Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначає наше майбутнє
Якщо бажаєш, щоб світ змінився, сам стань цією зміною.
Бруківка біля стадіону Лобановського, архангел Михайло серед диму, кров на Майдані, зелені чоловічки та «поребрини». У пам'яті все ще надзвичайно свіже. Ми не забули, як наближалася війна. У своїй книжці Андрій Цаплієнко показує нам це по-особливому, ізсередини, з іншого боку, у незнайомому для більшості ракурсі. Глибоко й покроково.
Кожне оповідання — це емоція. Вона значно зрозуміліша і ближча, ніж повідомлення з випуску новин. Я, до речі, не обмовився: Андрій саме показує, а не розказує, не розповідає. Йому вдалося, на мій погляд, головне — текст цілковито переносить тебе в книжкову реальність. Події відбуваються вже не з героями, а з тобою, читачем. Кожне оповідання ти мимоволі пропускаєш крізь себе. Можна сказати — проживаєш. У голові виникає чітка візуалізація. Читаєш і відчуваєш, як твій одяг пройнявся запахом вогнища. А потім серце б’ється дедалі частіше. Ще б пак: не щодня, коли на тебе оголосили полювання, ти в джипі малознайомої людини вночі порушуєш державний кордон і мчиш Луганською областю. Розумієш, що готовий до всього. І, проїжджаючи блокпост, за яким невідомість, чуєш характерний «клік-клак» у виконанні автомата, якому в патронник досилають набій. Клік-клак, що наближає війну. ЇЇ наближало багато що.
Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Перші повідомлення про збиту «пташку», як висловився на своїй сторінці в Інтернеті той, хто її збивав. Це була реальність, у яку мозок просто відмовлявся вірити. Дуже багато болю й емоцій. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознімок. Ні, не тіл, пристебнутих пасами до авіакрісел. І навіть не дитячих іграшок серед уламків. Мене паралізувало фото знаменитого путівника «Lonely Planet», який просто лежав на траві неподалік крісел. «Bali, Lombok» — було написано на обкладинці. Я дивився на фото й уявляв себе на місці цілком конкретної, добре зрозумілої і близької мені людини. Хтось мріяв про Індонезію, збирав гроші, відпрошувався в керівництва, складав маршрут. І був уже на порозі мрії, коли клацнув застібкою свого паса безпеки в кріслі Боїнга з трьома сімками на борту. І помер щасливим. Із путівником у руках. Смакуючи мрію. Помер практично миттєво: розгерметизація салону на висоті майже десяти кілометрів не дала зрозуміти, що життя і мрію обірвали підступна тактика й війна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думці не мав, що на тій війні загине.
Тоді я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Більше ніж за рік Цаплієнко раптом повернув мені ці відчуття, причому глибші, ніж у перший раз. Творча реконструкція останніх годин життя Боїнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону літака. Щоб переживати й боятися до кінця, хоч і знаєш, яким він, кінець, буде. Це оповідання — основа для фільму, який збере на фестивалях багато премій. А книжка — альтернативний підручник з історії, у якому правда залишиться не в цифрах і фактах, а в емоціях, зрозумілих кожному.
Війна була неминучою. Якби ми вчасно змінилися, вона легкою примарою майнула б десв поряд і розчинилася в повітрі, не лишивши й сліду. Але ми не хотіли змінюватись. І тому вона почалася. Я не знаю, як це пояснити. Я не впевнений, що в мене це вийде. Але спробую.
На площі перед старим ломбардом стояв величезний монумент, споруджений на честь тих, хто, не спитавши дозволу б людей, проголосив Україну радянською. І сама площа мала гучну назву — імені Радянської України. Отут я й побачив дивного чоловіка в облізлій ондатровій шапці та стьобаному ватнику нарозхрист, який вимахував кулаками перед монументальною будівлею.
Наближалося холодне радянське свято. Руки робітників жваво збивали трибуну для міського начальства, а гладкі міліціонери пританцьовували на місці, намагаючись зосередитися на думках про тепло та горілку. Вони навіть не відразу зрозуміли, звідки долинає крик:
— Віддайте мої гроші, суки!
Чоловік у лисій «ондатрі» на голові був геть п’яний. У стиснутих до синяви кулаках він тримав по каменюці.
— Суки брехливі! Забрали все!
Я бачу, як він махає своїми батогами-руками, розкручуючи їх, мов дві пращі, і, коли ступінь обертання сягає максимуму, розтискає кулаки. Чути дзвін розбитих шибок. А потім рокотання божевільного сміху, змішаного з хрипінням та лайкою. Усе це розноситься над площею, геть заглушуючи пісні радянських композиторів, що ллються з динаміків на голови та у вуха перехожих. Робітники, які стукали молотками, завмерли й притихли.
— Де мої гроші?! Де мої речі?! Де моє щастя?! — сміявся власник розхристаного ватника.
— Зараз і свободу заберемо! — крикнув ментівський старшина. — Ану, хлопці, в’яжіть його!
— Та ви й так її забрали! Вже давно!
Сміх над площею не стихав. Ще раз весело дзенькнули шибки.
— Та заткніть же цьому алкоголіку рота!
Огрядні міліціонери кинулися ловити п’яничку, але виявилося, що це не так і легко. Він ухилявся від них на своїх нетвердих ногах і продовжував знущально реготати на цілу площу.
— Ви, суки, не заберете в мене мою свободу! До вас уже забрали! Оці!
Полетів ще один камінь, тепер уже в бік кам’яних апологетів Радянської України.
— То ти, сука, ще й поет! — горлали міліціонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звісно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.
Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», — і тягла мене всередину напханого автобуса. Я витріщався на міліціонерів та крикливого алкоголіка, а дорослі пасажири намагалися якнайшвидше зайняти свої місця в автобусі, втягнувши шиї в однакові сірі коміри безформних пальт.
Я завжди прохав свою бабусю взяти мене на демонстрацію сьомого листопада. День перевороту сімнадцятого року був найяскравішим святом у Харкові. Центральна вулиця, Сумська, ставала повноводою червоною рікою транспарантів і прапорів, що похитувалися над головами людей, і мені тоді хотілося стати частиною цієї ріки, влитись у неї однією з приток. Здавалося б, це річ нехитра. Варто було тільки попросити бабусю взяти мене з собою на роботу, до профтехучилища, де вона працювала багато років. Там зазвичай формувалася колона учнів, яка потім висувалася до центру міста, щоб з’єднатися з іншими притоками червоної святкової ріки людей.
Але бабуся, яка часто возила мене з собою на чергування, ніколи не брала мене на демонстрацію або парад. Досі не знаю чому. Можливо, вона боялася натовпу. Боялася, що зібрані у великій кількості люди можуть затоптати дитину, якщо натовп охопить паніка. Хоча ні, навряд чи вона боялася саме цього. Адже до неї на роботу ми їздили вдвох жовтим «ікарусом» номер тринадцять від кінцевої до кінцевої. Вистоявши неймовірно довгу та багатолюдну чергу на площі Радянської України, ми набивалися в автобус, як оселедці, і разом з іншими оселедцями-городянами ставали в дивні пози, у яких доводилося перебувати аж до кінця проспекту Гагаріна, де більша частина пасажирів виходила і в спорожнілому салоні можна було посидіти дві-три зупинки.
Харків сімдесятих та вісімдесятих був сповнений суперечностей. Побачивши в новинах, як на площі Радянської України відкривали пам’ятник комуністові Артему зокрема і Радянській Україні загалом, я неймовірно пишався тим, що живу в місті, яке показують по телевізору. І мене абсолютно не бентежило, що цей пам’ятник відразу охрестили довгим прізвиськом «Четверо виносять із ломбарду холодильник, а п’ятий зупиняє таксі». У цьому «п’ятому» впізнавався сам Артем, у шкіряній комісарській куртці і з вусами під кам’яним носом.
— Мамо, а чому пам’ятник називають саме так?
— Ну, розумієш, синку, він же стоїть перед ломбардом…
— Так, я це розумію. Але чому ВСІ дорослі його так називають? І сміються?
Усі наші знайомі бодай раз у житті мали справу з ломбардом. Потрібні гроші — здаєш що-небудь цінне в заставу. Хочеш повернути — плати більше, ніж тобі дали. Із-за фасаду показного комунізму визирала, зловтішно посміхаючись, реальна економіка. Дорослі це розуміли. Я — ні. Тому про холодильник із ломбарду їм було смішно, а мені незрозуміло. І подвійно було незрозуміло, що мама тривожно просила не ставити таких питань «чужим дядям і тьотям» і не вживати на адресу монумента слова «холодильник» хоча б у місцях великого скупчення людей.
Ми сміялися, але не хотіли, щоб із нас сміялися чужі. Ми боялися, що наш сміх і наше почуття гумору оцінять інші люди. Якось мені трапилася книжка «Тім Талер, або Проданий сміх», і я запам’ятав звідти одну дуже важливу фразу: «Сміх — це внутрішня свобода».
Але на ту пору мене ще не навчили жартувати.
— Бабусю, а ти член партії? — спитав я, поїдаючи апетитну смажену картоплю, що жовто-сухорлявими скибочками лежала на чавунній сковорідці. Я любив картоплю і любив, коли цю величезну закіптюжену сковорідку ставили посеред столу на дротяну підставку і над нею здіймалась ароматна пара простого й багатого обіду. Моя любов до бабусиної картоплі була загальновідома, і я щосили підігрував образу фаната чавунної сковорідки. Одного разу, коли вона, мов язичницька реліквія, урочисто постала на столі і ритуал поклоніння шлунку доходив кульмінації, я з криком «Картопелько моя люба!» поцілував сірий чавун. Я, звісно ж, жартував. Але дуже швидко мені стало не до сміху. Чавун був іще гарячим, тож мої губи перетворилися на два червоні вареники раніше, ніж я встиг закричати від болю. Далі були нудні дні, проведені в межах двох наших кімнат у комунальній квартирі, і противна мазь, якою мені мастили опіки. Здається, тоді я збагнув, що жарт мусить мати свої межі.
От не пам’ятаю, питав я бабусю про партію до гарячого поцілунку сковорідки чи після нього.
— Ні, онучку, я не член КПРС, — відповіла вона, усміхнувшись.
— Не член? Але ж ти комуніст, правда? — наполягав я.
Моя проста й прямолінійна бабуся цього разу змовчала, а мама, зніяковівши від мого питання, квапливо відповіла за неї:
— Так, так, звичайно, вона комуніст.
Комуніст — це звучало круто. Це був знак належності до еліти. І я з дитинства знав, що можна бути комуністом і не бути членом Комуністичної партії.
Так, мене не навчили жартувати. Не розповіли, коли треба сміятися з добрих жартів і як їх відрізняти від поганих. Тому я завжди думав, що «не-член КПРС» цілком може бути комуністом.
Мені хотілося здійснювати подвиги. Із червоним прапором над головою йти визволяти інші народи від капіталістичного ярма. Дарувати щастя колективізації фермерам Північної та Південної Америк, які страждали від проклятущих латифундистів. Мені марилось, як я в зеленій касці з червоною зіркою йду вулицями визволеного Парижа і над Ейфелевою вежею радісна юрба французів підіймає транспарант «Слава радянським воїнам-визволителям». Я не міг збагнути, чому загниваючий Захід не бачить свого щастя в тій славній перспективі, яку обіцяє йому союз рівноправних народів, що вже зайняв одну шосту частину планети, і чому той Захід уперто продовжує загнивати. Учитель історії з кривим носом і жаб’ячими губами пояснив, що Захід загниватиме вічно, якщо ми йому не допоможемо. Я цілковито з ним погоджувався.
Ось тільки чому так тріпоче незміцніле серце від альбомів, куди друзі з мого двору збирали етикетки від жуйок? Який ароматний у них полуничний запах! Запах казкових країн, де всі щасливі й багаті. І чому мені так подобається, коли з величезних колонок «Радіотехніки» у квартирі приятеля лунає на всю вулицю:
Навіть напис іноземними літерами на латвійській стереосистемі, здається, трохи наближає до цього світу, що так красиво загниває. Я не міг зрозуміти, чого мені хочеться більше: навчити весь світ жити в комунальній квартирі, точнісінько такій, як у мене, чи мати власний простір, у який навколишній світ міг потрапити лише з мого особистого дозволу?
У метрику мама записала мене росіянином. Мені здається, заради мого добра. Тоді, видно, перед людиною з написом «росіянин» у п’ятій графі двері відчинялися частіше й ширше. Ким же я був насправді? Мамині батьки народились у багатодітних селянських родинах під Курськом та Орлом. Жодного разу мені так і не вдалося з’їздити й подивитися на життя своїх родичів у середньоросійському поясі. Єврейське й татарське коріння в генеалогії мого батька перепліталося з тоненьким паростком, що тягнувся і Запорізької Січі. Та, певно, вельми наполегливим був він, отой запорізький паросток. Улюблена книжка дитинства — «Тарас Бульба». «А поворотись-ка, сынку. Экий ты смешной…» Записано російськими літерами, але ніби й українською. От і я був, як автор «Бульби», сповнений суперечностей. Українська душа, ув'язнена в російських формах.