— Правда? — щиро здивувалася кравчиня. — Де?
— Отут, — Ян промовисто обхопив рукою горло.
— Ян дуже любить свою роботу, — прокоментувала Марічка, — а також всілякі танці та забави.
Лея кивнула.
— Певна річ. Не з пультом же та навушниками йому танцювати.
— Неправда, — заперечила Міла, несвідомо обхоплюючи Янів лікоть, — ми з ним щойно танцювали. Він дуже добре танцює, правда, Янчику?
Лея зацікавлено глипнула на дівчину.
— А як же короткий дріт? Не заважає?
— Від короткого дроту, — злостиво мовив Ян, — менше шкоди, аніж від довгої мотузки. Бо з неї, бува, в’яжуть зашморг.
— Хлопці! Хлопці! — втрутилась Марічка, — досить вам воювати. Давайте ліпше знайдемо чогось випити. Не знаю, як тебе, Міло, а мене втомлюють оці нескінченні чоловічі чвари…
— Гаразд, люба! — злісно реготнув Ян, — другим разом я прийду в спідниці. І ми з тобою влаштуємо гарні жіночі посиденьки.
— Коли справді надумаєте вдягнути спідницю, — весело мовила Лея, — я допоможу підібрати фасон.
— Краще позичите одну із ваших, — огризнувся Ян.
Марічка ледь не душилася зі сміху. Міла стурбовано зиркнула на неї, а потім на Лею.
— А ви, е-ее, справді — модельєр? — поцікавилась вона. — Моделі, покази… і таке всяке?
— О, безперечно, — відгукнулася Лея, уважно озираючи Мілу. — Думаю, з вас вийшла би непогана модель. Для моєї колекції.
— А що ви колекціонуєте? — уїдливо запитав Ян.
Лея підняла на нього очі, що іскрилися стримуваним сміхом.
— А ви маєте, що запропонувати?
Їхні очі зустрілися, і його мовби обпекло гарячим вітром. Лея усміхалася, але не глузливо, ні… Радше заклично, мовби запрошуючи до гри.
— Раз уже зайшла мова про колекції, мені хотілося би показати вам дещо… з моєї підбірки. Джазові записи на вінілових дисках. Хотілося б знати вашу думку.
Кутик Янових вуст смикнувся, мовби збираючись усміхатись, та не ймучи віри, що є для того привід.
— Просто зараз? — іронічно спитав він.
Лея кивнула.
— Перепрошую, — ввічливо втрутилась Міла, — вже пізно. І ми якраз уже думали йти.
Лея повернулася до неї. Повільно усміхнулась. Слід сказати, що юнак із неї вийшов видний — високий, красивий і хвацький, схожий на молоденького Преслі. Міла аж застидалася, коли той глянув на неї прискіпливо.
— Дозвольте мені ненадовго позичити вашого супутника. Я живу тут неподалік, тож поверну його скоро і… — Лея тихо розсміялась, — неушкодженим. І я маю як віддячити вам. Вам подобається ця сукня?
Вона вказала на розкішне Маріччине вбрання. Міла прикусила губу. Примружилась.
— Насправді… я давно мріяла про таку подібну. Тільки чорну.
— Вважайте, що вона ваша. Я підберу розмір і завтра ж відправлю вам кур’єром.
Мілині очі захоплено спалахнули.
— Ой, дякую!
Лея вельможно усміхнулась.
— Немає за що. Ну, — вона повернулась до Яна, — то що? Ходімо, пане Рейвах. Маєте відпрацювати вартість відданих за вас мандрагор.
— Що це він сказав? — спитала Міла в Марічки.
— Здається, щось із Біблії, — ховаючи усміх, відказала та.
На дворі падав дрібний, наче бісер, сніг. Вітер зачаєно принишк, лише іноді висмикуючи з-під ніг легке біле кришиво; мороз, доти чіпкий та жалючий, нині майже не чувся. Місто здавалося зачаклованим велетнем — із тих казок, де принци перетворюються в страховиськ і навпаки. Ніде, правда, не говорилося про те, щоби принц перетворився на принцесу, але хтозна, може саме це і малося на увазі.
— Ми дійсно йдемо до тебе? — повагом поцікавився Ян.
— Ну. А ти думав, нащо я тебе звідти висмикнула? Подихати свіжим повітрям?
— Хто тебе зна? Може, для того, щоби перевірити дієвість твого маскараду.
Лея тихо розсміялася.
— Ти надто високої про мене думки. Навряд чи я спроможна на подібні експерименти заради самого лише мистецтва.
Вона спинилася під ратушею, піднявши лице до величезного годинника.
— Майже північ.