Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.
— Поїхали?
— До тебе?
— До мене.
І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежали знесилені, вона спитала:
— Хочеш, я тобі щось скажу?
— Кажи, — розклеїв я губи.
Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-пливти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.
Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.
— А ти не будеш сердитись?
— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.
Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:
— Я стану матір’ю.
Матір’ю?..
Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:
— Та ти мене слухаєш?
— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.
— У нас буде дитина!
Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.
— Яка ще дитина?
Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам’ятаю, коли мене підхопило.
— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.
— Хто це тобі сказав?!
— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по животу, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе… Зустрічатимем татка…
Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках… Як дві краплі води схожим на мене…
— Коли ти встигла?
— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.
Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:
— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..
— Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років… Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину…
— Звідки ти знаєш?
— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.
Так ось що в її голові!
Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:
— І довго ти будеш терзати сорочку?
Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:
— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності?
Чорт!.. Чорт!..
Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!..
Надя мовчала цілісінький тиждень.
За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.
Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: «Тридцять років найдорожчому». Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п’ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок («Грильяж у шоколаді», «Ану відбери!»), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше сот ні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново віддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.
Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався забути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістала з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: «Скинь!» — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і вже на вулиці вкинув до бака із сміттям.
Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не зустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: «Не смій! Тобі що, жити набридло?» Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли в натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, в мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та неушкоджений.