— В жалобному домі не місце стороннім, — сказала вона так тихо й значуще, що аж Янові сипнуло кригою по спині.
Нараз, недоречно, наче лайка в храмі, заканючив телефон. Невже Міла? Ні, не вона…
— Мартине, ти що, сказився?
— Якби ж то… — втомлено і глухо прозвучав товаришів голос. — Ти де?
Ян роззирнувся. «Де я, до речі?» — хотів він був спитати в таємничої дами, але тої вже і слід запав.
— Не знаю, — чесно відповів Ян, — тут темно й накурено.
Мартин кволо вилаявся.
— Адресу кажи, злидню!
— Ну… десь коло Чумного стовпа в Новому Світі.
— А, — після короткої паузи Мартин злостиво реготнув, — ну то передавай привіт рябому Шульцу, і скажи, що коли не кине торгувати дурнею з-під поли, то буде мати проблеми в моїй особі. І виходь швиденько на майданчик Святого Яна. Зараз я під’їду.
Ян труснув головою, що норовисто тяжіла додолу. Змучений поневіряннями містом та безладною пиятикою, він волів би вже швидше опинитися вдома, проте гарячкова Мартинова наполегливість нічого доброго не віщувала. Довелося звестися та йти навстріч поганим новинам, хоча, що такого страшного могло статися того невидющого раннього ранку, Ян і уявити собі не міг.
Холодно й порожньо було на той час у Новому Світі; шпаркий вітер мчав повз похилені старезні будиночки, сніг важкими вологими пелюстками падав на голову та плечі скам’янілого святого. Ян кивнув до свого тезки, нараз пригадавши його невеселу історію — священик був скараний на горло ревнивим королем, який вимагав від того порушити таємницю сповіді красуні-королеви. Святий відмовився розкрити таємницю, навіть коли дізнався, що йому загрожує смерть. Така принциповість, подумав Ян, вартує пам’ятника, проте жоден слідчий не зрадів би подібній моці характеру в єдиного свідка.
Мартин виник з ночі злий і темний, ледь не хитаючись від утоми.
— Що в тебе сталося, друже? — позіхаючи, спитав Ян. — Старий Левін встав з могили, аби покарати кривдника?
— Чарівна картинка — зрадів слідчий, — тиха різдвяна ніч, блукають містом мстиві мерці… — Мартин і собі позіхнув. — Ти ж іще не знаєш. Кілька годин тому прикандичили твого друзяку Шварценберга. Ножиком для відкривання конвертів.
Ян закляк незгірш за свого святого тезку.
— Погуляємо? — запропонував Мартин. — Розкажеш мені, що думаєш з цього приводу.
Ведучому подумалося, що його мрія про прикру пригоду, що відволікла б його від приватних потерпань, успішно здійснилася. Розмова з Леєю занурилася в примарний лімб, тоді як перед очима став як живий його бос Величка, зі звичною наругою та нежданими погрозами.
— А чого це ти, Мартине, вважаєш, що я можу винести з цього приводу експертне судження? Та ще й о такій годині? — обережно поцікавився Ян.
Слідчий сповільнив ходу й зиркнув якось не дуже дружньо. У присмерковім сяйві ліхтарів його обличчя взялося жорсткою світлотінню, явивши світові змученого гонитвою мисливця.
— Вибачай, але ти замазаний у цій історії від самого жалобного порога. Ти вивів мене на Шварценберга. Я вивів на нього есбе, яка, в свою чергу, принадила до нього убивць. Отож ми обоє з тобою причетні до його смерті. Так чи так.
Ян мерзлякувато пересмикнувся.
— Ну-уу, Мартине, це вже занадто.
— Ні, якраз. Щойно довідавшись про цю сумну новину, я подзвонив тобі й, коли Міла сказала, що ти ще не вернувся з прийняття, я трохи здивувався.
Ведучий вражено глянув на друга, починаючи помалу розуміти, куди той хилить.
— Почекай, ти що мене підозрюєш? Геть схибнувся?
— Ні, але… але, слухай, Міла сказала, що ти мав якусь неприємну розмову з Величкою, от я і подумав, ану як ця розмова стосувалася нашої з тобою справи? Ану як Величка від імені свого дорогого друга і партнера намагався схилити тебе до співпраці?
Ян ошелешено свиснув.
— Отже я, заляканий до нестями, вирішую позбутися небезпеки, гострю свого ножичка для конвертів і…
— Та припини, — втомлено урвав його Мартин. Уся його гарячкова помисливість мовби зносилась; він зітхнув, похиливши плечі. — Звичайно ж, я нічого такого не мав на увазі.
— Невже? А дарма. Усе так і було. Майже так. Величка справді мене залякував, але все то було якось несерйозно. Коли б Шварценберг знав, що йому загрожує, то не гаяв би на мене часу. Слід було тебе трусонути абощо.
Мартин кивнув, втягнувши голову до кошлатого коміра.
— Слід було багато чого. Так виглядає, мовби той Шварценберг був дикий, як дичка дилетант чи трохи несповна розуму, чи й справді…
— Справді що?
Слідчий ніяково стенув плечима.
— Та розумієш, тут така річ… Його смерть облаштована нібито як самогубство. Навіть записка прощальна є, все, як книжка пише. Тільки мені дуже тяжко уявити, як би це людина самотужки пиляла собі горлянку тупим канцелярським ножем. Афект афектом, але це ж болітиме…
— Маєш іще одну каббалістичну загадку, — пирхнув Ян.
Мартин спинився, притулившись до кам’яного паркана.
— Цікаво, що ти згадав про це… На столі загиблого ми знайшли папірчика з діаграмами. Подібний — пам’ятаєш — ми дістали з Левінової кишені. Тільки хтозна, що там написано — стіл, коли можеш собі уявити, всенький був захлюпаний відомо чим.
— Ну та ваші криміналісти легко усе прочитають.
— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.
День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.
— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.
Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.