— Та… не скаржаться, — одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща. — Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…
Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись у кишенях. За мить на світ з’явилися великі й страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.
— Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, — Мартин запитально глянув на іменинника, — ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…
Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка — пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.
— Не знаю навіть… Це, в мене тут — речовий доказ, — вагаючись, промовив гість, — доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!
Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…
— Ну то що?! — гримнув Казимир. — Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом — склянки догори!
Діжка лукаво зиркнув на іменинника.
— Ян Рейвах — митець здібний і хитрий! — виголосив він. — І от, завтра, з благенького начальника він може стати начальником грубезним! А нічний рейвах обернутися на рейвах цілодобовий! За що і вип’ємо!
Гості всяк на свій манер долучилися до привітання, і вечірка пошкандибала собі далі, торуючи накочений шлях від заздоровниць до похмілля. Даремно Казимир закликав святкувати ще не здійснене, подумав був Ян, але невдовзі між ним та забобонами стало тривале марнослів’я і кілька келишків терпкого джину. Зненацька його спостигло млосне відчуття нереальності, як-то в дитинстві, коли, задивившись на якусь цяцьку на ярмарку, він відставав від батьків, за чиїми спинами одразу ж стулявся ворожий натовп.
— Янчику, ану йди сюди! — торкнувшись його плеча, прошепотіла Марічка. — Хочу в тебе про щось спитатись.
— Про щось я тобі розповів ще в третьому класі! — насилу вибравшись із хваткої млості, розсміявся Ян.
— В загальних рисах… — погодилась Марічка, притиснувши брата до підвіконня, осторонь від іменинних веселощів, — ти мені ось що скажи — як у вас із Мілою?
Ян здивовано блимнув.
— Та нема куди краще! А чого це ти питаєш?
Янова сестра рвучко стенула плечима.
— Скільки це ви зустрічаєтесь? Другий рік? Чи не здається тобі, що час уже визначатись?
Приємна терпкість раптом тяжіє до гіркоти.
Ян вихопив Мілу поглядом з нещільної купки друзів. Гарна, юна, приязна — он навіть з тою Санта-Марією знайшла, про що перемовитись. Він любив її, він жив з нею… Він звик до неї, теплої і затишної, як домашній плед… Немов відчувши його уважний погляд, Міла стріпнулась, несміливо усміхнувшись.
— А чого ти думаєш, що сім’я — це те, чого мені зараз найбільше бракує? — відсторонено спитав Ян.
Марічка відвернулася до вікна, споглядаючи сповиті туманом вежі.
— Сім’я — це основа всього… всього, що завгодно.
Непереконливо, подумав собі Ян. Але не озвався. Може й справді їм варто побратися? Кого, краще за Мілу, він іще сподівається зустріти? Йому раптом стало до біса прикро, але цього почуття, як не крути, пояснити собі він так і не зміг.
Пізно вночі, коли гості веселою непевною ходою нарешті рушили геть, Ян іще довго не міг заснути. Може через те, що в цей час він звик сидіти в студії, напнувши навушники і бурмочучи щось в ефір, а може, з якої іншої поважної причини… Слід було гарно відпочити перед ранковою зустріччю, але він не міг, просто не міг себе змусити. Нічниця. У ведучого однойменної програми. Професійна хвороба, гмукнув до себе Ян.
Біда з тими іменинами — чекаєш на диво, а дістаєш невдатний фокус… Мовби хресна фея, вернувшись з емпіреїв, тхне дешевим питвом і намагається розцілувати масними губами… Тьху! Хіба ж усе на світі конче мусить спаплюжитись і розладнатись?
І в ту мить Міла заплакала.
Вона спала як завжди, закинувши руку йому на плече. Тепер її долоня ледь стислася, мовби намагаючись втримати щось плинне й коштовне. По її щоках котилися рясні сльози.
Ян легенько поторсав її, аби розвіяти лихе видиво.
— Ну, що таке? Що сталося?
Міла зітхнула, підводячи на нього сонний заплаканий погляд. За хвильку в ньому сяйнуло полегшення.
— Наснилося… — пробурмотіла вона, — я бігла за тобою, а потім ти пройшов крізь стіну… я кричала, ти не чув, ти був наче… в іншому світі.
«Ми живемо в різних світах, — раптом згадалося Янові, — світах, розділених непроникною стіною…» На якусь коротку мить йому стало лячно.
— То дурне, — заспокійливо мовив він, — дурний сон. Все буде добре… Спи.
— Правда?
— Угу.
Вона була такою маленькою і безборонною… Ян тяжко зітхнув. Відповідаєш… відповідаєш, за того, кого приручив. Навіть коли не волів би. Сам собі винен… дурний, пропащий принц.
Нотатки Якова Левіна
Сон, грузький і каламутний, не бажав поступатися здобиччю, і Ян над силу виборсався у ранок — такий само бляклий і химерний, чиє право на дійсність не вдавалося таким вже незаперечним. Так бувало завжди, коли він довго нездужав заснути, а тоді мусив підкидатися вдосвіта, розбитий і гірко ображений на світобудову.
Міла вже, вочевидь, давно прокинулась, про що свідчило теленькання і тихе мугикання на кухні. Звідти ж значуще духмяніло свіжою кавою, тож стражденникові довелося-таки зіп’ятися на ноги і так чи сяк розпочати черговий важливий і вирішальний день.
Виринувши з гарячого душу, Ян застав Мілу на канапі перед буркотливою пикою телевізора, з хрусткою канапкою в руці. Він поцілував її в пухкеньку щічку і, потягнувши носом запах поживи, спитав:
— Що то в тебе? Де поцупила?
— Тости, — мовила вона, не відриваючи ока від екрану, — там іще є. Сирна паста — ще звідучора, в салатниці. І кава. Нагрієш собі.
— Кроком руш… — промимрив Ян.
Міла, здається, не розчула, та й добре, бо зранку навіть жарти були злі та невиспані. А тости виявилися дуже навіть на часі — сам би він, либонь, не спромігся б і порох з тостера здмухнути.