«Ну, більше ж ти мене не впіймаєш! — мстиво думав Гриша, мовчки відбиваючись від Роксоляниних штурмів. — Досить з мене! Нароксолянився по саме нікуди! Ох і нароксолянився ж!..»
Треба сказати, що Гриша не вельми поспішав з справами дорослими, може, несвідомо й далі тяжіючи серцем до світу дитинства, може, пам’ятаючи давню хліборобську істину, що рання весна — безплідне літо, а може, сподіваючись зустріти дівчину, таку ж добру й лагідну, як він. Коли б Роксоляна не була заміжньою і не відзначалася безсоромністю, то, може, й заспокоїлося б чисте Гришине серце від близькості з нею? Але вона тільки налякала хлопця і кинула його туди, де ніякого добра для нього не було. Наткнувся одразу на довготривалу вогневу точку, на фортецю з круговим обстрілом, на чорта в спідниці. Гриша неминуче мав потрапити в той необмежений розряд чоловіків, який визначається словом «жертви», бо перед жіночими чарами ще не зміг вистояти жоден з представників цієї мужньої половини людства, починаючи від Адама і мудрого царя Соломона, кінчаючи дядьком Обеліском і Самусевим Давидком, який на свою голову привіз Роксоляну аж з-під Карпат.
Котя не належала до сучасних дівчат жодною рисочкою! Коли Гриша все ж наважився (вже пізньої осені, коли закінчили копати буряк і техніку затягли на механізаторський стан) зазирнути до дитсадка, Котя зустріла його не те що без захвату, а мало не вороже:
— Чого це ти?
— Зайшов поглянути, як ти виховуєш підростаюче.
— Роксоляни мало — дивитися?
— Та що ти, Котю! Це ж плітки!
Він почервонів, не радий був, що прийшов сюди, боявся звести очі — чи не чує хтось Котиних слів про клятущу Роксоляну. І хоч би ж тобі що було!
— Порозставляй он стульчаки! — звеліла Котя, так ніби Гриша був тут нянею.
В кутку кімнати безладно звалені були різнобарвні емалеві стульчаки. Мабуть, з півсотні.
— Навіщо їх розставляти? — подивувався хлопець.
— Дітей після обіду садовимо. Перед сном.
— Усіх садовите?
— Усіх.
— Не коли хто захоче, а отак — організовано?
— Жди, поки хто захоче! Розставляй!
Ну виховання! Гриша, ясна річ, не знав ні дитячого садка, ні емалевого стульчака, ні примусового сидіння й надимання. Він хотів поспитати Котю, чи у всьому з дітьми ведуться так суворо, як з оцим пообіднім висиджуванням на стульчаках, але вчасно стримався, збагнувши, що наробить собі лиха.
— Кінчаєш роботу пізно? — спитав.
— А тобі що?
— Ну, тепер рано темніє. А я тут поряд, на стані. Міг би тебе провести до лісництва.
— Сама втраплю.
— Та й багнюка он яка.
— Чи на руках понесеш?
— А що?
— Відчепись із своїм носінням! Батько машиною сьогодні забере.
— А завтра?
— Завтра буде видно.
…Машина в Щуся була така, як і ряба худоба: на сміх людям, але з прихованими хитрощами і придбана теж не без втручання циганки Олелі. Кузов од старого «Москвича» ще найпершого випуску, але мотор і ходова частина — не інакше як з броньовика, бо машина долала будь-яку багнюку, вибиралася з найглибших снігів, з низини, де містилося лісництво, Щусь видобувався нагору до Світлоярська з такою легкістю, ніби й не на машині, а вертольотом, отих страшних п’яти кілометрів, що відокремлювали Світлоярськ і не від шосе, а від усього світу, для Щуся просто не існувало, — і все завдяки його машині. Вона ніколи не ламалася, працювала на бензині всіх марок — од найнижчої до найвищої, мабуть, могла б працювати й на мазуті, навіть на дьогті, гаража для неї Щусь не будував, цілорічно стояла вона під відкритим небом, узимку, коли вночі випадав надто великий сніг, лісник часто не міг знайти, в якому заметі зарито його транспортний засіб, але відкопана машина бадьоро заводилася і готова була долати всі ймовірні і неймовірні перешкоди. Користувався нею Щусь тоді, коли власники машин зніжених — всіх отих «Жигулів», «Москвичів», «Волг» — дбайливо ховають їх до гаражів, змащують-перемащують, піднімають на колодки, закутують і закушкують. Робив урочисті виїзди із своєю циганкою в гості, в райцентрівські магазини, тепер, виходить, возив з роботи Котю.
А що треба механізаторові? Коли неспроможний одразу знайти шляхи підходу до дівчини, то до машини й шукати не треба! Гриша підстежив, коли пізно ввечері Щусь пригримів на своєму «броньовику» по дочку і вже був там, вже крутився коло машини, виявляючи таку бурхливу цікавість, що помітно було навіть у темряві і навіть такому лінивому чоловікові, як лісник.
— Чого це ти крутишся? — виждавши скільки треба, тобто викуривши довжелезну цигарку і сплюнувши відповідне число разів, спитав Щусь.
— Інтересуюсь вашим «Москвичем», дядьку Василю.
— Бреши другому! Тебе від твоєї техніки та оце потягло б до мого тарантаса?
— Дивлюся, що у вас фари не горять.
— Без фар дорогу знаю.
— Все ж таки — як без світла?
— Ти й без світла мою Котю побачиш! Інтересуєшся, то так і кажи! Залазь до мене.
— А Котя?
— І Котя вміститься. У цій машині не таке вміщалося. Диких кабанів возив!
— Живих?
— Встрелених. Залазь!
— А Котя не буде проти?
— Питаєш! Що то й за дівчина, коли вона не опинається! А ти не лякайся.
Котя не здивувалась, побачивши Гришу в машині, мовчки вмостилася на задньому сидінні.
— Куди вас одтарабанити? — добродушно спитав Щусь.