— Як ми поїдемо до моря? — спитав його отець Плюш.
— Либонь, він заїде й забере вас.
Отже, вони рушили одного квітневого ранку, перетинаючи поля та пагорби, а надвечір п’ятого дня дісталися берега річки. Не було навколо ні села, ані хат, геть нічого. Одначе на воді гойдався тихо маленький вітрильник, що звався «Адель». Зазвичай плавав він водами Океану, перевозячи скарби та злидні, туди-сюди, між материком й островами. На носі мав скульптуру, волосся якої спадало до п’ят. Вітрила просоталися всіма вітрами далеких світів. Киль багато років підглядав за морським лоном. У кожнім кутку невідомі аромати переповідали історії, якими списана шкіра на обличчях моряків. Це був двощогловий корабель. За волею барона Кервола вітрильник піднявся з моря течією річки аж сюди.
— Божевільний задум, — написав йому капітан.
— Я обсиплю вас золотом із голови до п’ят, — відповів на те барон.
І тоді, ніби химера, відійшовши від усіх розважливих курсів, двощогловий корабель, на ймення «Адель», приплив до цього річкового берега.
Й ось на невеличкому причалі, де зазвичай юрмилися маленькі шлюпки, барон пригорнув до серця доньку й мовив:
— Прощавай.
Елізвін мовчала. Опустивши на обличчя шовкову вуаль, поклала в батькові руки аркуш паперу, згорнений та запечатаний, розвернулася й пішла назустріч чоловікам, які мали відвести її на борт вітрильника. Уже майже впала ніч. Якби було бажання, усе могло би здатися сном.
Отже, Елізвін рушила до моря в найприємніший у світі спосіб (лише батьківська уява здатна таке вигадати), щоб її несла течія в танці зі звивів, пауз та гойдання, завченого річкою протягом багатовікових подорожей, і він, великий мудрець, єдиний знає, яким є найкращий, найспокійніший і найприємніший шлях до моря, під час якого з нею не станеться лиха. Вони спустилися вниз повільно та вивірено до міліметра, завдяки по-материнськи мудрій природі, поволі запливаючи у світ пахощів барвистих речей, які день за днем поволі показували їм віддалене, а згодом дедалі ближче лоно, що чекало на них. Змінювалося повітря, змінювалися світанки й небеса, обриси будівель, пташки й шум, обличчя людей на березі та слова, що вони промовляли. Річки впадали в річки, делікатне залицяння, річкові затоки як переспів душі. Майже невідчутна подорож. У голові Елізвін снують мільйони відчуттів, легких, як пушинки в повітрі.
Ще донині на землях Кервола всі переповідають про цю мандрівку. Кожен по-своєму. Хоча ніхто її не бачив на власні очі. Але то байдуже. Вони ніколи не припинять про неї розповідати. Бо ніхто не здатен забути про те, як було б чудово, якби кожен із нас мав свою річку, що приведе нас до моря, яке на нас очікує. А хтось — батько, коханий, хто-небудь — зможе, узявши нас за руку, знайти для нас цю річку — уявити її чи створити — і віддати нас її течії невагомістю єдиного слова «прощавай». Оце було б справжнє диво. Яким би солодким було життя, будь-чиє життя.
І речі не завдавали б нам кривди, їх несла б до нас течія, а ми могли би спочатку ледве зачепити їх, потім торкнутись і лише потім дозволити їм торкнутися нас. Ба навіть зранити нас. Убити нас. Байдуже. Одначе все нарешті стало б людським. Досить лиш чиєїсь фантазії — батька, коханого чи будь-кого. І ця людина вигадала б для нас шлях, просто посеред цієї тиші, на цій землі, що не бажає розмовляти. Милостивий і прекрасний шлях. Шлях звідси до самого моря.
Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин — вічність — Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:
— Але ж десь воно закінчується?
За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.
Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги — ні душі. Майже ані душі. У морі — а що він там робить, у морі? — художник.
На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна було побачити, а потім він знову опускався в море. На узбережжі Каркаїшу рибалки знайшли уламки вітрильника «Давемпорт», який затонув за вісім днів до того на іншому краї світу, у Цейлонському морі. Дорогою у Фархадхар до моряків підлетіли дивні сяйливі метелики, які оглушували та навіювали меланхолійність. У водах Богадору зник конвой із чотирьох військових кораблів, які проковтнула одна величезна хвиля, що здійнялася нізвідки серед білого дня, коли стояв цілковитий штиль.
Адмірал Ланґле повільно гортав папери з усіх кінців світу, які, очевидно, живили його божевілля. Листи, виписки з бортових журналів, газетні вирізки, протоколи допитів, конфіденційні звіти, депеші з посольств. Було всього. Холодність офіційно-ділової епіграфіки чи звіряння сп’янілих моряків-мрійників, байдуже перетинали світ, щоб дістатися на цей його стіл, де іменем Королівства Ланґле виводив гусячим пером межу між тим, що в Королівстві вважатимуть за правду, і тим, що забудуть як неправду. З морів усієї земної кулі, сотні постатей та голосів, що діставались один за одним цього письмового столу, щоб їх проковтнув вердикт, тонесенький, як нитка чорного атраменту, вишитого рівним почерком в оправлених шкірою книгах.
Рука Ланґле стала лоном, у якому складалися його подорожі. Його перо, вістря, що долало їхню втому. Певна та чиста смерть.
Чи так, забезпечуючи навіки безхмарне життя:
Ланґле вирішував на власний розсуд. Порівнював докази, перевіряв свідчення, досліджував джерела. І потім робив висновок. Щодень жив посеред примар величезної колективної фантазії, що з них ясний погляд дослідника чи зборений галюцинаціями погляд того, хто втрапив у корабельну трощу, часом породжували ідентичні образи й нелогічні історії, що навзаєм доповнювали одна одну. Жив поміж див. Тому в його палаці панував передбачуваний та маніакальний порядок: його життя тяглося за незмінною геометрією звичок, що трохи нагадувала священну літургію. Ланґле так захищався. Утиснув власне існування в мережу вивірених до міліметра правил, що здатні заглушити вир уяви, якому щодня він віддавав на поталу власний розум. Перебільшення, які щодня з усіх морів світу пливли до нього, применшувалися, натикаючись на перепону, ретельно зведену ним із дрібних зрозумілих речей. Як спокійне озеро, чекала на них за крок попереду мудрість Ланґле. Незворушна і справедлива.
Крізь розчинені вікна долинало ритмічне ляскання ножиць у руках садівника, що підстригав троянди, непохитно, мов за вироком Суду, позбавляючи їх дикої парості. Звичайнісінький лязкіт. Але того дня в голові адмірала Ланґле цей шум нашіптував до нього цілком однозначне послання. Терпляче й уперто — занадто близько до вікна, щоб виявитися випадковим, — воно неухильно нагадувало про одне зобов’язання. Ланґле радо його не чув. Одначе він був людиною честі. Тому, відклавши вбік сторінки, що розповідали про острови, корабельні уламки й метеликів, він відсунув шухляду, добувши з неї три листи, поклав їх на письмовий стіл. Вони прийшли з трьох різних місць. Попри те, що на них були чіткі відзнаки термінової та конфіденціальної кореспонденції, Ланґле заховав їх через власне боягузтво на кілька днів туди, де вони навіть не впадали йому в око. Та зараз він розкрив листи позбавленим емоцій формальним жестом і, не піддаючись ваганням, почав читати. На одному аркуші помітив кілька імен та дату. Намагався читати спокійно й нейтрально, як годиться бухгалтеру Королівства. В останньому записі йшлося таке:
Готель «Альмаєр», Куартель
Зрештою, стиснувши листи в руці, підхопився, підійшов до каміна та жбурнув їх у завбачливий вогонь, що тими днями стеріг ліниву весну. Спостерігаючи, як загинаються аркуші коштовно-елегантних послань, які він охоче ніколи б не читав, відчув радісно-несподівану тишу, що долинала з розчинених вікон. Ножиці, які дотепер не вгамовувалися, наче годинникові стрілки, стихли. Лише згодом у тиші почулося, як викарбовує крок садівник, віддаляючись. Щось пунктуальне було в тому відході, що здивувало б усякого. Та не Ланґле. Він знав. Будь-кому цей зв’язок між двома чоловіками, адміралом і садівником, видався б загадковим, але для них у цьому вже не було жодних секретів. Звичне сусідство, що виникло завдяки обопільному мовчанню й таємним сигналам, протягом років зберігало їхній особливий союз.
Трапляється безліч історій. Ця сталася давним-давно.
Одного дня, шість років тому, до адмірала Ланґле привели чоловіка, котрого, як повідомляли, звали Адамс. Високий, кремезний, волосся спадає до плечей, шкіра спалена сонцем. Можна було б подумати, що він звичайний моряк, як і решта. Проте, щоб він тримався на ногах, його доводилося піддержувати, позаяк ходити він не міг. На шиї помітна була огидна, як виразка, рана. Він стояв на диво непорушно, ніби паралізований, нетутешній. Єдине, що, мабуть, свідчило про залишки притомності, — його погляд, який скидався на погляд звіра в агонії.
«У нього погляд, мов у звіра, що полює», — міркував Ланґле.
Розповідали, що знайшли його в селищі в серці Африки. Там були й інші білі люди — раби. А він був чимось іншим. Він був улюбленим звіром вождя племені. Він стояв на чотирьох, гротескно прикрашений пір’ям і барвистим камінням, прив’язаний мотузкою до трону цього такого собі царя. Харчувався недоїдками, якими той його годував. Тіло мав зранене й побите. Він навчився скавчати, так, що це дуже забавляло правителя… Мабуть, лише завдяки цьому досі й жив на цьому світі.
— Має щось нам розповісти? — спитав Ланґле.
— Він — нічого. Він не розмовляє. Не хоче говорити. Але ті, що були вкупі з ним… решта рабів… і ті, хто знав його, у порту… коротше кажучи, вони переповідають про нього надзвичайні речі, нібито цей чоловік побував усюди, він справжня загадка… якщо йняти віри тому, що про нього розповідають.
— А що про нього розповідають?
Він, Адамс, стояв із байдужим виглядом, нерухомо, посеред кімнати. А навколо нього — вакханалія спогадів та фантазій, що вибухають, відсвіжуючи атмосферу пригодами, як твердять, із його життя / триста кілометрів пройшов пішки в пустелі / присягаються, що бачили, як він перетворився на негра, а потім знову став білим / маючи справи з місцевим шаманом, саме від нього навчився створювати червоний порошок / як схопили їх усіх і прив’язали до одного величезного дерева, а потім чекали, поки їх живцем із голови до п’ят укриє комашня, але він заговорив незбагненною мовою, й саме тоді дикуни несподівано / присягаються, що він побував на вершинах, звідки ніколи не зникає світло, тому звідти ще ніхто не повертався, не з’їхавши з глузду, окрім нього, який повернувшись, мовив тільки / при султановім дворі, куди його запросили через його голос, прекрасний голос, його, вкривши золотом, змусили співати в катівні, поки кати робили свою справу, аби султан не чув страшних криків замордованих, а натомість лише слухав чарівний спів, що / на озері Кабалакі, завбільшки з море, а тамтешні мешканці вірили, що то справді море, поки не побудували човен із величезного листя, що зростало на дереві, й на цьому човні не перепливли з одного берега на другий, і разом з ними плавав він, у цьому я б заприсягнувся / збирав голіруч, закутий, алмази в піску, щоб їх не змило водою, а навколо нього було їх без ліку, як правда й те / усі казали, що він помер, що згинув під час бурі, але якось схопили за руку одного злодія, що крав воду, аж тут я дивлюсь, а це — він, точно він / хай він зараз називається Адамс, але насправді мав він багато імен, і якось хтось зустрів його під йменням Ра Ме Нівар, яке місцевою говіркою означає «людина, що літає», а іншим разом на африканськім узбережжі / у місті мертвих, куди ніхто не наважувався увійти, бо було воно прокляте протягом багатьох століть, тому вибухали очі у всіх, хто…
— Досить уже.
Ланґле навіть очей не відвів від табакерки, яку вже кілька хвилин нервово крутив у руках.
— Гаразд, відведіть його.
Ніхто не ворухнувся.
Тиша.
— Адмірале… є ще дещо.
— Що?
Тиша.
— Цей чоловік бачив Тімбукту.
Табакерка в руках Ланґле завмерла.
— Є люди, які в цьому заприсягнуться: він там був.
Тімбукту. Перлина Африки. Загадкове місто, яке неможливо знайти. Скриня, сповнена всіма скарбами, домівка всіх поганських божеств. Серце незвіданого світу, фортеця з тисячами таємниць, примарне царство всіх можливих скарбів, загублена мета всіх безкінечних подорожей, джерело всіх вод та марево будь-яких небес. Тімбукту. Місто, що його жодна біла людина ніколи не знаходила. Ланґле підвів погляд. У кімнаті всіх ніби охопив несподіваний безрух. Лиш Адамсові очі невпинно блукали, намагаючись вполювати невидиму здобич.