— Цей хід зробив Капабланка в дванадцятій партії матчу а Альохіним!
— То, може, мені переходити? — спитав автор.
— Як переходити? У вас же тепер відкривається така атака! Ви ж пам’ятаєте, як далі грав Капабланка?
Пам’ятати, як грав Капабланка в дванадцятій партії матчу з Альохіним на звання чемпіона світу?
Ясна річ, автор грав не так, як Капабланка, але Варфоломій Кнурець згадував, де, коли й хто робив подібні ходи, так що партія в шахи нагадувала футбольне змагання по радіо, коли не бачиш ні футболістів, ні гри, а чуєш тільки балачки коментатора. Варфоломій Кнурець пам’ятав усе, що можна було пам'ятати про шахи, він приголомшив автора своєю шаховою ерудицією, буквально вбив його знанням предмета і просто нелюдською пам’яттю, а партію… програв. Зіграли ще й ще, і всі партії Кнурець не програв, а, як-то кажуть, «продув». Коментувати вмів, а грати — ніяк.
— Як же це? — дивувався автор.
— Не практик, — зітхнув Кнурець. — Моя стихія — теорія. Чисті знання. Те, до чого не можна доторкнутися рукою. Та що рукою! Є речі, до яких навіть людський мозок ніколи не пристосується. Наприклад, уявити собі гуголь.
— Гуголь?
— Не плутати з Гоголем і Гегелем! — добродушно засміявся доктор ерудичних наук. — Гуголь — це одиниця із ста нулями. От цифрочка!
— Але навіщо таке число?
— Все потрібне людям. І хтось повинен збирати в своїй голові всю цю всячину і тримати її там, щоб при нагоді.. Не повірите, а я працюю науковим консультантом у сорока трьох міністерствах і ста двадцяти двох науково-дослідних інститутах! Редакції, товариства, установи — це вже як громадське доручення. Сумлінно виконую навантаження.
— Як же це можливо? — не повірив автор.
— Дуже просто. Людям потрібні знання, факти, дані, просто неймовірності. Мене питають — я відповідаю.
— У вас довідники? Спеціальна служба?
Варфоломій Кнурець поляскав себе по лобі.
— Усе тут.
— Але ж яким чином?
— Дуже просто. Ще з дитинства. Хочу все знати. І уявіть: без ніякого напруження. Ніяких самозречень. Цілком нормальне життя. Навіть був одружений. Тричі. Всі жінки втекли. Кажуть: нудно. Видно, попадалися дурні жінки. Не вмію вибирати. Взагалі нічого не вмію робити, а знаю все.
— Все?
— У межах загальних зацікавлень. Можете попитати. Будь ласка.
Автор спробував питати — Варфоломій Кнурець відповідав. Це була ненаукова фантастика. Він справді знав усе на світі. Скільки слонів було в Ганнібала при його переході через Альпи, коли була битва при Лепанго, хто така Мюзидора, а хто такий Мелузин, що таке ентропія повідомлень, в чому полягає критерій стійкості Найквіста, яка завдовжки річка Синюха, який середній надій на корову в колгоспах Полтавської області в 1974 році, яка різниця між коралом і сералем, гогами і магогами.
Це була ніч запитань і відповідей, автор ставив запитання часом дурні, тоді доктор ерудичних наук гнівався, але однаково відповідав, бо ерудити добрі навіть тоді, коли гніваються. Знання вони призбирують з єдиною метою: віддавати людям. Зустріч з ерудитом приголомшує, породжує в тобі комплекс нижчості й тяжке почуття неповноцінності, але згодом ловиш себе на думці, що в ерудита є якийсь гандж. Слухаєш його далі і відчуваєш: він починає набридати своєю одноманітністю і, сказати б, неприродністю. Не чоловік, а пристрій для запам'ятовування. Його б віддати в інститут Глушкова як додаток до одної з обчислювальних машин. Нудьга від ерудита з’являється, мабуть, тому, що знання його — мертві. Вони спрямовані тільки в минуле, належать дню вчорашньому. День нинішній наповнений для ерудита незбагненністю і таємничістю. Ерудит цілком безпорадний, наївний, губиться перед дрібницями, в усьому шукає аналогій і часто стає смішним через те. Бо яка аналогія, скажімо, може бути між римським імператором Веспасіаном, який наклав податок на римські нужники (його знаменитий вислів «гроші не пахнуть» наводить Маркс у першому томі «Капіталу»), щоб мати кошти для війни з Іудеєю, і товаришем Вивершеним, що звелів (проти всіх радянських законів!) колгоспам платити по дві з половиною копійки з кожного гектара землі для спорудження в райцентрі адміністративного будинку, де б товариш Вивершений нарешті міг мати свій власний кабінет, якого йому не належало за посадою? Веспасіан, як відомо, війну з Іудеєю виграв, а товариша Вивершеного зняли з роботи «в зв’язку з пошатнувшимся…». От тобі й ерудиція, ось тобі й аналогії!
Ніч у вагоні промайнула, як у сучасних повістях, — «враз», «раптом», «зненацька», автор задрімав лиш перед світанком, і снилися йому гоги й магоги, гегелі й гуголі. В столиці шляхи автора і Варфоломія Кнурця розійшлися так, що й не знати було, чи зійдуться ще колись. До того ж автора вже за годину-дві став розбирати сумнів: а чи був справді Варфоломій Кнурець, чи, може, приснився? І чи може існувати чоловік, схожий на Варфоломія Кнурця, в наших умовах? і що скаже, довідавшись про це авторове знайомство, прискіпливий читач, якого в художніх творах передовсім цікавить, що ж робить герой твору, «які державно-господарські чи етично-моральні проблеми розв’язує»?
Тому автор, не пошкодувавши своїх високоцінних зусиль, розшукав згодом Варфоломія Кнурця і навіть заприятелював з ним, щоб вивчити його діяльність. Але, відчуваючи все ж деяку нереальність і, сказати б, навіть містичність доктора ерудичних наук, він не наважився відводити йому в цій розповіді занадто багато місця, а обмежився поодинокими згадуваннями, та й то переважно в дужках, як і весь цей розділ.
Варфоломій Кнурець народився не знати коли, він позбавлений віку, бо хіба можуть мати вік знання? Їх не підточує навіть безжальний час, цей «кріт історії», як називав його Маркс, отож чоловік, який став мовби символом знання, стає над часом, а вже над простором ставлять його самі люди, внаслідок чого виникає вже й зовсім неймовірне твердження: Варфоломій Кнурець народився в різних областях нашої республіки. Як це могло статися? Дуже просто. Такого унікального чоловіка не можна віддавати якомусь одному місцю, він, безперечно, повинен належати одразу всім!
І він належав, і не тільки місцевостям, але й людям, всім приходив на поміч, радо слугував своїми унікальними, невичерпними знаннями.
Справедливість вимагає сказати, що й розповідь ця не тільки прокоментована, а й інспірована Варфоломієм Кнурцем, бо саме він по-дружньому порадив авторові поїхати слідом за молодим архітектором до Карпового Яру (про це автор уже казав, але якось несміливо).
— А чого я там не бачив? — не дуже тактовно поцікавився автор, згадавши, скількох архітекторів, художників, скульпторів уже посилали в своїх творах на село письменники, щоб ті понюхали дух пшеничної соломи, і що з того вийшло.
— Ти заклик про вивчення життя знаєш? — спитав Кнурець (він з автором був уже на «ти»).
— Припустимо.
— Треба вміти читати заклики. Наш відомий заклик про вивчення життя митцями означає: дурнем не можна бути нікому, письменникові й поготів.
— То я, по-твоєму, дурень? — скипів автор.
— Відкладемо вияснення цієї проблеми, — добродушно поляпав його по плечу доктор ерудичних наук. — Часи змінюються, а з ними змінюємося й ми самі. (Чи ж навіки муруємо ми оселі? Чи навіки ставимо ми печаті?)
Той, хто слідом за Декартом схильний ділити ціле на частини, неминуче губить зрештою з-перед очей оте ціле, і йому вже незмога поєднати роз’єднане, зібрати докупи розокремлене. Захопившись частковостями, автор зовсім забув про Гришу Левенця, а тим часом молодий комбайнер, утверджуючись у своєму званні і в людській високій гідності, працював запекло, засліплено, несамовито, весь у поросі, в поті, в гарячому дусі машин, майже безвладно добирався до постелі в польовому вагончику, падав у неї напівмертвий, вдосвіта, разом з народженням нового дня, оживав знову і кидався на роботу ще з більшим осатанінням, так ніби хотів скосити весь хліб за один день. І все ж простоїв було більше, ніж роботи, старенький комбайн і власна недосвідченість виявлялися дужчими за бажання одразу досягти всього, всіх наздогнати і перевершити.
Восени Гриша пересів на трактор ДТ і на оранці трохи реабілітувався. Зиму з’їли ремонти, а весна як підхопила на сівбу і догляд за посівами, то схаменувся лише на косовиці гороху, знов тим самим комбайном, знов з Педаном, знов у безконечних ремонтах, простоях, прокльонах, збитих до крові руках і в невтоленій жадобі тих великих трудових успіхів, про які мріялося стільки років, про які писали газети, гриміло радіо, дзвенів, здавалося, весь простір. Але то про інших та про інших, та про Самуся й про Самуся, але не про тебе, хоч і повинен би мати левине серце.
Та однаково Гриша перейшов у нову якість, він почав самостійно заробляти на життя і незабаром виявив, що заробляє хоч і не дуже багато, але, як на їхні скромні потреби з мамою Сашкою, таки багато, і тоді знову зродилося в ньому давнє зле бажання повернути втеклому землемірові всі його «витрати» на виховання сина, всі оті троячки й п’ятірки, що він їх, мов на глум, пересилав мамі Сашці за рішенням суду. На щастя, Гриша не був знайомий з Варфоломієм Кнурцем, інакше доктор ерудичних наук одразу пояснив би хлопцеві, що слово «аліменти» латинське і означає «харчі», тобто гроші на прохарчування. Таке пояснення могло б призвести до зовсім непередбачених дій, бо тоді б у Гриші пробудилася не просто відраза до землеміра, а справжня лють, і ще й не знати, у що б вона вилилася.
Але Гриша був настроєний спокійно, досить мирно, хоч і в достатній мірі рішуче. Йшлося вже й не про зрадливого землеміра, а про саме прізвище Левенців. Прізвище дається тобі так само, як і обличчя, — подобається чи ні, а маєш носити його все життя. Гришине прізвище зганьблене було батьком-землеміром, а тут ще надокучав дід Левенець із своїм нібито походженням: «Куди твоє діло! Ми, Левенці, від славетного полтавського полковника Прокопа Левенця!» Власне, в походженні від полковника чи там від сотника великого гріха немає, але Гришу вражала неправда і дурна пихатість дідова. Дід Левенець, слушно розміркувавши, що згадки про алмаз тепер уже не додадуть йому ні слави, ні значливості, а також зважаючи на зацікавленість радянських громадян історичним минулим, невтомно нагадував про своє походження, посилаючись на те, що має відповідний «документ». Але баба Явдоха викрила діда, показавши Гриші той «документ» і відповідно його прокоментувавши:
— Хоч би ж справді від того Прокопа йшли Левенці, а то від якогось Василя, викажчика полтавського, била б його лиха година! Ти вже великий, Гришо, то прочитай.
«Документ» писаний був дивними гостряками, поруділим чорнилом на жовтуватому вощеному папері в червону смужечку. Хоч сам давній, переписаний був ще з давнішого, бо йшлося про події трьохсотлітньої давнини:
«Року божія 1671, місяця іюля 26 дня.
Пред нас Федора Жученка, полковника войска єго царского пресвітлого величества Запорожского Пултавским, і при битності Олешка Кованки, атамана городового, Дем'яна Суджола, Семена Яременка, войта, Левка, бурмистра, і при многих общих особах.
Ознайомил Васил Левенцев: панове, нех би ся тая содомія не множила в городі, кгди кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічковою Оришкою поймаєте.
Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хведора поймати, що Васил, шуткою зайшовши, будто жони питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Переманчихою. Видячи Хвеско, же челядник, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковною зостали в дому. Теди єще не повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.
Ми теди того хотячи повстягнути, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на видок пред мир вивівши, сродзе в два киї веліли скарати.