Сказано вже було, що Самусі прийшли на похорон усі, чорти принесли й Роксоляну. Та про траур і не думала. Світила своїми безсоромними ногами, сокоріла перед чоловіками:
— Моя мама при народинах мастила мене медом, і через тоте сільські легені липли до мене безтямно…
Там он у хатині лежить мертвий чоловік, а вона із своїм медом! І хоч би ж тобі самі балачки, а то липла до Гриші, догоджала йому, підставляла то холодець, то смаженю, а він одвертався, ловив поглядом Котю і не міг упіймати.
Люд прибував і прибував. Посидівши, йшли в своїх справах, верталися знову. Балачки з проблем філософських спадали на щоденне життя, на врожай, на жнива, тоді підскакували знов до тем абстрактних, завертали й до питань династичних. Скажімо, про Левенців — це вже всім відомо, що мали своїм предком полтавського полковника Левенця Прокопа. А тим часом до Карпового Яру перший Левенець прибився вже тоді, коли там хазяйнували Щусі й Самусі. Хто ж тоді вони? Ну, фундатори, засновники, корифеї — це ясно. А ще? Вся трагедія цих великих родів була в незнанні власного походження. Корені губилися в такій пітьмі, що не могли просвітити її найзухваліші мислителі. Зненацька ось тут, коло мертвого, хтось серед ночі бовкнув, що Самусі — теж з полковників. З яких? Звідки? Будь ласка. Всі чули про фастівського полковника Семена Палія? Ще Шевченко про нього писав. Ну, чули. А хто був тоді ще полковником? І сільський ерудит, схований темрявою, став перелічувати. Палій — у Фастові, в Корсуні — Іскра, а в Богуславі — Самусь. І всі помагали Яну Собеському громити під Віднем турецьке військо Кара-Мустафи-паші. Лихо з розуму! Без ерудита сьогодні людство не може навіть чхнути. Миттю вискакує вам з-за спини вже й не чорт з приказки, а доктор медичних наук і пояснює вам, що таке чхання. Консультанти, радники, помічники, експерти, знавці, а то й просто набридливі люди, яких заїдає надмірна освіченість, як оцей невідомий світлоярівський житель (молодий учитель, чи хто він там такий?). Ну, хто просив? Жили собі люди в рівності, іноді пробували довести одним свою вищість, але не могли цього зробити і, потай радіючи цій неспромозі, втішалися рівністю, бо що може бути на світі краще! А тут тобі — ляп дурним язиком! Самусі — з полковників! А Щусі? Та й потім — що таке всі оті козацькі полковники? Хіба ми не маємо своїх радянських полковників, які громили чорні війська і під Берліном, і під Віднем, і під Будапештом, і під Белградом! Ну, не дали полковників ні Щусі, ні Самусі, але ж могли дати? Розумний чоловік, аніж ляпати про сумнівне полковництво Самусів, задумався б ліпше над кричущою несправедливістю законів природи. Бо й справді! Старий Щусь, як і весь його рід, був ближчий до природи, ніж старий Самусь і всі Самусі, природа ж, як відомо, вічна. Чи означає це, що й до вічності Щусь був ближчий, ніж Самусь? Для умів обмежених таке твердження самоочевидне, але чим же тоді пояснити, що ось тепер Щусь лежить у домовині, а Самусь, який усе життя клепав цеберки й торохтів залізом, живе й царює? А самодіяльний сільський ерудит ще й додає горя своєю недоречною ляпаниною!
Тут автор, правду кажучи, став каратися в душі з приводу того, що, не спитавши нічиєї згоди, ввів у свій роман доктора ерудичних наук Варфоломія Кнур ця, наївно вважаючи, що знання — то сила і найперша ознака цивілізації. Насправді ж найперша ознака цивілізації полягає в тому, щоб зуміти сміятися не лише з чужих, але й з власних домагань, надто коли ці домагання пусті й дріб’язкові. А що може бути дріб’язковіше, ніж хизування так званою вченістю?
От хто вже ніколи не страждав цим, так це Іван Безтурботний.
Він з’явився в хаті небіжчика надвечір третього дня, можна було подумати, що прибув з райцентру, щоб висловити співчуття від імені відповідальних працівників, але з такою високою місією не зовсім узгоджувався той факт, що до Щусевого двору Безтурботний прикотив на мотоциклі, в колясці якого розсідався Рекордист Іванович. До хати Іван теж увійшов разом з Рекордистом, обидва були такі мордаті, що якось про траур відразу забулося. Разом вони впали за стіл і їли наввипередки, мов за себе кидали, так що Котя не встигала й підставляти їм полумиски. Щастя, що Гриші Левенця на той час у хаті не було і він не бачив, як його кохана дівчина догоджає цим двом мордоворотам. Щоправда, обидва вони довго й не затримувалися. Набили животи, витерли долонями масні губи, смачно закурили і гайда! Мертвий хай спочиває, а живий про живе думає. Безтурботний метнувся по Світлоярську туди й сюди, тоді пометався Рекордист; тоді знов Безтурботний. Не інакше, пахло якимсь новим добровільним товариством. Утворити можна будь-що. Аби охота. Налякати дядьків, що Дніпро починає лупати їхню гору і Світлоярськ скоро завалиться в воду, втоне, капець йому. Єдиний порятунок: бетонувати гору! А для цього доведеться створити добровільне товариство порятунку Світлоярська. Венецію он рятують, і леопардів у Африці рятують, і білих ведмедів у Арктиці. А чим Світлоярськ гірший?
Але все ж таки сумна подія завадила Іванові Безтурботному взятися за свою улюблену справу, і на четвертий день його вже не було в Світлоярську. Зате якісь люди привезли цілих дві машини прекрасних дощок, вивантажили їх на механізаторському стані й поїхали собі, а ще якісь чужі люди стали стругати ті дошки, настилати підлогу в комбайновому навісі і збивати з дощок довжелезні столи.
Тут авторові доведеться шаткувати подальшу розповідь на дрібненькі розділи, бо події так і наскакують одна на одну.
Стругання дощок, настилання підлоги, збивання столів відбувалося під наглядом і керівництвом — чиїм би ви думали? — Петра Безтурботного! Чоловік забув про сон, конячок своїх пустив на пашу, сам цілий день тинявся серед отих заклопотаних майстрів, підганяв, підказував, показував, наказував, і все це з допомогою двох слів: «То… того…» Іноді він пробував збагатити лексику, трохи змінюючи свій словниковий набуток: «Ото… отого…» Цим Петро мало кого здивував, бо до його способу мовлення в Світлоярську давно звикли, але що не спав уночі — це вже перевершувало все можливе й неможливе! Дядьки вночі просто від небіжчика йшли в поле до механізаторського стану, щоб переконатися в тому, що чудасія — поруч. Петро Безтурботний не спав, бадьоро ходив довкола новеньких дощок, в руках мав добрячу ломаку, коли хтось підходив до нього, щоб покурити, показував ломакою на дошки, охоче пояснював: «Ото… отого…» Мовляв, тільки відвернись — розтягнуть і розікрадуть до цурки! Бо в степу дошка — однаково що золото.
На шостий день у Світлоярську знов з’явився Іван Безтурботний, але до батька на стан не завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше не віддавав, до півночі катав по асфальту на мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто не розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий день Іван Безтурботний знову зник.
Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за районівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче святкувати срібне весілля з Вустею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вустиних самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, «як смикнули хлопці тої шпагатівки…»). Висловлювалося безліч щонайфантастичніших припущень, але перевірити жодного з них не вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або «То… того…», або ж «Ото… отого…» — і хоч плач, хоч скач.
Але вранці сьомого дня (лік дням ведемо від Щусевої смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи на них своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свіжонастеленій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здається, говорила йому щось ласкаве.
Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі «Плескачну» з шеф-кухарем Вустею і вирішили, що для проби «Плескачна» обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у вас через тиждень жнива, а ми вам до жнив таку апетитну точку громадського харчування!
Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра на його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівських полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свиридон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Були в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайний, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найрадикальнішу частину світлоярівського населення, колгоспний ветсанітар Щусь — найконсервативнішу, що не заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі френчі, бавовняні галіфе з поворозочками) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незмінно виступали босими, незважаючи на високу свою місію).
Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб ні передчасно, ні запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.
В чому полягав процес визначення? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитий точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветеринара, але років, може, з п’ятдесят, а то й шістдесят тому Картуз дістався Свиридону Карповичу від його батька Карпа Свиридоновича, а тому — від його батька Свиридона Карповича (не плутати з головою сільради). Це був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал, — ішов на чолі комісії понад тим чи іншим ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.
Картуз мовби зависав у повітрі, це вже був і не картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати романи, прислухаючись до настирливих порад критика Сивоконя, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого не робить, а не тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою.
Отож, добряче перепочивши, всі зацікавлені особи простежували поглядом шлях польоту картуза, і там, де він падав, дід Левенець відмірював квадратовий метр, на тому метрі зрізали всі колосочки, виминали з них зерно, зважували його, тоді пускали в діло арифметику — і ставало відомо, скільки буде центнерів з гектара. Але й це ще було не все, бо треба ж вивести середнє число з кожного лану, а тоді середнє по кожній культурі, а тоді по всьому колгоспу. Роботи комісії вистачало на день, на два, а то й на три. Справи своєї комісія не відкладала ніколи, так було й цього разу. Інтерес до її роботи щороку затьмарював усі події в Світлоярську, цього ж року мимоволі виникало припущення, що цікавість не буде занадто гострою, бо й небіжчик у селі, і Петро Безтурботний з своєю химерною новобудовою. Але вже надвечір першого дня роботи комісії дядько Зновобрать зробив сенсаційну заяву: на світлоярівських полях достигав такий небувалий урожай, що колгосп «Дніпро» міг цього літа дати державі мільйон пудів хліба! Коли ж по всій Україні стоять такі хліба, тоді республіка вперше в своїй історії дасть мільярд пудів хліба. Ось тобі й піфагорейські міфи! Про таке не чувано тут зроду, а люди ж ці жили в самому центрі грандіозного землеробства, може, найстарішого на планеті, яке зародилося в часи непростежені, певно, за багато тисяч років до скіфів, розквітало, вмирало, земля заростала полином і пирієм, ставала цілиною, твердю, тоді знов розорювалась і цілі тисячоліття годувала свої й чужі цивілізації хлібом, щоб умирати ще й ще і ставати цілиною, а тоді знов пухкою ріллею, чорним родючим лоном, яке приймало з рук людських кругле зерно, і щедро проростала злаками, просом, ячменем, житом-пшеницею і всякою пашницею.
Всього було, але щоб мільйон і мільярд!
Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася «Колос братерства»:
«Коли йдеться про хліб, про обов’язок республіки перед Радянською державою, ми призвичаєні до словосполучення „в засіки держави“. Нині хотілося б сказати піднесеніше: „В житниці держави“, — і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя — недарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово „чаша“, може, згадавши оті стародавні кам’яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостинності.
Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його вперше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, не лилося ще ніколи таким потоком добірне зерно, і є щось символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й казахстанські вже не раз і не двічі наповнювали чашу братерства своїми мільярдами. Наш хліб мовби зродився сторицею від щедроти хлібів російських і казахстанських, справдилася народна мудрість: хліб — хлібу брат. Сьогодні думаємо про ту велику битву за врожай і за хліб, яку веде наш народ, про працю, тяжку й солодку водночас, про безсонні ночі на жнивах, про нестомне гудіння моторів у полях, про нескінченні валки машин із зерном, про надзвичайно мудрі заходи по збереженню кожної зернини, бо ж надзвичайний уродився хліб, бо ж навіть для керування наддостатком потрібна сувора ощадливість. Але сьогодні слід неодмінно згадати й інше — про трактори з Уралу, про машини з Москви і Волги, про комбайни з Ростова, про незвичайні селекційні сорти пшениці з Кубані, про добрива з Білорусії і Закавказзя, а ще, може, й про те зерно, яке давали брати для посіву в українську землю першої повоєнної весни. А ще й про історію, протягом якої зароджувалася, розвивалася й міцніла дружба народів Радянського Союзу. Земля у нас та сама, що й тисячоліття тому, але інші на ній люди, інший у них спосіб буття, і вже не в самотній відчаєності змагається сьогодні український селянин із землею і стихіями, а в дружній і могутній родині. І коли визріває на українських полях небувалий в історії врожай, то це врожай братерства, це хліб братів і для братів. Доречно згадати сьогодні слова Миколи Бажана:
Слово „хліб“ завжди стояло в ряду таких зримих понять, як „земля“, „вода“, „небо“, воно невіддільне од слів „життя“, „добро“, „світ“, „мир“.
Хліб порівнюють із сонцем, і рік небачено високого врожаю має увійти в літописи радянської епохи роком радісного і яскравого сонця. Маємо всі підстави назвати цей великий хліб хлібом миру.
Золоте колосся в Гербі Радянського Союзу, туге, тучне, прекрасно обважніле. Цього літа воно немовби зійшло з Герба на поля, і пшениці стояли непробивні, як золота вода, жито нагадувало якусь інопланетну фантастичну рослину, ячмінь вражав небаченою могутністю, ваговитість бронзи й щирого золота була в кожному колоску, але не була вона мертвою, як у металі, а живою, радісною, розсміяною, як сміх дитини, як добрі очі хлібодара, як вродливі лиця матерів, що печуть паляниці.
Мені пощастило бути в перші дні жнив на полях Світлоярська. Бачив я поля ніби всуціль відлиті з благородного металу, сповнювався захвату від цього казкового видовища, бо справді ще ніколи не віддячувала земля за невтомну працю такою щедрістю, ніколи не стояв на цій землі такий хліб. І хоч знаємо, що хліб лише тоді хліб, коли він зібраний, звезений і засипаний у засіки, але мимоволі хочеться затримати оту чарівну мить споглядання, вберегти її від неминучого забуття, залишити для нагадування, для історії десь бодай один невеличкий лан або клаптик поля з небувалою пшеницею на ньому. Сміючись із своєї недоречної мрійливості, ми, однак, гаразд відаємо, що неодмінно стоятимуть у колгоспних конторах, у райкомівських кабінетах, в обласних музеях снопи цієї рідкісної пшениці, оцих житів, ячменів, вівсів.
Та вже сьогодні хочеться відмовитися од слова „рідкісний“. Можемо стверджувати, що нав’язлива ідея селянської стурбованості щодо прийдешніх врожаїв поступилася — і то назавжди! — перед ідеєю мудрої передбачливості, точного розрахунку, наукового планування і забезпечення майбутнього хліба. І нинішній український мільярд у наших сміливих планах стає першим, щоб повести за собою подальші, а рідкісний урожай стане звичайним і звичним — великим хлібом, хлібом братерства».
— Ну як? — закінчивши диктувати по телефону, спитав автор товариша Зновобрать і Грицька Грицьковича, присутніх при цьому високому творчому акті.
— Та, кажеться-говориться… — не міг знайти відповідних слів Зновобрать, не маючи досвіду роботи з амбітними письменниками, кожен з яких вважає себе принаймні Львом Толстим і готовий розтерзати того, хто з цим не згоден. Зате Грицько Грицькович, з чутливістю партійного вожака вловивши бурю в авторовій душі, заспокійливо промовив:
— Підходяще, підходяще…
— Дуже чи не дуже підходяще? — доскіпувався автор.
— Та дуже, дуже…
— Я, кажеться-говориться, — нарешті спохопився й Зновобрать, — хотів якраз сказати, яке то щастя, що ви до нас нагодилися і, кажеться-говориться, ото написали…
Але автор уже не потребував більше похвал. Він великодушно відмахнувся від слів Зновобрать, вчасно згадавши про свого героя, бо вже коли й говорити про щастя, то тільки про те, яке випадало Гриші Левенцю. Справді, збирати такий урожай — яке ще може бути щастя? Але навіть воно могло б побільшати, коли б ота вередлива чорноока дівчина… Гай-гай! Нам як мед — то вже й ложкою!
А чи не хотіли ви шістдесятого розділу, найтрагічнішого в усій цій не вельми стрункій розповіді? Ніхто тут не вмре, бо ж дід Щусь ще лежить непохований, іде восьмий день після його смерті, день щойно починається, ще й не зійшло сонце…
А мама Сашка вже встигла подоїти свою групу корів і прибігла з ферми, ще Гриша не встиг піти й до своєї техніки.
— Чого це ви, мамо? — здивувався він.
— Та нічого. Впоралася, то хочу тобі пиріжечків з сиром на сніданок спекти.
— Чи я б сам не знайшов, що поснідати?
— Е-е, то ти сам, а то я.
Вона місила тісто, поставила сковороду на газову плиту, кинула на сковорідку масло, вмить зліпила плескатий пиріжок, другий, третій. Хоч на міжнародний конкурс по пиріжках.
— Чув? — промовила зумисне буденним голосом. — Котя розписується сьогодні.
— Котя розпис..? Яка Котя?