— Що тобі ще треба?
— Забереш цю річку, як побореш мене!
— Поборемося, як прийдеш до мене в село!
— Прийду!
Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.
— Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,— сказав чоловік.
Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.
Прибігло перелякане бісеня до свого батька.
— Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з’являється, дерева в лісі хиляться з ляку.
— То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!
У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.
— Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?
— Аби міцніша була!
— Навіщо тобі міцна мотузка?
— Щоб не порвалася, коли нестиму річку!
— Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!
— Кидай спершу ти, а тоді я!
Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку.
Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.
— Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!
Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:
— Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!
— Справді? — запитав старий водяник.
— Атож. Йому залишилося тільки зв’язати річку.
— Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!
Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.
— Гей, нащо ти в’яжеш річку?
— Понесу її додому! — відповів чоловік.
— Але ж вона наша! — каже старий водяник.— Що ж ми, зостанемося без домівки?
— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!
Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.
— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!
— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.
— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.
— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.
Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.
Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.
Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника — від п’яти здорової ноги аж до голови.
— Нащо ти мене міряєш? — питається водяник.
— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.
Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.
Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.
Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».
Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.