Що ім’я? Його дають одразу по народженні, ще не знаючи головної сутності цієї людини. Це своєрідний реєстраційний номер, який повторюється в різних людей так само, як неминуче повторюються цифри нашої десяткової системи в щонайбільших числах. Зате прізвисько неповторне, як і людська особистість.
Боронь боже бодай на мить припуститися думки про пересічність Одарії Трохимівни! Їй судилося зостатися в Карповому Яру назавжди людиною особливою, істотою загадковою і незвичайною, навіть слово «пшік», яким її продражнили, з часом втратило своє первісне значення і перетворилося на щось мало не іноземне.
Жила Одарія Трохимівна у великій власній хаті під червоною бляхою, з просторим дерев’яним ганком, геть обплетеним диким виноградом. Полюбляла сидіти влітку цілими днями на ганку, ховаючись у зеленому затінку винорослі, смалила цигарку за цигаркою, і з усіх щілин ганку, крізь зелене плетиво плюща, диміло, як із смолокурні або з маленького пекла. Диким виноградом вона теж підкреслювала свою незвичайність, бо в селі ніхто не міг збагнути, яка користь від рослини, що зеленіє, а не дає ні квіток, ні плодів! Навіть корова-ялівка може знадобитися на м’ясо, а це — создав бог і ніс висякав! Власне, Одарія Трохимівна майже нагадувала свої винорослі, була безплідною послідовно й уперто в усьому, хоч за що бралася. Викладаючи географію, не зважала на нові одкриття, в історії Греції ніколи не йшла далі отого тирана, через якого щороку передруковують шкільні підручники, щоразу змінюючи його ім’я, але ніяк не знаходячи для нього цнотливого звучання. «Діті, — казала Одарія Трохимівна, дійшовши до злополучного тирана. — Тут мі з вамі повинні зупинитися, бо чітати те вам негоже і я сама ніколи не чітала».
З підручниками завжди було сутужно, тому Одарія Трохимівна всіляко виховувала в своїх учнів шанобливе ставлення до книги, на уроках усі, хто мав підручники, повинні були тримати їх на партах розгорненими саме на тій сторінці, з якої читався урок або перевірялося домашнє завдання. За щонайменше забруднення, за підкреслювання й інші шкоди, завдавані підручникам, Одарія Трохимівна виробила розгалужену систему покарань, а надірвана сторінка, зігнута палітурка, сліди жирного борщу або й сала на книжці сприймалися Одарією Трохимівною як явища, що трагічністю своєю дорівнювали загибелі Помпеї або зникненню Атлантиди. Гриша Левенець, вдавшись у свою матір, відзначався акуратністю в усьому, в поводженні з підручниками теж, Одарія Трохимівна часто хвалила його перед усіма і обіцяла, що з нього неодмінно виросте «ідеальний хлопчік».
Гриша йшов у своїх мріяннях і замірах набагато далі цього досить звуженого і не до кінця зрозумілого поняття «ідеального хлопчіка», він бачив себе великим мандрівником, славетним географом, академіком усіх академій світу, дійсним членом телевізійного клубу кіномандрівників, помічником Тура Хейєрдала, консультантом доброго діда Шнейдерова і, ясна річ, романтиком, хоч це слово користувалося популярністю в Карповім Яру тільки серед наймолодшої частини населення, а старші в цьому питанні були солідарні з дядьком Зновобрать, який висунув майже наукове визначення романтика стосовно до колгоспних умов: «Романтик — це те, що два кілограми хліба з’їдає, а лиш кілограм заробляє». Малися (й не без підстав) на увазі ті студенти, яких іноді присилали на поміч колгоспові для збирання кукурудзи і які справді через невмілість, а що більше через нехіть з’їдали більше, ніж заробляли, та ще до того завдавали величезних спустошень серед дівчачої частини населення.
Але Гриша тоді був ще далекий від практичного погляду на життя, все малювалося в барвах тільки райдужно-привабливих, і слово «романтик» не могло затьмаритися навіть такими авторитетами, як дядько Зновобрать, так само, як ідея великих мандрів (аж до космічних включно, відкритих для людства 12 квітня 1961 року Юрієм Гагаріним) не могла в очах Гриші Левенця поганьбитися видовищем пароплава «Софія Перовська» — суцільного заперечення досягнень техніки й людського поступу, якогось дніпровського ковчега, що з допотопною повільністю ходив од Києва до Херсона і назад, перевозячи на собі не тільки людей, а й корів, кіз, свиней, курей, безліч лозових корзин з садовиною й городиною (корови мукали, мекали кози, кувікали поросята, кукурікали на палубі голосисті півні, засвідчуючи незнищенність часу; червоність помідорів, золотистість абрикос, темна смага вишень, головата капуста, сизі сливи в цнотливому пилку, макітри з медом, бідони з олією — всі дари щедрої землі на палубі, на носі, на кормі, в трюмах пароплава, який уже й не був витвором людських рук, знаряддям техніки, транспортним засобом, а мовби ставав уламком довколишнього великого світу, його часткою, що відкололася і пливе по річці не знати куди й навіщо, перетворюючи, отже, таємниче свято мандрів на буденну подію узвичаєності). Однак відомо, що жорстока реальність міцно тримає людину в своїх тенетах потреб і необхідностей, вона підступна й зловорожа, вона не спить і не дрімає і тільки й чатує на сприятливу нагоду, щоб вдертися в людську мрію і безжально пожбурити людину на грішну землю. Почалося це ще від Адама і Єви, де чинником зла виступав, як відомо, змій-спокусник, відтоді зло переслідує людину неминуче й неухильно, щоразу виступаючи в різних іпостасях, як висловлюється ерудит Кнурець, або ж прибираючи різні личини, кажучи просто, і мало кому вдається уникнути його ворожого діяння, не вдалося уникнути й Гриші.
Скільки й пам’ятав себе Гриша, він був оточений обов’язками. Людина повинна зростати серед обов’язків, як дерево в лісі. Не можна стверджувати, що обов’язки сприймаються з радістю й захопленням, надто коли ти ще не звівся над землею, а на тебе вже валиться стільки роботи, що не переробити її ніяким Котигорошкам, Геркулесам і навіть крокуючим екскаваторам. Але закони господарчого життя невблаганні, й ти скоряєшся їм, щоб згодом, повертаючись спогадами в далеке дитинство, дякувати людям і обставинам за те, що помогли тобі зробити працю сутністю своєю, формою твого існування на землі.
Ну, то от. Головне й визначальне для Гриші були уроки. Цього не заперечувала ніколи і його мама Сашка. Але сама вона з самого досвіту до пізньої ночі з невеличкими тільки перервами була зайнята на колгоспній фермі, а тим часом удома треба було вправлятися по господарству.
Слово «вправлятися» самим звуком своїм у кожної сільської дитини викликає майже оскому. Світ звужується в цьому слові і збіднюється до меж протиприродних, хоч саме слово таке розгалужене в своїх значеннях, що практично не має ніяких меж. Вправлятися — це носити воду, рубати дрова, топити лежанку, поратися коло корови, коло свині, коло кролів, годувати курей, ганяти курей з шкоди, виганяти їх із сіней, куди вони так і норовлять ускочити, лиш відхилиш сінешні двері, ганяти горобців з коноплі й соняшників, саджати капустяну, помідорну й тютюнову розсаду, тоді без кінця поливати городину, полоти картоплю й кукурудзу, проривати, підпушувати, виривати квасолю й горох, збирати на ряденце і носити до куреня, накошувати в березі зеленої лепехи й застеляти нею долівку, взимку прокладати стежки в снігу, восени помагати мамі шаткувати капусту, весною… Перелічити все незмога, і нудьга осідає тебе від самого нагадування про «вправляння». Ліпше вже заспівати отої «Три месяца лето… и вечная весна…»
Але вже змалку починаєш відчувати велику відповідальність перед безмовним світом тварин, які довірливо надіються на людину. Нагодуй, напій, прибери, підстели… собаку, кішку, курку, корову, порося, бджолу — все доглянь, все впорай, кожному прийди на поміч. Роботи людині стільки, що не переробить за все життя. Але щовечора настає мить, коли кожне — мале й старе — має право сказати: «Оце вже вправилися аж до завтра!»
Однак є ще одне слово, так само безмежне в своїх значеннях, але слово бадьоре, слово-радість, слово, од якого роз’яснюється щонайпохмуріший день, і зветься воно «гуляння». Гуляти людина, здається, вміє вже з колиски, де вона бездумно чеберяє ногами і днями може стежити за тим, як прокрадається крізь причілкове вікно сонячний промінь, і життя своє закінчує так само споглядальницьким «гулянням», щоправда, вкладаючи в нього вже глибоку мудрість. А між цими двома кінцевими пунктами цілі світи радощів, задоволень, чудес і вільної волі, поєднаних розласкавленим словом «гуляння».
Гриші гуляти не випадало. Навіть на уроки мав обмаль часу, бо мама Сашка щодня задавала ще й свої «уроки»: посипати курям, вичистити в свині й дати їй пійла, відігнати й пригнати з череди корову, дати відерце води припнутому за двором бичкові і принаймні раз на день перепнути бичка, щоб він мав собі свіжу пашу.
Припнути бичка — це ясно кожному. Береш дерев’яний пакілець, забиваєш його молотком або камінцем, до пакільця прив'язуєш довгу вірьовку, на другому кінці якої бичок. Бичок пасеться собі в межах, дозволених довжиною вірьовки, акуратно й дбайливо вигризає бур’янець, п’є принесену тобою воду, коли ж усі вершки на бур’янці згризені, бичок відверто нудьгує, втрачає апетит, а цього добрий господар допустити не має права, бо тоді припиняється ріст і розвиток теляти, а це загрожує неминучими економічними збитками. Тому бичка треба принаймні раз на день перепнути. Процес перепинання теляти відомий і може бути до кінця зрозумілий лише тим, хто сам пробував коли-небудь його виконати. Описати його незмога, пояснити й поготів. Не вірте тим, хто скаже, що для цього досить розхитати пакілець, витягти його, перенести на інше місце, забити там, і хай собі бичок пасеться на здоров'я. В такому зображенні перепинання спрощене й спримітизоване неприпустимо і навіть злочинно. Бо справа не в пакільці, а в самому бичкові, який має свій, ще не вивчений наукою норов, належить до лобатої екотипи, або по-латині, як підказав авторові Варфоломій Кнурець, бос таврус фронтозус, і наставляє свого твердого лоба на людину вже від першого дня народження. Це саме один із тих численних у житті випадків, коли добра воля несподівано наштовхується на впертий і нез’ясовний опір. Ти хочеш зробити бичкові як ліпше, перевести його на свіжу пашу, туди, де невитоптаний і незгризений соковитий бур’янець, а бичок вростає в землю всіма своїми чотирма ногами, пригинає лобату голову, вибалушує набряклі кров’ю очі й щосили демонструє те, що в побуті зветься «бичачою впертістю». Та ось ця впертість вмить стає натхненною, бичок зненацька зривається з місця, збрикує одразу всіма своїми чотирма, задирає хвоста і в несамовитій засліпленості мчить не знати куди й чого, не розбираючи путі, не зважаючи на межі й приватну власність, на корисні й ніжні рослини, посаджені чи то мамою Сашкою, а чи й сусідками, і при тому мчить не сам, а цурпелить за собою і свого благодійника, який, плачучи й задихаючись, ледве встигає перебирати ногами (яка жахлива нерівність: дві ноги в людини проти чотирьох у тварини!), марно сподіваючись вгамувати невдячне розсатаніле створіння і покірливо приймаючи потоки прокльонів од сусідок за потолочену кукурудзу, потоптані буряки, поплутане гарбузове огудиння. Що всі трагедії світу в порівнянні з некерованим і негамованим бичком!
Спробували б опинитися на Гришиному місці всі Гамлети, Фаусти й королі Ліри, побачили б ми, якої б вони заспівали!
Поки ж Гриша безнадійно борюкався з бичком, у дворі сталася подія ще трагічніша, якій судилося мати вирішальний вплив на все подальше Гришине життя.
Чи то в поспіху, чи від неуважливості, хлопець не докрутив закрутку на дверцятах свининця, свиня, вештаючись по своєму приміщенні, підділа дверцята писком, вони легко відчинилися, і свиня опинилася на волі. Скористалася вона цим несподіваним дарунком у спосіб, притаманний своїй породі (вид товстошкірих, родина щетинних). Розвеселена свободою, отже розсваволена, бо для свині воля — це найперше розсваволеність або розсвиняченість, ця представниця щетинних у диких вибриках дала кругаля по двору, тоді перетнула двір по діагоналі, погрозливим хрюканням розганяючи курей і горобців з тину, очиці в свині хоч і маленькі й геть закислі від постійного спання й зневаги до світу, все ж пильно зирили навсібіч і помітили на зеленому спориші якийсь з незнаних свинею предметів людського вжитку — одежину, газету, книжку, — хоч що воно там було, свиня без вагань підскочила до того білого, хапонула зубами, махнула писком туди й сюди, тріпонула тим білим жорстоко й безжально і пожбурила його геть, вже розідране навпіл і забруднене так, як тільки й може забруднити типова представниця домашніх тварин, яку утримують «в господарствах різних країн у великому числі за свою видатну здатність постачати величезну кількість порівняно дешевих м’яса і сала» (див. «Энциклопедию сельского хозяйства», видану в Києві в 1895 році в друкарні Петра Барського, стор. 1191, бібліотека доктора Кнурця).
Аби ж то була газета чи навіть Гришина сорочка — людство зазнавало й не таких втрат, але бадьоро й мужньо йшло далі в своєму невпинному розвитку. Але сталося страхітливе й непоправне: свиня розідрала підручник географії, який Гриша необачно залишив на траві, коли йшов перепинати бичка.
Коли Гриша, впоравшись з капосним телям, вичерпаний до краю, повернувся до двору, свиня, натішившись свободою, діловито прокладала писком у спориші звертисті й поплутані ходи сполучення, а нещасна книжка лежала посеред двору як німий докір хлопцеві за його неувагу й недбальство і як грізне нагадування про караючий гнів Одарії Трохимівни. Ще переповнений безсилим відчаєм, з незасохлими слізьми на щоках від боротьби з телям, Гриша підбіг до книжки, хотів підняти її, але відсахнувся нажахано. Книжка лежала розгорнена якраз на карті обох півкуль, рвана рана проходила крізь її тіло наскрізь, здасться, розірвані були навіть палітурки, руйнування, завдані сліпою свинячою силою земній кулі, перевищували будь-яку уяву, всі знані катастрофи й катаклізми, всі землетруси й моретруси, виверження вулканів, цунамі, торнадо, потопи й смерчі. Гімалайські гори розколоті навпіл, Індійський океан розідраний уздовж, Атлантичний упоперек, обидві Америки роз’їхалися в сторони, Гватемала втонула безслідно разом з своїм черговим реакційним режимом, на місці Панамського каналу, цього джерела американської експансії, утворилося нове море, на дно Тихого океану пішли цілі архіпелаги островів, не дочекавшись жаданого визволення з-під колоніального гніту, тільки Європа уціліла, але всуціль була замазана якоюсь жовтуватою багнюкою, яка в’їлася в папір так цупко, що не було ніякої надії ні відчистити бідолашну Європу, ні відмити. Страшно подумати, що може натворити навіть одна темна й тупа свиня, простромивши своє немите рило в науку.
Хоч з шапки вбийся!
Перше й остаточне Гришине вирішення було: нікому не казати. Друге: нікому не показувати. Але відразу насунулося питання: а як обійти Одарію Трохимівну? Такої змоги у Гриші не було. Він мав або ж приймати удар з відкритими грудьми, або ж спробувати ухилитися від удару, уникнути його, знайти вихід з безвиході.
Пригнічений безнадійністю свого становища, Гриша, піддаючись автоматизмові вироблених давніше звичок до дбайливості в усьому, все ж узявся латати нещасну книжку. Підклеїв зсередини палітурки, щоб вони якось трималися, тоді знайшов аркуш гарної міліметрівки в блакитну клітинку (єдине, що в матері лишилося від батькового землемірства) і гарно загорнув у неї книжку, попідклеювавши кінці міліметрівки так, що вийшла мовби нова обкладинка. Книжка одразу стала новою, міліметрівка приємно лопотіла під пальцями, вона неймовірно пасувала саме до підручника географії, це стало ясно особливо після того, як Гриша великими літерами вималював на обгортці ще й назву підручника, ясна річ, особливих надій на порятунок від Одарії Трохимівни це не давало, але принесло бодай деяке тимчасове заспокоєння.
Ніч неспання, страшне напруження в школі, бо урок географії стояв у розкладі аж п’ятим, безсилий відчай при погляді на пласку сіру постать Одарії Трохимівни, яка солдатським кроком марширувала у вузькому проході між партами, хижо зиркаючи на розгорнені підручники.
Гриша не міг розгорнути своєї географії. Бо ж тоді передовсім побачать хлопці, а він не хотів нікому показувати своєї ганьби. Вже коли доведеться, то хай бачить тільки вчителька.
— А ти, Левенець, — спитала Одарія Трохимівна, але урвала мову, побачивши, як гарно обгорнув Гриша книжку, як вправно вималював літери на синій міліметрівці. В душі в Одарії Трохимівни, окрім любові до порядку й дбайливості, жило ще високе почуття краси, воно прокинулося в ній з непереборною силою при погляді на цю обгорнену рідкісним для села папером книжку, вчителька довгими прокуреними пальцями обережно взяла підручник, пішла до свого столу, показала Гришину «Географію» всьому класові, повчально промовила:
— Діті, отак ви повинні поводитися зі своїми підручниками. Беріть приклад з Левенця, діті!
«Ану ж розгорне! — холонучи всіма клітинами, думав Гриша. — Ану ж побачить і покаже всім!»
Але Одарія Трохимівна так само солдатським кроком пройшла до Гришиної парти, поклала перед ним нещасну книжку і заспокоєно й урочисто повернулася на своє місце.
Відтоді Гриша щоразу викладав нерозгорнену чистісіньку зовні книжку на парту і ждав, що ось-ось Одарія Трохимівна підійде, невловимим рухом своїх довгих худих пальців вправно розгорне сторінки і…
Тривале напруження, яке можна б порівняти з багатоденним стоянням навшпиньки, спричинилося до того, що Гриша Левенець не просто злякався свого романтичного захоплення географією й уявними мандрами, а радо відмовився від нього і тепер тільки нетерпляче ждав, коли закінчиться учбовий рік і взагалі коли закінчиться дитинство, прагнув усіма силами своєї юної душі проскочити якомога швидше цей життєвий період, вийти з стану непевності й всезагальної залежності, стати людиною самостійною, самодіяльною, чи що.
Правду кажучи, авторові наміри збігаються тут з Гришиними настроями, автор теж ладен поминути дитинство свого героя, бо література буквально завалена описами дитинств, окрім того, це стадія в людському житті досить бездіяльна, твій герой ще й не герой, а тільки матеріал для нього, кандидат, претендент, запасний гравець, дублер.
Обставини сприяють авторові. Одна з них досить розлого описана, і повертатися до неї немає потреби, надто що пов’язана вона з такою несимпатичною істотою, як свиня, і ми не знайдемо тут ні величі, ні гідності для свого героя. Друга ж заслуговує на всіляке схвалення, бо нарешті вивела Гришу Левенця з стану майже нелюдського напруження і помогла йому охоче й радісно проміняти романтику незвіданої природи й далеких країн на не менш загадкову романтику машинного світу. Висловлюючись дохідливішою мовою, в школі оголосили запис до гуртка по вивченню тракторів і комбайнів, і Гриша записався перший.
Вів той гурток бригадир колгоспних механізаторів Безкоровайний.
Про Безкоровайного можна б сказати, що він і народився на тракторі. Така думка мимоволі спливає, коли подивишся на всі оті кінні пам’ятники, де кінь і чоловік уже ніяк не уявляються двома різними істотами, а сприймаються, як одне ціле, як химерний витвір природи, якийсь кентавр, чи що. Щось схоже відчуваєш також і тоді, коли бачиш якогось чоловіка за двотумбовим столом, яким він відгородився від тебе і позирає звідти, як із-за барикади, не наважуючись розлучитися з своїм захистком, так ніби й народився за тим столом. Щоправда, приклади ці не зовсім вдалі, коли йдеться про Безкоровайного. Бо всі конячі й інші пам’ятники навіки приковані до своїх постаментів, вони позбавлені одної з найістотніших прикмет живого життя — діяльності, руху, а Безкоровайний без руху, без пересувань, без найбурхливішої діяльності не уявлявся так само, як і без трактора.
Мабуть, він і в Карпів Яр приїхав колись на тракторі, принаймні у всіх склалося таке враження від його першої, ще в далекі довоєнні роки, появи в селі. Приїхав — і вже не зліз із свого сталевого коня, а його веснянкувата Грунька одразу стала варити їсти трактористам, так ніби те й робила все життя, що годувала невтомну механізаторську братію. Безкоровайний орав, сіяв, косив, возив, тягав своїм трактором, Грунька варила смачні степові борщі для його бригади, зайнятість у них обох була просто неймовірна, і все ж вони якось примудрилися поповнити населення Карпового Яру аж дев’ятьма хлопчиками.
Грунька одержала за своїх хлопчиків «Материнську славу», а Безкоровайний за трактор — трудову медаль. Ця медаль була тоді єдина на весь район, Безкоровайного без кінця возили по урочистих зборах, щоб люди бачили його медаль, десь мало не в області пошили йому волохатий сірий піджак, Безкоровайний тримав той піджак з медаллю в себе в тракторному вагончику, щоб мати його напохваті, але не так для всіх отих урочистих зборів, як для справ, сказати б, щоденних, тобто батьківських. Бо з мануфактурою в ті часи було сутужно, а на хлопчиках штанці й сорочечки просто-таки горіли, не встигали вони з Грунькою ні набирати матерії, ні обшивати своїх нащадків. Може виникнути запитання: до чого ж тут волохатий піджак з медаллю? Механіка вельми нескладна. Приїздив у поле водовоз або возій пального, гукав: «Дядьку Безкоровайний, мануфактуру дають!» — бригадир хапав свій піджак, сідлав мотоцикл і гнав до села, до крамниці, де вже під обшмугляним дерев'яним, з обкованими бляхою кінчиками метром крамника Кузьми Кириловича лопотіли сатини, тонко звискували ситці, цупко напиналася «чортова шкіра», і сільські кумасі, хоч як товпилися до того метра, все ж розступалися перед Безкоровайним, і не так з поваги до його багатодітності (бувало в людей і більше!), як з високої пошани до трудової (знову-ж таки нагадуємо: єдиної на весь район!) медалі!
Війну Безкоровайний теж пройшов на тракторі. Служив у сапернім батальйоні, будував мости й переправи через ріки, під бомбами, снарядами й мінами підвозив своїм «сталінцем» будівельні матеріали до переправ, за кожний міст мав орден, за кожну переправу — медаль, і коли його вже по війні питали, чи не страшно було на відкритому тракторі під отими фашистськими бомбами, весело пересмикував своїми золотистими бровами, сміявся: «Страшно, коли чуєш смерть, а на тракторі ж її не чути! Як не завиває, як не висвистує, а мені трактор у вухах клекотить, як лелека, та й годі!»
У перші повоєнні роки з мануфактурою було ще трудніше, хлопці виросли, на штани їм треба було більше, в районі тепер повно було не тільки медалей, а й орденів, у черзі протовплювалися наперед тільки інваліди, але Безкоровайного пускали скрізь першим, бо орденоносців багато, інвалідів теж чимало, а він один, і замінити такого чоловіка ніхто ніколи не зможе.
Як би возрадувався суспільному й людському становищу. Безкоровайного його далекий предок, якого зачали й народили в спосіб, не освячений законом, без весілля, без шишок і короваю, пустили в світ безправним і упослідженим, ще й затаврували і його, і всіх його нащадків зневажливим прізвиськом, так ніби навіки відібрали право на радість, на звитяжність і талановитість. І ось дав той рід такого чоловіка, якого, може, й незручно називати генієм техніки, але вже що артистом своєї справи він був, так це точно.
Що освіченіший учитель, то здібніші його учні. Цю істину послідовно стверджували, як підказує нам ерудит Варфоломій Кнурець, Ян Амос Коменський, Песталоцці, Ушинський, Макаренко, Сухомлинський та Януш Корчак… Тракторно-механізаторська освіченість Безкоровайного, безперечно, сягала висот не просто академічних, а суто планетарних. Коли перші добровольці (це слід одразу підкреслити з усією рішучістю) зібралися зимового вечора в конторі і при світлі гасової лампи побачили безладно накидані на столі голови колгоспу металічні частини з якогось списаного на брухт трактора-ветерана, вони й у гадці не мали, що може знайтися на білім світі чоловік, який зуміє розповісти про це залізяччя щось таке, від чого б запалилися їхні дитячі душі. Тим часом такого чоловіка не треба було й шукати ні по яких світах. Був він перед ними як став, а став — як був: невисокий, кремезний, в засмальцьованім кожушку, з умілими короткопалими руками, з веселими очима під пшеничними бровами. Почав не з нудьги називань і пояснень, а з історії, бо трактори, як усе на землі, теж мали свою історію, Безкоровайний же являв собою мовби живу її частину, він пам’ятав ще якісь «фордзони», «джондіри», «катерпіллари», його молодістю були наші хетезе й сетезе, натики й четезе, трактори, мов живі істоти, виявляється, навіть харчувалися неоднаково: перші з них заправлялися гасом і відзначалися малосильністю, гусеничні пожирали цілі бочки солярки і чесно відпрацьовували з’їдене, вже в наш час з’явилися трактори-аристократи, які визнавали для своїх залізних шлунків лише благородні високооктанові бензини, і енергія, народжувана в цих машинах, теж була мовби чистіша, благородніша, шляхетніша.
У школі вчили те, що було безмежно далеке від усіх оцих хлопчиків і дівчаток, зібраних Безкоровайним за довгим столом у колгоспній конторі. Школа вимагала знань, хоч ніхто не гарантував, що саме ці знання колись знадобляться. А тут ішла мова про машину, яку кожен від самого народження впускав у свій світ так само, як корову, сонце, траву і хмари. З тою відміною, що трактор належав до речей рукотворних, і тому виникала непереборна спокуса спробувати й своїх зусиль в цій таємничій справі. Гриша почав майструвати трактори мало не з колиски. Береш котушку від ниток, гумовий джгутик, два сірники, шматочок мила, кружальце сирої картоплини, накручуєш гумку, один сірник закріплюєш у прорізану борозенку на котушці, другий — в кружальці мила, під яким (для зволоження!) картопляне кружало, — і поїхали! З хлопцями робили всілякі двигуни. Ще простіше, ніж трактор. До вичищеного гарбуза приладнати віконний шпінгалет і поцокувати ним, а хлопці ще й прицокували язиками. Кожен цокає чим може. Так влаштовано світ.
З цих ранніх конструкторських захоплень ще не слід було робити передчасних висновків. Нe кожен, хто майстрував трактор з котушки від ниток, конче мріяв стати механізатором, та й, слід відверто визнати, не кожен і зумів би ним стати, бо для цього людині потрібно мати технічний талант. А що такий талант існує в природі, можна було переконатися на прикладі Безкоровайного.
Зібравши на механізаторський гурток дітей, він і не вчив їх, а дивував. Він мовби промовляв до кожного зокрема: «Ось я, дивися на мене. Я сильний, як трактор, як комбайн, як усі сільгоспмашини, мені все підвладне, я всемогутній на цій землі. А ти що? Дві руки, дві ноги і дві дірки в носі?» Він зібрав дітей різного віку, без отого класного розподілу, що в школі. Екзаменів на його курсах не було ніяких. Кому треба, той запам'ятає і вивчить, хто не хоче, той і не потрібний механізаторам. Це була й не наука, а якась гра. Діти несвідомо з’єднували в уяві вже й не деталі трактора, а самого Безкоровайного, носія унікальних механізаторських знань, героя війни, оте «Дядьку Безкоровайний, мануфактуру дають!» — і з усього виходило, що Безкоровайний так само незамінимий, як трактор, і взагалі механізатори якісь особливі люди, що перевищують навіть такого чоловіка, як дядько Зновобрать.
Найвище довір’я в дітей Безкоровайний завоював тим, що не приховував ніяких труднощів у своєму оволодіванні і своєрідному змаганні з машинами. Що довше вони його слухали, то більше переконувалися, що машини хоч і охоче слугують людині, але мають свої характери, норови, бувають хитрими, підступними, а то й просто злими. Життя Безкоровайного коло машин нагадувало щось середнє між одчайдушним сидінням зухвалих дослідників на вершині діючого вулкана і великою грою нашого розвідника у фашистському тилу. Безкоровайний щоразу розповідав, коли, як і що «полетіло» в тракторі чи комбайні і як він викрутився, де дістав, чим замінив. Згодом колишні учні Безкоровайного довідаються про Штірліца, для якого не існувало безвихідних ситуацій навіть у його єдиноборстві з цілою машиною гітлерівської держави, але куди там усім Штірліцам до механізатора Безкоровайного в його дотепній винахідливості по усуванню конструктивних хиб сільськогосподарських машин і недосконалості системи постачання запасними частинами до них!
Може, колись написано буде цілі епопеї про запчастини? Хоч і те сказати: чи треба? Як мед — то й ложкою?