— А що? — вдав дурника Гриша.
— Народний суд. А я суддя.
— Який же ви суддя! Ви голова районного добровільного товариства ружжа й вудки, — пояснив Верещаці Гриша.
— Ружжа й вудки?
— Це так називає Товариство мисливців і рибалок ваш відповідальний секретар Іван Безтурботний.
— Ти й Безтурботного знаєш?
— А я всіх знаю.
— Чому ж мене?..
— Тому що ви мене теж не знаєте.
— Стривай. Як твоє прізвище? Левенець? А землемір Левенець тобі хто? Родич?
— Він ваш напарник по полюванню. Він і товариш Вивершений.
Згадка про знятого Вивершеного роздратувала суддю. Він рішуче підійшов до дверей і покликав:
— Поліно Андріївно, а йдіть-но сюди.
— Я вас слухаю, Сидоре Дмитровичу, — ввійшла секретарка.
— Поясніть, будь ласка, цьому молодому громадянину, хто я такий.
— Ви, Сидоре Дмитровичу, районний народний суддя товариш Верещака.
— Дякую вам, Поліно Андріївно, можете бути вільною.
І, коли секретарка вийшла, суддя сховав рушницю до шафи, сів на стілець, пожував вузькогубим ротом, спитав:
— Чув?
— Чув.
— Усвідомлюєш?
— Усвідомлюю.
— До кінця треба усвідомити — тоді в тебе з голови всі дурощі вилетять. Ти думаєш, коли я ружжо чищу, то я не думаю? Думаю весь час над тим, щоб менше судити таких, як ти.
— От спасибі. А тільки я прийшов просити, щоб ви мене судили.
— Судити? За що?
Аж тоді Гриша розповів Верещаці все про землеміра, про маму Сашку і про свій намір повернути мандрівному батькові всі його аліменти до копієчки і неодмінно через суд.
Верещака вислухав і довго думав. Може, карався, що вибрав собі Левенця-старшого в напарники на полювання і, виходить, помилився так само, як у свій час з Вивершеним. А може, взагалі мав звичку не квапитися з рішеннями. Він думав солідно, по-державному, бгав зморшками лоб, тоді розрівнював їх рукою, розтирав шкіру, тоді знову бгав і знову розрівнював, аж Гриша злякався: ану ж протре наскрізь!
— Нічого не вийде, — нарешті сказав суддя.
— Не вийде? Чому?
— Не можна. Закон не має зворотної сили.
— А яку ж він має силу?
— Закон діє тільки в один бік. Для того й існує. Він у одній руці — в караючій. А що сталося б, коли б він і цю руку карав? Братовбивство й нерозбериха? Ні, ні! Це однаково, що ружжо стріляло б і в зайця, і в мисливця одразу. Може таке бути?
— Не може.
— От бачиш.
— Та не може не тому, що ви думаєте!
— А чому ж? — зацікавлено ворухнув своїми бровами Верещака.
— Бо в нас ні зайців, ні мисливців.
— Як то? Та я голова районного добровільного товариства. Тисяча сімсот вісімдесят три члени.
— Члени є, а зайці? Де вони в наших степах? Все розорано, трактори гуркотнявою порозганяли всю живність до самих кордонів. А де заєць утримався — хімікаліями додавлюємо. Он я читав — на Чернігівщині колгоспи заячі ферми відкривають. Розводять зайців і за кордон за валюту на розплід продають. Ото хазяїни! А в нас ні зайців, ні мисливців.
— Та я ж голова…
— То, вважайте, й не мисливці, а самі п’яниці. Аби від жінки втекти та півлітровку роздушити. Як ото мій батечко-землемір. То суд мені не може помогти?
— Безпрецедентний випадок. У тебе що — гроші зайві?
— У кого вони зайві? Я ж вам не капіталіст. Зароблені. Хочу йому вернути.
— То знайди його і верни.