Більше, ніж музика, яка грала на перехрестях, захоплені парочки, скупі на слова, що горнулися одна до одної, усією урочистістю і всією несправедливістю свого щастя свідчили, що чуму переможено і терору більше нема.
Потяг плавно линув голландською рівниною і м’яко, напрочуд м’яко погойдувався на своїх ресорах. Навіть надто м’яко для тих, хто не звик до такої вигоди і переважно не був налаштований насолоджуватися нею. Їхній одягу синьо-білі смуги зовсім не гармоніював із червоним оксамитом купе. Джутова тканина тюремного вбрання була обшарпана і пом’ята, а їхні майже голі черепи були сумним доповненням до кістлявих вилиць і кошлатих надбрівних дуг. Жовтуваті оббивки купе мали золотавий відблиск, і високі сидіння скидалися швидше на сидіння спорожнілих лож. Поважні та тихі ложі, якими хтось поступився химерним подорожнім. Власне не поступився, а просто тимчасово позичив цим кощавим, висохлим, надто дивним привидам. Контури їхнього одягу — мов ламані лінії на оксамитових сидіннях і поміж сидінь; люди в цьому вбранні — немов залишки якогось невідомого племені. Неначе знайшли їх на глибині десь із сотню метрів у якійсь шахті або ж у жерлі згаслого вулкану, ніхто, певно, й не скаже, де їх знайшли. І здавалося, поїзд тихо і м’яко, делікатно, а водночас і обачно гойдався, щоб купе часом не забруднилися через сусідство з отим сум’ятливим товариством.
Він сидів коло вікна. Спочатку розпростався, ноги простяг аж під сидіння навпроти; тіло відпочивало і поринало в млосне м’яке колисання. А потім знову виринули вітряки, і він сів, механічно, задивившись на поодинокі селянські хати уздовж колії. Немов із святобливою повагою він мав закарбувати в пам’яті картини дрібних господарств. Передусім тому, що з хатин, оточених зеленню, виходили на ґанок жінки з дітьми і махали хустинками поїздові, а декотрі рукою витирали очі, а в другій тримали хустинку. Стояли ці поодинокі домівки на незараженій землі, і він спостерігав за ними зі спокійною і помітною цікавістю. Шукав на них ознаки людського життя, того, яким за час його відсутності продовжували жити оті люди; шукав очима, втомленими і зневіреними.
Більшість сонних пасажирів узагалі не виявили бажання підійматися з сидінь і підходити до вікон; вони були надто слабкі, і розмова про тутешніх жінок перед хатами викликала на їхніх виснажених обличчях лише втомлену посмішку.
Поволі червоний оксамит сидінь почав блякнути, бо колеса, рівномірно й легко погойдуючись, занурювали пасажирів у дедалі густіші вечірні сутінки. І здалося йому, що вони подорожують на самісінький край землі, кудись на пустельний берег, де кожен опиниться сам на сам перед незнаною і дикою долею.
— Майстерно ми організували цей від’їзд, — захоплено сказав Рене в темряві.
— Авжеж, Жан і Марсель такі спритні, — сказав Франсуа спокійно, з відтінком якоїсь самовпевненості.
Вони говорили про виселення з Харцунгена, отож він знову опинився серед стовписька скелетоподібних постатей, чув нарікання юрмища у вантажівці, а ще виразно бачив довжелезний ряд залізничних вагонів, які п’ять днів кружляли між двома фронтами, безцільно повзали, блукаючи з людським місивом усередині. Мандрівний некрополь із тісно з’юрмленими ребристими постатями, так що тіла, які переставали дихати, важко сповзали на підлогу. Караван погибелі, який не можна було порівняти з жодним транспортом, — отож на зупинці Целле біля відчинених дверей довгого конвою зяяла незліченна низка гробів.
Коли потяг зупинився, П’єр встав, а потім оперся і відчинив двері купе.
— Це Брюссель, — сказав він.
— Брюссель? — запитав Франсуа і позіхнув.
А П’єр уже був у коридорі і щосили смикав до низу віконну ручку.
— Отже, це Брюссель? — запитав і водночас ствердив.
Коли вони вийшли в коридор, щоб помахати з вікна, навпроти зупинилися жінки з Червоного Хреста, з теплим чаєм у посудинах і сердечною приязню в голосі. Здавалися боязкими і ніжними, турботливо прагнучи ані на хвилину не запізнитися з такою необхідною допомогою щодо догляду за ними.
З тих посудин здіймалася легка пара і розносила в нічне повітря аромат чаю; і їх огорнув спогад про цвітіння липи, над якою з дзижчанням кружляють бджоли.
Коли в паризькому розподільчому центрі їх відвели в душову, він подумки знову опинився поряд із виснаженими тілами та голими черепами під струменями гарячої води. Але зараз він відігнав від себе ті спогади, бо в сусідніх кабінках були колишні військовополонені, галасливі та шалапутні; вони не зазнали жахливих привидів смерті, як депортовані. Військовополонені жартували по-молодечому, перегукувалися через перегородки, залізали на них, галасували, лаяли воду, гуртома реготали, вода хлюпотіла, немов намагалася вмити всіх по черзі.
Він теж усміхнувся, хоча веселитися з ними не міг. Йому приємно було чути гучні молодечі голоси, що мали здоровий тваринний відгук, і солоними жартами на вірного прутня ніби гарантували продовження чоловічого роду. Колишній депортований так не міг. Все ж було насолодою для понівеченого тіла відчувати теплі струмені, що зцілювали його, немов бальзам. І йому здавалося, що зможе під тим душем ще раз передумати з відстані все, що сталося.
Вони пройшли через кабінет, де всім по черзі зробили знімок грудної клітки, а потім — у велике приміщення розміром з танцювальну залу. Тут всюди були лікарі, а коло них за столиками медсестри записували те, що їм диктувалося. Було шість чи сім таких групок. А вони стояли голі й поволі посувалися в черзі.
Тоді він помітив, що перед ним залишилося лише четверо, і ось-ось настане його черга; водночас йому було неприємно від думки, що коли перед жінкою-лікаркою вже нікого не буде, він постане перед нею сам. Вона була середнього віку й виконувала свою роботу серйозно і замислено. Йому було прикро не через те, що підійде до неї голим. Це було усвідомлення несподіваного приниження від того, що вся історія табору вклалася в це бідолашне тіло, та ще й перед жіночим створінням. І ось уже справді нікого не було перед ним, і він попрямував до неї просто та природно; так завжди, подумав він, метикуєш над якоюсь справою, а коли настає час діяти, раптом усе виявляється простим. Лікарка сиділа на стільці в білому фартушку і видавалася трохи незвичною. Вона була зосереджена, але не через ту вервечку нагих чоловічих тіл, які заповнювали приміщення, а через якусь думку, що зродилася ще до того, як вона сюди прийшла. Вона перемовлялася з сестрою, котра сиділа за столом ліворуч від неї, а в міжчассі мацала його мошонку; так механічно жінка мне пальцями шовкову тканину, коли розмовляє із знайомою в магазині. Така її недбалість була майже образливою, але, може, в ту мить і найслушнішою. А цікаво ж, що чоловікові, який врятувався від смерті, обмацують член, аби встановити, чи він ще повноцінний. І тієї ж миті у нього перед очима виринули ті його хворі у тісній кімнатці: майже всі закостенілі рештки випустили дух з рукою на своєму муміфікованому члені. Тоді лікарка відвела руку і приклала до його грудей стетоскоп, і тієї ж миті, коли в її слухавці озвалися його легені, її очі збудилися із задуми і стали материнськими; тоді вона почала механічно щось диктувати сестрі. Коли потім виходив через широкі двері, то нерішуче зупинився, бо його пройняло відчуття, що він надто швидко став схожий на всіх отих людей на паризьких вулицях. Став на тротуарі і відчув, що має чудернацький вигляд передовсім через свій одяг, на якому зупиняли погляди перехожі. Йому спало на думку розпитати про Червоний Хрест, сторож сказав адресу, і він почав блукати в лабіринті паризьких вулиць. Штовханина в підземних коридорах метро, що мчало людей нескінченними тунелями, можливо, найбільш підходяще місце для поверненця, подумалось йому. Не пульсування столиці там нагорі, на авеню і бульварах, а саме темрява тунелів тут, під міським асфальтом. Так поверненець може продовжувати свою анонімність і свою безвітчизність, причому живі люди лише підтверджують його потаємну окремішність. Певна річ, заважав йому в цьому одяг. Але в тисняві його мало хто помічав. Щонайшвидше мусить його позбутися. Людей у метро ставало менше, і він запитав дівчину, яка стояла поруч із хлопцем, чи швидко йому виходити. Вона кивнула. Потім подивилася на його одяг і поцікавилася, що це за літера в червоному трикутнику на грудях; коли ж він відповів, що це початкова літера національності, вона усміхнулася і сказала, що вона росіянка. І ще сказала, що юнак, який з нею, — француз, а потім запитала про табір. Тоді він посміхнувся і сказав, що про це неможливо коротко розповісти, і пробурмотів щось російською, швидше сам до себе, аніж до неї. Вона ж зашарілася, і він зрозумів, що не мав би в Парижі в присутності дівчини вживати оті слова, що їх вживав Васька, коли вони прибирали трупи з солом’яних підстилок. Добре, що мусив уже виходити й не дивуватися її сором’язливому рум’янцю.
На площі Трокадеро було небагато автомобілів, і тому очам відкривалася широчінь авеню, що стікалися до неї, цих спустілих артерій вимерлої Європи. Так наче поодинокі автомобілі відпливали просмоленими річищами в дорогу покинуту й тиху, що вела на край світу; і ніби на тих самотніх світових шляхах сподівалися відшукати якесь живе створіння, яке б їм розтлумачило сенс людських поселень, міст та й існування взагалі.
Палац Шайо з двома своїми крилами скидався на монументальну гробницю, але він згадав збентеженість дівчини в метро і зрозумів, що дивиться на все крізь призму свого світу. Її рум’янець, сказав він сам собі, здатен пробудити в людині образ легкої рожевуватої заграви, що мала колись супроводжувати народження всесвіту; але те народження було таке далеке, що здавалося вже неправдоподібним. А потім перед ним розкинувся Париж, і в його грудях сіпнувся затерплий м’яз. Так, мабуть, здригається серце потопельника, оживлене штучним диханням, бо воно лише завмерло, а не зупинилося. От і наші, мабуть, лише завмерли, сказав сам собі, коли йшов широким мармуровим переходом, що поєднував два крила палацу. Ступав гладенькими плитами, але водночас, мов оком кінокамери здалеку, спостерігав за собою: поява постаті в смугастому одязі на терасі у травневому сонці. І не міг знайти зв’язку між отією постаттю і світлим жовтавим покриттям під ногами, а ще менше — з широчінню міста по той бік Ейфелевої вежі. Він зупинився коло кам’яної огорожі і подумав, що, мабуть, колись у ньому прокинеться справжнє захоплення від цього краєвиду, але тієї миті не міг зрозуміти сенсу тієї неозорої широчіні і величі. Все це було немов тлом для вишуканих і безжурних людей, які прийдуть звідкись, щоб зажити в прекрасній безмежності парків, авеню, бульварів, пам’ятників і палаців. Але не уявляв, звідки ж прибудуть ті нові мешканці. Хоча знав, що всю цю безмежність створили століття історії, він, як поверненець, дивився на неї з уважністю, яка збудливо холодила. Жоден образ звідти йому не з’явився, але здавалося, що тієї миті його очима дивиться весь таборовий дух. Тому сам, навмисне, шукав примару, щоб порівняти її з тією панорамою. Але не міг знайти жодної. Хоча... У Дорі він отак дивився з пагорба вниз на широкий шлях, що поміж бараками вів до виходу. На пагорбах теж розкинулися бараки, а внизу вони простягалися вздовж довгої дороги аж до самого виходу. Широким був цей вихід, а оскільки він був наприкінці рівної і широкої дороги, то підкреслював відчуття далечіні; а ще й тому, що видно було дорогу, яка стелилася далі. Нею приїжджали і від’їжджали вантажівки, і сторожа стояла там, мов під склепінням підйомного моста. Вранці і ввечері вишикувані шеренги крокували через вихід на роботу, і якщо дивився на них здалеку, з якогось підвищення, то це були довгі лави апокаліптичної піхоти. Через смугастий одяг ті колони рухалися, мов течиво сірувато-синюватого болота.
«Ні, те видиво з пагорба не мало нічого спільного з цим краєвидом, але якийсь зв’язок мав же бути», — подумалось йому, і він зійшов униз сходами.
З новим одягом в обшарпаній валізі та наміром іти на вулицю Леонардо да Вінчі 4 травня 1945 року чоловік крокував тротуаром вже якось інакше. Люди все ще вирізняли його, коли він крокував, скажімо, авеню Клебер чи авеню Віктора Гюго; хоча він усвідомлював, що у валізі вже несе іншого себе. А можливо, ця інакшість була пов’язана з іменами Леонардо да Вінчі і Віктора Гюго, бо йому здавалося, немов відтепер його на шляху супроводжуватимуть добрі та прихильні символи.
Авеню Віктора Гюго виглядала ще тихішою, аніж інші вулиці, бо руху тут майже не було. Серед площі сидів патріарх Гюго, загорнутий у полуденну тишу й мовчанку, що облягла світ, мов на океані після великої бурі. Вулиця Леонардо да Вінчі вузька, навіть завузька, як для такого імені, і закоротка; це швидше завулок, ніж вулиця, адже праворуч уздовж неї — стіна, оповита плющем. Майже наприкінці вулиці, ліворуч — широкі ворота, що відчинялися у квадратний двір, у глибині якого виднілися дерева. Там за довгими столами сиділи сім’ї з дітьми і кремезні юнаки, що співали якусь партизанську пісню. Їхні голоси здавалися лунким, гучним шалапутством у спокійному паризькому кварталі. Справжнє життя пульсувало в них і, може, ще ритм рибалок, які веслують або ж натягають вітрило на щоглу.
— Бухенвальд? — запитав його широкогрудий блондин, коли закінчили співати.
— Один з його філіалів, — відповів він і спробував усміхнутися.
Роздали алюмінієві горнятка і тонкі, майже метрові французькі багети, і розмову за столами заглушив брязкіт ложок і виделок. За мить принесли казан із супом і котел з гарніром, і всі вишикувалися в чергу за обідом. Потім сьорбали суп, і чувся легкий стукіт ложок по алюмінію. І все було б майже так, як у затишному садочку недільного ресторану, якби не розмови про печі та про товарні поїзди для матерів із дітьми.
Зелень звисала зі стіни, і сонце осявало половину столів та наповнювало алюмінієві миски на них.
Спочатку він зайшов до кімнати, де були дерев’яні лежанки і клунки. Якийсь старий почав порпатися в маленькому наплічнику на верхній лежанці коло вікна.
— Йдемо прогулятися Парижем, — запропонував сусіда. — Сьогодні останній день.
Він залишився на самоті.
Попід стінами і коло лежанок стояли клунки та перев’язані шнуром пакети американського Червоного Хреста; ближче до вікна, під стіною, була досить велика скриня. Отже, усі від’їжджали, поверталися додому. А оскільки це була просто розумова констатація, почуттями він залишався холодним; бажав їм щасливої дороги, але сам не хотів нікуди їхати. Мії вже не було, а без Мії Трієст був для нього, як берег без сонця, як вітрильник із зламаною щоглою. Так, він мав би переживати за долю своєї рідні; відчував, що завинив перед ними, але тепер поняття батьків у нього асоціювалося з безсенсовістю людської появи на світ. Немов зник у піску слід, що з минулого невидимо пов’язував його з людською спільнотою. Його тіло відчувало такий спротив до подорожі, що думку про неї він відкинув ще до того, як вона прокинулася в ньому. Лежати. Лежати невизначений, безмежний час. І щоб був лише спокій, навіть якби був укритий, як оце зараз, пошарпаним коцом. Бо там людина повинна була навіть уві сні бути насторожі, і врешті горизонтальність означала початок остаточного визволення. Отож тепер лежання було спокоєм без прихованих небезпек, безмежною нерухомістю; кожна клітина окремо вимагала цілої вічності для себе.
До кімнати увійшла мати з синочком, висока жінка зі ще моложавим обличчям, яке виглядає років на тридцять п’ять, коли спочиле й радісне, або ж на сорок п’ять, коли зажурене й тихе. Підійшла до лежанки посеред кімнати, взяла з торби гребінь, підвела малого до вікна і сіла на скрині. Почала його розчісувати.
Він підвівся і сів. Добре було б перевдягнутися, подумав він. Спочатку треба зняти ці жахливі чоботи. Навіщо він їх узагалі взував? Можливо, давнє бажання, ще з дитячих років, мати чоботи? У Белсні, коли їх звільнили англійські війська, їх приніс до амбулаторії якийсь незнайомець. Щоб виміняти на їжу, мінештру з їдальні. «Візьми мінештру, а чоботи залиш собі, — сказав йому, — навіщо мені чоботи, як мене кашель душить?» Але той знизав плечима і залишив їх на підлозі.
Тепер узув армійські черевики, які витягнув із валізки, долонями розрівняв на постелі одяг, який йому дали в Червоному Хресті. Отаким і вийшов з-за дерев’яних лежанок, і його побачила жінка.
— На першому поверсі є ванна, — сказала вона, немов хотіла допомогти йому позбутися ніяковості. А він лише думав про те, що має черевики і що він у смугастому одязі і в розшнурованих черевиках схожий на злочинця, в якого відібрали ремінь і шнурки, щоб не міг повіситися і не спробував утекти.
Ванна була вузька і сіра, вода рівномірно текла з душу. Було холодно, але він не міг рухатися швидше, бо спирався на двері, коли знімав холошу і водночас виймав ногу з черевика. Потім знову засунув її в черевик і потягнув другу штанину. І нарешті натягнув темно-сині штани, так і не ставши ногою на мокру підлогу. Дивне, майже контрабандистське почуття вгніздилося в людині, коли вона отак перетворилася на «іншу людину», подумав він. Так має почуватися полонений, який сховався від варти і готується до втечі.
— Оце так-так, — сказала жінка, коли він повернувся до кімнати. — Неначе Новий рік сьогодні для вас!
— Трохи сумний Новий рік.
— Треба бажати чогось гарного, — сказала вона. — Тоді напевне здійсниться.
Посміхнувся, бо подумав про людську спільноту, історія якої сягає в далеке минуле і вся пройнята забобонами і символами.
— Куди подіти оце? — пробурмотів він про табірний одяг.
— Було б добре, якби ви його позбулися, — сказала вона в дзеркало.
— Хоча б фотографію мати, — сказав він.