«Хіба не буває так, що нічний привид не знати чого обернеться на денного? Якщо буває і я оце теж став денним, то з чого б воно? Без причини таке не станеться. Причина має бути… Боюсь тільки, що про неї я ніколи не довідаюсь.
А як хтось мені її й відкриє, то для мене це вже нічого не важитиме. Мені тепер треба дбати, щоб якось давати собі раду вдень, та й годі!»
У неділю опівдні, блукаючи в підземному лабіринті, Привиденя несподівано знайшло ще один вихід. Його, як і решту виходів, перекривали грати, міцно вмуровані у кам’яні стіни. Та тут через кілька кроків за першими гратами йшли другі, а за другими — треті. А ще далі — сталеві двері з французьким замком.
«Що це воно за знак?» — подумало Привиденя.
Відімкнути французький замок було за-іграшку. Помах в’язкою ключів — і вільний шлях. Через підвал з вугіллям він вів просто до ратуші містечка Ойленберга.
Привиденя дуже здивувалось, коли вибігло нагору сходами підвалу й опинилося в ратуші — з усіма її коридорами й залами, з гарними старовинними кам’яними сходами й барвистими вітражами на сходовій клітці, які висвічували проти яскравого сонця.
Цілий тиждень в Ойленберзькій ратуші панувало пожвавлення. Чиновники поквапливо снували від дверей до дверей, дрібніші службовці переносили стоси паперів, у коридорах очікували люди — кожне зі своєю справою. Та сьогодні, в неділю, тут не було й душі живої. Привиденя могло вільно оглянути всю ратушу.
Незабаром йому впало в око, що в кожній кімнаті на стіні наклеєно ту саму картину. На ній яскравими фарбами був намальований шведський генерал Торстен Торстенсон! Велично й набундючено сидів він на своєму сірому в яблуках коні, затиснувши в правій руці булаву. Його зелений похідний плащ надимав вітер, червоне пір’я на капелюсі палало, мовби змагаючись із рудою клинцюватою генеральською бородою.
Під зображенням генерала щось було надруковано великими літерами, але Привиденя не могло їх прочитати. Адже воно ніколи не вчилось читати, тому й не здогадувалось, що на стінах висять не картини, а просто афіші, які повідомляли:
27 липня, в неділю, велика святкова історична вистава з нагоди 325-річчя облоги Ойленберга шведами.
Зброя і костюми з часів тридцятилітньої війни.
576 учасників, 28 коней, 2 гармати.
Музичний супровід міської капели.
Початок рівно об 11.30 на площі перед ратушею.
Запрошуємо всіх на виставу!
Організатори свята.
«І чого вони так носяться з тим Торстенсоном, порозклеювали його скрізь? — думало Привиденя. — Якби в одному чи в двох місцях — нехай. А тож у кожній кімнаті, у кожному коридорі і в кожній ніші над сходами! Це вже занадто!»
В одній з кімнат міської скарбниці на письмовому столі Привиденя побачило недогризок чорного олівця. Відтоді воно вже знало, що робити.
Привиденя взяло той недогризок, підійшло до афіші з Торстенсоном, наклеєної тут-таки в кабінеті, й намалювало генералові чорну густу бороду. Потім перебігло до суміжної кімнати. Там домалювало генералові носа завбільшки з огірок, на якому блищала бородавка.
«Буде хоч не так одноманітно!» — захихотіло воно.
Привиденя кидалося від афіші до афіші, закінчить біля одної — й одразу до другої. Там кількома вправними штрихами домалює Торстенсонові ослячі вуха, там чорну пов’язку на око, як у морського розбійника.
Робота страшенно тішила малого.
Воно домальовувало й домальовувало! Баранячі роги, велетенські витрішкуваті очі, гострий живіт, оленячі роги, люльку з хмарою диму, довгі розкуйовджені патли, обручку на носі і багато чого іншого. Не дивно, що за роботою воно забуло про час.
І раптом, коли Привиденя було саме в кабінеті пана бургомістра, годинник на ратуші вибив першу дня. Привиденяті давно пора було підшукати собі якийсь закуточок, де б йому не заважали переспати двадцять три години.
«До потайного ходу я не встигну, це напевно, — думало воно, — дуже далеко. У мене ось-ось знову запаморочиться в голові…»
У кутку обшитого дерев’яними панелями кабінету стояла старовинна, мистецьки оздоблена кована скриня. Колись у ній зберігалися ділові листи й рахунки. Але тепер скриня була порожня і стояла просто як окраса зали.
«Ось мій порятунок!» — подумало Привиденя і, зібравши рештки сил, скочило в скриню. Віко над ним опустилося, і воно вмить заснуло.
Коли наступного дня о першій годині Привиденя прокинулося, то почуло, що в кабінеті пана бургомістра кілька чоловік збуджено розмовляють між собою. Воно легесенько одхилило віко й визирнуло зі скрині.
У кабінеті пана бургомістра було троє: сам пан бургомістр сидів за письмовим столом у червоному шкіряному кріслі і курив сигару; навпроти нього височів з кашкетом під пахвою ойленберзький начальник поліції, а біля вікна, зіпершись спиною на підвіконня й схрестивши на грудях руки, стояв пан кримінальний вахмістр Гольцінгер.
Пан бургомістр мав дуже кепський настрій — це видно було відразу.
— Кажу вам знову! — вигукнув він і гримнув кулаком об стіл. — Це нечуване зухвальство: отак підло споганити всі як є афіші в ратуші! Я вимагаю, знайдіть цього малюваку! І якнайскоріше! Ми ганьбимо добре ім’я нашого міста. А не впораєтесь, любий мій, — звернувся він до начальника поліції, — то це свідчитиме тільки про одне: ви обрали собі не той фах.
Начальник поліції спаленів:
— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.
Бургомістр ще дужче закадив сигарою.
— Знаю я ті ваші винятки, — пробурчав він. — Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?
Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Гольцінгера.
— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!
Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.
— Боюся, що все куди складніше, ніж здається, — почав він. — Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут, — він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра, — мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.
Бургомістр спантеличено відклав сигару.
— Як вам таке спало на думку?
— Це важко пояснити. Я просто відчуваю.
Бургомістр почухався за вухом.
— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?