вершечку вежі з годинником, можна побачити, що старе місто понад усе нагадує театр, де за поміст править центральний майдан, а висхідні кола високих стріх — за глядацькі лави. Той, для кого зводили цей театр, сидить собі в самотній недосяжності на найвищій вежі або й поготів, згубив уже десь свою контрамарку; інші глядачі, проте, ще й досі вчащають на виставу. Давні поцінувачі, вони всідаються над водостоками храмів, згортають кам’яні крила і незмигно споглядають звичну людську комедію, терпляче чекаючи, доки годинник на вежі гойднеться в інший бік, і почнеться друга дія.
Примарам старого міста не потрібні лорнети, їм здалеку видно, хто виконує ту чи іншу партію, хто грає добре, а хто фальшує.
Ось вибирається з дорогої машини подружня пара; молода красуня лагідно посміхається до чоловіка, спираючись на його руку, та, варто чоловікові відвернутись, як її гарний носик знуджено кривиться. Погано вбраний привид студента регоче і тицяє пальцем; дама-примара, проте, сумно хитає головою, шерхочучи імлистим криноліном.
Ось спиняються коло пишної ресторації двоє панів; розмова їхня тяжка для обох. Нараз один з панів кидає щось гостро і гнівно, обертаючись, аби йти геть; другий тупцяє на місці, кусаючи губу. Привид монаха весело ляскає чоловіка по плечі, ясно бачачи, що жити тому лишилось геть зовсім небагато.
Ось сидить у кав’ярні чолов’яга, вдаючи, ніби читає газету. Його погляд, проте, раз у раз ковзає за скло, щоб мимохідь озирнути вулицю навпроти. Чоловік, очевидячки, сидить у засідці, а гарненька офіціантка несе йому вже п’яту чашку кави. Примарні дітлахи кидають до питва примарний цукор, і чоловік кривиться, наосліп ковтнувши з чашки.
Ось біжить вулицею самотня заплакана дівчина. Її затишне, звичне щастя нині десь завіялося, шукаючи кращої долі, і нічим його не втримати, як не проси. Примарні коти шугають врізнобіч з-під її ніг, і дівчина мимохіть спотикається, ледь не зламавши хиткого підбора.
Ось ідуть собі двоє, захоплені містом, розмовою та один одним. Вона говорить мудро й доладно, він киває, посміхаючись, мовби кожнісіньке її слово робить його багатшим на мільйон. Вона дивиться на нього лагідно і ледь поблажливо, мовби на милого та здібного учня, чия наївність сама собою може правити за спокусу. Примари розступаються, даючи їм дорогу.
Лише похмурий старий із довгою клоччастою бородою проводжає цих двох несхвальним поглядом. Молодий чоловік на мить припиняє слухати свою чарівну супутницю та обертається за швидкоплинним рухом; ковзнувши очима по примарі старого, він потискає плечима і йде собі далі.