— Та я ж плавать не люблю!
— Там привчать!
Ідеологічна обробка Щуся тривала досить довго, він не належав до таких податливих натур, як Самусь, лінивий і повільний його розум ніяк не міг схопити всю складність пропонованої комбінації. Тільки збагнувши нарешті, що тут ідеться про обдурювання Самусів, Щусь, зітхаючи, згодився, але застеріг, що це вперше й востаннє.
Самусі ж висунули зустрічний план. Про те, що їх обдурюють, вони не подумали, але самі вирішили обдурити сільське керівництво. Денис як поїхав, так і приїхав. Він справді спакувався, сів до Давидка, свого брата, в кабіну, і вони помчали на станцію, а вранці обидва були знову вдома і через глинище перегукувалися з Щусями:
— Го-го, думали, Денис такий дурний, що поїде на ваш курорт, а вам дасть тут розперізуватися! На станцію — та й назад! Отак!
— А наш Василь і зовсім не їздив! — сміялися Щусі, раді, що перехитрили Самусів ще більше.
Голосування знов не дало ніяких наслідків: проти переселення мовби ніхто й не заперечував, коли ж доходило до розподілу місць під садиби, якась неземна сила розполовинювала все трудове населення Карпового Яру, і не було ніякої змоги зрушити справу з місця. Можуть спитати: а де ж були Зновобрать, Зінька Федорівна, Грицько Грицькович і ще безліч людей довірених, гідних, доблесних, свідомих? Навіть дядько Обеліск не зумів стати над ворогуючими таборами і потихеньку голосував то за тих, то за тих, залежно від ситуації. Зате в своїх словесних заявах він послідовно проводив давно обрану лінію, вигукуючи:
— Давно пора знищить це старе село як клас і водрузить на його місці обеліск!
— Заллє ж водою, — сміялися карпоярівці.
— А ми — плавучий!
Затята боротьба за нові території, за їх розподіл, за сфери впливу призвела до того, що прогресивна справа переселення зайшла, як то кажуть, у глухий кут. Молодий архітектор з нудьги спробував навіть залицятися до сільських дівчат, на що йому перепало найперше від Самусів, тоді від Щусів; на поміч він покликав із столиці автора цієї розповіді. Але що автор? Він може тільки коментувати, тобто з більшою або меншою правдивістю переповідати й пояснювати події, активним же чинником виступати не може, а коли й пробує іноді, то для цього йому вічно не вистачає повноважень, авторитету і просто рішучості.
Зате коли довідався про ускладнення в Карповому Яру товариш Вивершений, то приїхав туди негайно і в один день усунув усі перепони, зняв напруження, полагодив конфлікти, розв’язав проблеми, помирив, поділив, вирішив, постановив і доповів інстанціям.
Товариш Вивершений почав усе діло з ферм. Відвідав тваринницьку ферму, глянув, насупив брови, гримнув:
— Чому непорядок на фермі?
— Тобто? — несміливо спитав завфермою.
— Чому одна корова лежить на правому боці, а друга на лівому і хвостами в різні боки махають? Покласти всіх на лівий бік і хвостами щоб… І щоб усі ремигали!
— Та як же це зробиш?
— Сказано — і без балачок!
Тоді прибув до кабінету Зновобрать, ще більше насупився, обвів увесь актив поглядом, спитав:
— В чім тут затримка?
Колективна пауза була зовсім короткою, але товариш Вивершений не визнавав навіть щонайкоротших пауз, нетерпляче перепитав:
— Ну?
— Затримка в питанні переселення, — сказав Зновобрать.
— Як то затримка?
— Розділилися голоси колгоспників. Не можемо вирішити.
— Коли розділилися, тоді треба рішать в робочому порядку, — пояснив товариш Вивершений.
— А як це? — вихопився Грицько Грицькович, бо був ще молодий і не знав, що вихоплюватися перед товаришем Вивершеним з такими наївними запитаннями сміх і гріх.
— Зразу видно: молодий кадр, — сказав товариш Вивершений. — Хто ж про таке питає? Скласти в робочому порядку списки — кому куди переселятися — і баста!
Авторові порадив поїхати в Карпів Яр слідом за архітектором не хто інший, як доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець. Взаємини між автором і Кнурцем на той час уже були суто приятельські, обидва називали один одного «старий», сміливо критикували один одного, давали поради, застерігали, коли треба, стримували від необачних учинків.
— Знаєш, старий, — сказав Кнурець, — я б на твоїм місці поїхав. Архітектор — мій добрий знайомий. Хоч молодий, але хлопець тямковитий. Ну, й на місці там. Поїздка замінює книгу. Пам’ятаєш? Коли в газетах пишуть, щоб ваш брат вивчав життя, ти носа не відвертай.
Після таких слів як ти не поїдеш?
Але автор надто довго збирався і запізнився просто злочинно. Якби він міг випередити товариша Вивершеного, може, події розвивалися б інакше, бо автор їхав до Карпового Яру з досить високими повноваженнями спецкора центральної газети і вже б він не допустив отого «списочного» методу, який застосував товариш Вивершений і за яким вийшло так, що поряд з Самусями поселитися мали не їхні одвічні антагоністи, Щусі, а люди, сказати б, далекі від їхніх династичних конфронтацій — Левенці. Від сусідства ж, як відомо, або дружба навіки, або найзапекліше ворогування.
Але автор запізнився, не зумів випередити товариша Вивершеного, хоч той прибув до Карпового Яру з деяким запізненням (колись казали «в свинячий голос», а такий малокультурний вислів просто гріх застосовувати як до товариша Вивершеного, так і до самого автора). Товариш Вивершений, певна річ, знав місцевість значно краще за автора, він не блукав, не розпитував, куди і як їхати, просто сказав своєму водієві: «Ти ж знаєш, Ваню, як туди проїхати», — і все. Без зупинок, без перешкод і без пригод доїхали вони до історичного яру посеред села, тепер треба було об'їхати його довкола, щоб потрапити до сільської Ради, над якою витріпочувався червоний прапор — ознака того, що Зновобрать на своєму державному місці, та й не сам, а з усім своїм виконкомом, бо символ влади вивішувався над сільрадою тільки в дні роботи виконкому.
«Якраз попали на засідання», — задоволено сказав водій, вважаючи, що для товариша Вивершеного не може бути більшої радості в житті. Але ж той теж був людиною, хоч не часто визнавав це публічно. Засідання, коли казати правду, сиділи йому вже давно в печінках, і тому він з набагато більшою охотою метався по району, їздив по полях, заскакував на ферми, наганяючи страху на завідувачів і зоотехніків, і всіляко уникав саме засідань. У Карповому Яру він сподівався застати те, що зветься всенародним ентузіазмом, може, мітинг з нагоди будівництва нового села, може, народні гуляння, може, святкові демонстрації. А тут — засідання.
Розчарування товариша Вивершеного було таке велике, що він зопалу заскочив на ферму й наробив там шелесту, а тоді, караючись у душі за вчинену несправедливість і щоб трохи охолонути, звелів водієві їхати довкола яру до сільської Ради, а сам пішов навпростець через яр одною з тисяч протоптаних за кілька століть існування цього села стежок.
Він заглибився в яр сміливо, рішуче і, як казав один спостережливий чоловік, гостро. Для цього потрібна була неабияка відвага. Бо яр був величезний, поплутаний, загадковий, необстежений і невивчений. Тут саме доречно буде повідомити, що в самому селі це місце ніколи не називалося яром, а мало назву промовистішу і трохи навіть похмуру: провалля. Бо «яр» — це яріння природи, це її примха, вибрик. Це, власне, гра природи, а відомо ж, що гра може бути тільки весела, принаймні так усі вважають. А провалля — це місце, де з невідомих причин і в невідомі часи провалилася земля. Прокляте місце, вороже людині, загадкове, незбагненне і досить-таки неприємне. Провалля, що красувалося посеред Карпового Яру, хоч і дало колись назву селу, вже давно втратило через людську забудькуватість це своє первісне значення і тепер мало б вважатися одною з білих плям на карті нашого континенту. На схилах провалля було забите такими густими й чіпкими заростями гадючої калини, що доводилося мовби проринати крізь них, проповзати по вузьких тунелях, і почувався ти в отому принизливому й несвідомому повзанні не чоловіком, а котом чи борсуком якимсь. Коли ж продирався крізь перший рубіж і виходив на сякий-такий оперативний простір, то потрапляв між цілі Гімалаї попелу, який господині зсипали сюди впродовж століть, і в тому попелі кублилися вже й не кури, як то водиться повсюди в українських селах, а якісь здичавілі потвори з породи пернатих, велетенські, ліниві, геть одурілі. Далі йшли славетні карпоярівські смітники, порослі широколистими лопухами, які сором'язливо прикривали людський бруд, недбальство, безгосподарність і просто нехлюйство, бо на тих смітниках, окрім товченого посуду, битих чарок і шибок, всілякого ганчір’я, іржавого дроту, уламків, шмаття й непотребу, можна було знайти і поламані дерев'яні й залізні колеса, погнуті рами від сівалок, здеформовані борони й культиватори з повиламуваними лапами й зубцями, а то, може, й цілі трактори, машини, комбайни, які вже відслужили своє в тяжкій своїй земляній службі й потихеньку скинуті на саме дно яру. Бо здавати їх на залізний брухт — то ж морока, а тут зіпхнув униз, і воно само туди покотилося — хвала законам тяжіння! За смітниками були гарні тверді стежечки, витоптані тими, хто ходив до провалля по глину. До стежечок припадав своїми схожими на дитячі долоньки листками подорожник. Стежечки вели до справжнього печерного міста, вибудуваного в одному із схилів провалля на різних рівнях, залежно від шарів залягання глин, так що кожна печерка ще здалеку світилася то вохрянистим кольором, то сизуватою київською глиною, то ясніла глинами полтавськими, то черкаськими, а то й суто карпоярівською: темною, із залізним полиском, саме для хатніх долівок і підводити хати зокола.
На самому дні провалля пробивалося джерельце, його шлях значився густими верболозами, звідти дихало вологою, пронизливою свіжістю і… ніхто б не повірив, товариш Вивершений теж не повірив, але всьорбнув у себе повітря, плямкнув двічі чи там скільки годиться губами і вже не мав ніякого сумніву: пахне перваком. Biн пронизав кущі верболозу з ще більшою гострістю, ніж те зробив з заростями дерези на верхніх схилах, метнувся туди й сюди, нічого не побачив і не знайшов, керуючись досвідом районного керівника, але тут йому на поміч прийшло успадковане, прокинувся в ньому предківський інстинкт, він нюхнув ще й ще, і вже тоді відкрилося перед товаришем Вивершеним усе те, що було досі прикрите, знайшлося сховане й приховане, побачилося досі не бачене, та ще й у таких кількостях, що стало лячно.
Уся долинка, заросла густими верболозами, наповнена була встановленими на однаковій відстані один від одного, вміло вкопаними в глиняний берег, захованими й замаскованими самогонними апаратами якоїсь не відомої ще науці й радянському судочинству конструкції, апаратами, повністю автоматизованими, керованими на відстані, чи що, бо ж нікого не було, а дрівця, підкладені під казанки, горіли, і в казанках булькотіло, і по змійовиках текло, а тоді капало в підставлені посудини. Товариш Вивершений присів біля одного з апаратів, підставив пальця під прозору краплю, лизнув, прискалив око, лизнув ще, тоді спробував з сусіднього апарата, тоді з крайнього і вимушений був визнати, що продукція досить високої якості, коли не сказати — найвищої.
Той, хто подумав погано про товариша Вивершеного, виходячи з цього зовсім не типового випадку дегустації ним перваку, гірко помилився. Бо товариш Вивершений сам не пив, іншим теж не радив і взагалі вважав, що пити горілку й курити — найшкідливіші розваги. На дозвіллі він навіть пробував підрахувати, скільки б люди могли зробити, якби не витрачали часу на куріння й пиття алкогольних напоїв (та ще з тостами!), або скільки випивається колгоспом горілки за місяць, за рік, за десять, коли брати по півлітри на душу населення, скажімо, на тиждень. Але дозвілля в товариша Вивершеного майже ніколи не було, своїх обрахунків він так до кінця й не доводив і страшенно дивувався, що десь у державі існує, видать з усього, спеціальний орган, який веде такі підрахунки, бо як же інакше можна пояснити той факт, що горілки завозиться в район саме стільки, скільки її випивається.
З провалля товариш Вивершений видобувся в настрої вельми рішучім і агресивнім. І коли почув, що Щусі й Самусі не хочуть перебиратися на нове місце й затіяли якусь жабомишодраківку не знати чого й за що, то миттю збагнув усі таємні причини отої проволочки. Хотів одразу й затаврувати належно всі пережитки, сховані на самому дні провалля, але вирішив, що переможний поступ часу сам зітре з лиця землі все відстале й незаконне, і, щоб припинити непотрібні балачки, звелів вирішувати питання в робочому порядку, тобто складанням списку.
Тим часом автор цієї розповіді був між життям і смертю. Сказано це не для красного слівця, а для якнайточнішого окреслення становища, в яке автор потрапив через необачність і елементарну втрату пильності. Єдине слово з ужитих тут не зовсім точне — це «був», бо треба було б сказати «висів». Справді, висів між життям і смертю. Життя було вгорі: весняне голубе небо, ласкаве, безмежне, тепле, прекрасне, а смерть — унизу: мокра, холодна, похмуроглибинна. Власне, висів і не сам автор, а його старенька «Побєда», якою він приїхав до Карпового Яру аж із столиці, а тут, не знаючи до пуття дороги і забувши давню мудрість, що хто навпростець ходить, удома не ночує, вирішив добратися до сільради саме навпростець, а той «простець», себто берег, був залитий дніпровською весняною водою. Мабуть, вода заливала берег щороку, бо карпоярівці приноровилися щоразу насипати тут високу греблю, заплітаючи її з боків, щоб не розсувалася, шелюжинням, це давало змогу економити трудові зусилля, починаючи кожного разу не з нуля, а з торішніх залишків греблі, відповідно доплітаючи боковини й підсипаючи зверху нового піску. Все це автор завдяки своїй фаховій спостережливості вмить збагнув, він, як ті археологи, які за кількістю культурних викопних шарів можуть з точністю до десяти років сказати, скільки років тому чи тому черепкові, видобутому з найглибших глибин землі, міг би навіть порахувати, скільки поводей і якої саме сили вже витримала ця гребля. Єдине, чого не міг автор, — це встановити пропускну спроможність споруди, бо не володів потрібними технічними знаннями, а державна автоінспекція не подбала про те, щоб перед греблею стояв знак з вказівкою на те, скільки тонн можна провозити. Ось і сталося так, що машина, щойно вискочивши на греблю, вмить забуксувала на ній, а тоді якась ворожа всьому живому сила потягла її вбік і назад, та й ще вбік, та в воду, а води, як досить швидко зорієнтувався автор, було внизу метрів з шість або й цілих десять. Це могло називатися: «булькнеш і не квакнеш», могло називатися й ще інакше, тут уже автор втратив смак до слів і називань, бо, здається, все вказувало на невідворотне наближення його кінця, тобто біологічного (отже, й ідеологічного) існування. Машина (а з нею й автор) так би й булькнула, якби чудом-дивом і щастям не зачепилася заднім мостом за товстий пакіл, який стримів з тіла греблі, і так зависла перехняблено, повна води, і автор сидів, уп’явшись у кружало керма, по шию у воді, боявся ворухнутися, бо не знав, що тримає машину і чи міцно тримає. Спробував відчинити дверцята, але вода підпирала їх, та й навіщо відчиняти — хіба щоб поринути? Вилізти через праві дверцята — для цього треба було робити безліч загрозливих рухів і пересувань, на які зважитися людина могла тільки несповна розуму. Так автор і висів між життям і смертю, а товариш Вивершений саме тоді вирішував найкардинальніше для карпоярівців питання.
Сказано вже, що кожен повинен мати свій потоп або хоч маленький потопчик, мав його й автор. Прокоментувати цю подію не зміг би й великий ерудит Варфоломій Кнурець, бо в минулі епохи тонуло у воді хоч і багато всіляких предметів і ще більше люду, серед якого були князі й королі з кіньми, філософи і письменники, славетні красуні й фінансові тузи, але такого, як падало з карпоярівської греблі, ніяка історія ще не знала.
Тут може виникнути підозра, що карпоярівці відзначалися злочинним недбальством, внаслідок якого могли гинути навіть найвидатніші люди нашого часу, до яких автор без зайвої скромності залічує також і себе. Насправді ж усе було не так. Дядько Зновобрать, який водночас з податками, страхуванням, виплатою зарплати сільським службовцям, записом актів громадянського стану, діяльністю споживкооперації дбав також і про транспортні артерії Карпового Яру, зобов'язував щороку голову колгоспу Зіньку Федорівну виставляти перед греблею пост, який би пропускав усіх пішоходів і дрібних сільськогосподарських тварин, але затримував усю техніку, окрім хіба що велосипедів і бабок для клепання кіс.
Постовими виставлялися дід Левенець, тобто рідний дід Гриші Левенця, героя нашої розповіді, і дід Утюжок, прозваний так карпоярівцями за свою незбориму пристрасть до прасування. Ця пристрасть у діда Утюжка ніколи не набувала рис суто побутових, а мала характер, сказати б, політичний. Дід Утюжок ніколи не пропускав зборів по підготовці до чергового свята, терпляче вислуховував усіх ораторів, ждав, поки будуть висловлені всі пропозиції, а тоді брав слово і вносив завжди ту саму свою власну пропозицію: «А також погладити всі прапори!» Власне, за це діда й прозвали Утюжком. Зновобрать хоч і знав щоразу, що той скаже, але неодмінно надавав дідові слово, і Утюжок уперто повторював: «А також пропоную погладити всі прапори!» І пропозиція приймалася одноголосно.