— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!
Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?
«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка. — Тікати треба! Якомога далі звідси!»
Та куди ж?
Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…
А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.
Діти побачили це і страшенно злякалися.
— Пане Тальмайєр! — загукали вони. — Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!
Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.
— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки. — Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!
Пан Тальмайєр і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, — всі розгублено допитувалися, що сталось.
— Уявіть собі, — заникувався пан Тальмайєр, — хтось упав у колодязь!
— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.
— На щастя, ні. Хтось інший…
— Хто ж?
Пан Тальмайєр здвигнув плечима.
— Не знаю, — мовив він. — Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!
У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.
З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці — в’язку з тринадцяти ключів.
По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.
— Ой, який у мене вигляд! — жахнулося воно. — Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!
У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.
«Хотів би я знати, чому почорнів, — питав малий сам у себе, — А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться… Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним… Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір…»
Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.
«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може…»
Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.
Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:
— Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.
Він повернувся до пожежників і спитав:
— Хто хоче добровільно?
Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:
— Я, пане начальнику!
Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:
— Постарайтеся, голубе!
Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.
Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.
«Що тоді буде?» — міркувало Привиденя.
Воно почало озиратись довкола.
Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.
Куди ці двері ведуть?
Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.
«Он як, потайний хід!» — подумало Привиденя.
Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.
— От і добре! — зраділо Привиденя. — Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.