Довгими тонкими пальцями, які звели з розуму не одного чоловіка, Енн Деверіа торкалася в сутінках перлин на своєму намисті — вервечки бажання — несвідомим жестом, яким зазвичай стримувала свою тугу. Спостерігала, як сіпається вогник у лампадці, час від часу зиркаючи в люстерко на своє обличчя, підправлене засапаними відчайдушними маленькими спалахами. У світлі цих останніх поривчастих виблисків вона підійшла до ліжка, де під укривалами спала прегарна дівчинка, незважаючи на будь-що навкруги. Енн Деверіа глипнула на неї поглядом, для якого «дивитися» вже є занадто сильним окресленням, але дивовижним поглядом, що означає просто дивитись, ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної — очі та образ — погляд, який не забирає, а отримує, коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати — зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання — єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів — зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед, ми та речі, і в очі отримувати цілий світ — отримувати — тільки — отримувати — в очі — світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.
Темрява. Енн Деверіа в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіа рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.
Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.
Ніч у готелі «Альмаєр».
Непорушна ніч.
Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну — шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіа й, регочучи — регочучи, — розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:
— А я б від нього монастир його потягнув би за собою.
Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:
— Панно Діро! —
скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:
— ПАННО ДІРО! —
нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню — назвімо її так, — коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри — десяти років й ані на рочок більше, — зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки — нічний ковпак з вовни й широка кофтина.
Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва — Бартлбум і хлопчик — стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.
— Цей хлопчина бачить чужі сни.
— А цей чоловік розмовляє вві сні.
Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:
— Забирайтеся.
Забралися.
Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.
Його землі — суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря — немає.
Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв) і звідти потім витікаючи знову, і це цілком збагненно, у кілька оповідок, які до нього дійшли, про величезних риб і драконів та підземні міста з чимраз яскравішим фантастичним блиском, що різко брижився в суворі риси обличчя його пращура, чий портрет багато років висить у відповідній галереї. Той пращур, за чутками, був мандрівником і плавав пліч-о-пліч із Васко да Гамою: у його трохи лихому погляді море звертало на зловісну стежку, відбиваючись у кількох непевних літописах про перебільшені описи піратських пригод, сплутуючись із цитатами святого Августина, який гадав, що океан — це бісівська домівка, повертаючись назад до імені Фессала, що, мабуть, було назвою якогось затонулого корабля чи, може, няньки, яка розповідала історії про кораблі та війни, ледь торкалось аромату певних матерій, привезених аж сюди з далеких країн і, нарешті, виринало в очах заморської жінки, яку зустрів чимало років тому й ніколи потім більше не бачив, щоб завмерти наприкінці такого ж плавання в уяві навколо материка, у пахощах фрукта, що, як йому розповідали, росте лише на морському узбережжі у південних країнах; куштуючи його, відчуваєш, яке сонце є на смак. Оскільки барон Кервол ніколи не бачив його, то море подорожувало в нього в уяві, як нелегал на борту вітрильника, що стоїть на якорі в порту з опущеними вітрилами, некривдний і зайвий.
Він би міг відпочивати тут довіку. Проте враз, за мить, витягли його з лігва слова чоловіка, зодягненого в чорне, на ймення Аттердель, присуд невблаганного посланця науки, покликаного створити диво.
— Я врятую вашу доньку. І врятую її морем.
Усередині моря. Цілком можна не повірити. Зачумлене й смердюче море, прихисток жахіть і людиножерська безоднева почвара, прадавня та язичницька, якої завжди боялися, а зараз, раптом
тебе запрошують, ніби на прогулянку, прописують її тобі,
бо це лікування, тебе невблаганно люб’язно штовхають
у море. І воно наразі стало модним лікуванням. Море має бути бажано холодним, дуже солоним та бурхливим, адже хвиля є невід’ємною частиною лікування від небезпек, що їх приносить із собою, які технічно слід побороти й морально опанувати в жаскій сутичці, якщо добре поміркувати, жаскій. І все через віру, скажімо, через переконання, що велика морська утроба спроможна розколоти шкаралупу хвороби, запустити канали життя, збільшити рятівні виділення з головних та периферійних залоз, пом’якшувальну ідеальну мазь для гідрофобів, меланхоліків, імпотентів, анемічних, самотніх, злостивих, заздрісних
і божевільних. Як шалений, якого везли в Брікстон,
під непроникним наглядом лікарів та науковців живосилом занурюють у крижану воду, збурену хвилями, потім, витягнувши з води й вимірявши реакції та зворотній зв’язок, знову занурюють, силоміць, певна річ, вісім градусів за Цельсієм, голову під воду, а він виринає, випускаючи крик, зі звірячою силою вивільняючись із рук мед-братів і різноманітного персоналу, які всі є досвідченими плавцями, але це ніяк не зарадить проти сліпої люті звіра, що втікає, біжучи у воду голим, проклинаючи несамовитий згубний біль, сором та жах. Увесь берег закляк зніяковівши, а той звір чимдалі біжить, а жінки вдалині опускали очі, хоча, звісно, хотіли побачити, ще й як хотіли б, звіра й те, як він біжить і, скажімо відверто, його оголеність, саме таку, безладну наготу, заблукану в морі, надзвичайно принадну в сірому світлі, ту красу, що прохромлює наскрізь роки побожної освіти та пансіонів і зашаріння, проникаючи туди, куди й має дістатися, угору по нервах сором’язливих жінок, що в таїні широчезних і чистих жіночих
спідниць. Море, раптом здавалося, чекало на них споконвіку. Якщо вірити лікарям,
воно просто існувало впродовж тисячоліть, терпляче вдосконалюючись, маючи єдиний вивірений намір — прислужитись, як чудодійна мазь, що зарадить їхнім стражданням душі й тіла. Як повсякчас повторювали в бездоганних салонах бездоганним чоловікам і батькам бездоганні лікарі, сьорбаючи чай та карбуючи слова, пояснюючи з парадоксальною ввічливістю, що гидке море, і шок, і жах насправді є янгольськими ліками проти безпліддя, анорексії, нервового виснаження, менопаузи, надмірного збудження, тривоги та безсоння. Ідеальне лікування, що зцілить від турбот молодості й підготує до виконання жіночих обов’язків. Урочисте хрещення-посвята молодих дівчат, які стали жінками. Отже, прагнучи забути на мить про божевільного в брікстонському морі
(божевільний і далі біг, утім, біг на глибину, аж допоки
зник з очей, наукова обмілина, що втекла від статистиків медичної науки, спонтанно віддавшись у лоно моря-океану),
прагнучи забути його
(бо перетравили чоловіка величезні морські нутрощі, ніколи так і повернувши на берег, не виплюнувши у світ божий, як сподівалися, а натомість від нього залишився безформний мертвецько-блідий міхур),
можна б згадати про жінку — одну жінку — поважну кохану матір і дружину. Яку з будь-якої причини — через хворобу — привезли до моря, яке б інакше вона ніколи не мала змоги побачити і яке тепер перетворилося на осердя її зцілення, справді безмежне, на яке вона дивиться, але якого не збагне. Вона стоїть простоволоса, босоніж, і в цім немає нічого мізерного, це абсурдно, укупі з тією білою сорочкою та спіднім, що не прикриває литок, крізь які можна вгадати обриси тендітних стегон, це безглуздо, бо лише стіни її подружніх покоїв бачили її такою, одначе саме в цім вбранні вона стоїть на величезному пляжі, де не застоюється в’язке повітря шлюбного ложа, а дме морський вітер, приносячи наказ про рятівну свободу, втрачену, забуту, придушену, знецінену протягом усього життя матері, дружини, коханої жінки. Й очевидно: вона не може цього не відчути. Цієї порожнечі навколо без стін і зачинених дверей, а натомість попереду лише безмежна прозора бурхлива вода; уже саме лише це дарує чуттям свято, оргію для нервів і передсмак, що все ще попереду: укус крижаної води, страх, рідкі обійми моря, ураза для шкіри, і серце в п’ятах…
Її підводять до води.
На обличчя їй опускається, наче урочисте притаювання, шовкова маска.
Утім, ніхто так ніколи й не запитав про тіло божевільного з Брікстона. Варто це зазначити. А медики ставили експерименти, це зрозуміло. Кружляли неймовірні пари, пацієнт і його лікар, пацієнти прозорі, надзвичайно елегантні, яких пожирала зараза божественної млявості, й лікарі, подібні до мишей у льосі, що шукають вказівки, докази, числа та цифри, шпигуючи за пересуваннями недуги, що тікає від засідки, де на неї чатує парадоксальне лікування. Вони пили морську воду, ось до чого навіть дійшло, воду, яка вчора ще викликала жах та огиду, бувши привілеєм безпритульних диких людей із підсмаленою сонцем шкірою, пропащих покидьків. Вони пили її тепер маленькими ковточками, ці богоподібні інваліди, що вздовж лінії припливу ходили, непомітно тягнучи за собою ногу, неймовірно симулюючи шляхетну кульгавість, яка позбавляє їх звичного правила ставити одну ногу перед другою. Все правило за лікування. Хтось знаходив собі дружину, дехто писав вірші, цей звичайнісінький світ (відворотний, якщо придивитися ближче) несподівано обернувся, з виключно медичною метою, на край безодні, від якої століттями відмовлялись, а зараз обрали, добровільно й задля науки, як променад страждання.
Омивання у хвилях — так називали його лікарі.
Зробили навіть пристрій, справді, такі собі паланкіни, мабуть, для пані й панянок, щоб заховати їх від нерозважливих поглядів. Вони сідали в паланкін, запнутий зусібіч запонами градованих відтінків — неяскравими кольорами, так би мовити, — і їх заносили в море, на кілька метрів углиб, і там, вийшовши з паланкінів, що ледь торкалися поверхні води, вони купалися з лікувальною метою, майже невидимі за своїми запонами, що розпрямлялися на вітру, паланкіни, схожі на шатро, що гойдаються, ніби у вбранні для непоясненно загубленої в морі церемонії, що з берега видавалась виставою. Омивання у хвилях.
Лише наука здатна на певні речі,
це справді так. Зруйнувати столітню відразу до жахливої морської утроби, гнилля та смерті — й вигадати ідилію, яка поволі розповсюдиться на всі узбережжя світу. Одужання — немов кохання. А згодом ще й таке: якось на узбережжі в Деппері хвилею на берег винесло човна, руїни, завбільшки з обмілину. І люди, зваблені хворобою, розсипавшись по кілометровому березі, кожен поринув у морські обійми, розкидавши вишуканий одяг по піску скільки сягає око, кожен поринувши у власну кульку з емоцій, хіті й страху. З ласки науки, що їх скликала на берег, усі спустилися зі своїх небес повільно до уламків човна, які вагалися, чи сідати на обмілину в піску, немов посланець, що боїться прибути на місце призначення. Вони підходять. І витягують його на сушу. І бачать. Умостившись на дні судна, звернувши погляд у небеса й випроставши руку вперед, лежить там те, чого раніше там не було. І побачили вони…
святого. Дерев’яною була та статуя. Кольоровою. У загортці аж до п’ят, на горлянці — розітнута рана, але обличчя було цього не свідоме й покірно лежало божественно-безжурне. І нічого більше в човні, тільки цей святий. Сам-один. І всі гуртом, інстинктивно, підвели на мить очі, шукаючи на плесі океану обриси церкви; думка зрозуміла, але водночас і думка нерозумна, позаяк немає ні церков, ані хрестів, ані стежок, море шляхів не має, море непоясненне.