— Так! Sexuality визначає дуже багато! Мало не все! Old Russians знали це задовго до Фройда! Але про це не можна говорити порнографічно! Бо тоді не буде глибини, навпаки, сама площинність! Російські класики це розуміли не гірше за французьких! А то й краще!
— А що ви могли би сказати, Дуню, про стосунки панночки й Хоми Брута?
— О, то ваші українські краї! Там усе трошки не так! Тут мені таки знадобиться допомога Євгенія.
— Отже, під Гоголя фінансування дають не лише в Гарварді? — вміло зімітувала жваве зацікавлення Лада.
— Ти й досі не працюєш? — перебиває він Ладу, бо йому набридли Ладині наїзди на простодушну Дуню. Чомусь усі вважають за потрібне кепкувати з його дружини, — і Лада, і Тьєрі, і Мирослав.
— Краще називай мене Травень, — сказав хлопець мачусі, коли та скоротила Майрос до Май, і Дуня знову не второпала, в чому полягає міжмовна гра слів. Хоча й знала напам’ять п’єсу Гоголя «Ревізор».
А Лада не працює! Не працює! Сидить удома! Вона маленька господиня великого будинку, і не більше! Вона завжди мріяла вийти заміж за француза, тому й не хотіла Мирослава, але зовсім не прагла тільки тим і клопотатися, що підбирати штори під шпалери! Хотіла викладати в університеті! Хотіла вивчити провансальську мову, якої ніхто не знає у Провансі! Всі її однокурсниці з факультету французької філології, які повиходили заміж за французів, давно розлучилися зі своїми. І повитягали з України до Франції своїх попередніх. Звичайно, якщо ті вивчили французьку мову. А в мене все ось так сталося! Так-так, увесь фемінізм моєї молодості пішов у таку саму дупу, як і твоя любов до України!
— Як наша любов…
Визнати ті кілька років його життя на зламі вісімдесятих і дев’яностих найкращими роками життя означало би погодитися з тим, що нічого кращого в його житті більше не буде. А цього не хотілось.
Коли ж його життя почало втрачати риси справжності? Тоді, коли він утратив Ладу? Чи тоді, коли втратив Україну? А втім, чи втратив? У сучасному глобалізованому світі вітчизни не втрачають. Її інтегрують у всесвітню глобальність. Іноді він зустрічав на міжнародних конгресах своїх давніх знайомих. Деякі з них приїздили з доповідями від України, деякі вже давно числилися за іншими державами.
А поки там що, роки летіли, як навіжені. Кажуть, емігрувати — це заново народитись. Скільки років йому як американцеві? Трохи менше, ніж Мирославу. А що попереду? Круїз на Ґалапагоські острови, куди вони збираються з Дунею на різдвяні канікули? Конференція на Азорських, куди його запросили перекладати, трохи перед тим? У минулому ті часи, коли передчуття майбутніх поїздок викликало в нього неймовірно сильні почуття на межі космічного дрожу. Його українські знайомі, яких він зустрічав по світу (напевне, й на Азорах зустріне когось), ще й досі втрачають розум від далеких доріг. Дороги ніби продовжують життя, яке минає, незалежно від його якості. Вот и жизнь пройдет, как прошли Азорские острова, — писав для нього незабутній, а загалом напівзабутий російський радянський поет, якого дуже полюбляла його мати, певне, й досі полюбляє.
Радянський період російської літератури — то не парафія Дуні. Дуня переймалася російською прозою XIX ст. А гучно цитувати російських поетів, щоб аж шибки дзенькали — то з репертуару його матері. Він уже більше п’яти років не бачив її, вчительки російської літератури в київській школі, нині пенсіонерки, якій він передає через банк деякі гроші. І більше двадцяти років не бере її до уваги, вирішуючи сам, як йому бути в цьому житті. Але рядки з російських поетів, що їх вона натхненно вигукувала, коментуючи ними все, що відбувалось у світі або в їхній родині, й досі гудуть в його голові, доречно й недоречно виринаючи з каламуті минулого.
— Я Русь в тебя вкачала, как насосом! — гучно цитувала мати неоднозначну Марину Цвєтаєву, тицяючи пальцем в сина, і щось у тому таки було.
Віддалитися від Росії, яку в нього вкачала, как насосом його мати, та й не лише мати, а все радянське буття, йому допомогла Україна, яка ввійшла в його життя, як баламутна кохана жінка, з якою, може, й не одружишся, проте будеш сходитися й розлучатися до смерті. Своєї чи її. Так сталося, що в студентські роки, які традиційно вважаються найкращими, в нього не було ні добрих друзів, ні доброї дівчини. Всі гострі відчуття молодих років прийшли до нього трохи згодом, коли почав валитися й розвалився Радянський Союз. У рік закінчення університету він випадково потрапив на вечірку в домі знайомих — і несподівано ввійшов у світ повноцінного буття. Там були хлопці, з якими можна було говорити до ранку і прощатися з почуттям, що так і не наговорилися. Там були гарні дівчата, які не рвалися заміж. Принаймні за першого-ліпшого, як його однокурсниці. І з ними також можна було говорити до ранку, іноді навіть забуваючи, які вони гарні. А втім, з ними можна було поєднувати і те, і те. Він лишився на ніч з дівчиною після найпершої вечірки, і то був початок його національної ініціації. Від тої ночі українська стала для нього мовою кохання. То була не Лада. Дівчина подякувала йому за спільну радість і сказала, що завжди буде з приємністю згадувати ту ніч. Вони й надалі бачились. Повторення не було, бо ж не завжди складається. Але іноді вони обмінювалися жагучими поглядами й лукавими усмішками. Якби таке сталося з котроюсь із його однокурсниць, буквально наступного дня почалися б істерики: немає місячних, і тепер її приб’ють батьки, якщо, звісно, вона не вийде заміж.
Подібні товариства розумних хлопців і модерних дівчат, модерних хлопців і розумних дівчат створювалися й розпадалися в багатомільйонному Києві не одне, і не лише в часи розвалу Союзу, і не лише на ґрунті української мови та українських ідей. Але він потрапив саме до них, і його там прийняли. Чи не вперше українська стала для нього мовою спілкування, а не мовою школи, театральної вистави чи поезії, і це було класно. Можливо, це й відповідало духові часу, бо саме тоді заговорили вголос про те, що в складі СРСР Україна чахла, хиріла, кволіла й ставала дедалі більш непотрібною самим українцям. А зовсім не «розквітала і зоріла», як запопадливо співали добре оплачувані українські радянські поети. Ті самі поети вже починали складати патосні вірші про зміни в суспільстві. Для нього особисто в тому, як він прийняв нові ідеї, не було ніякої кон’юнктури. В українському світі він направду почав відчувати той несподіваний внутрішній лад і ту волю до життя, яких раніше не знав.
Віддавна він писав вірші, не вважаючи себе поетом. Перші рядки в його житті склалися російською. Українською римовані рядки складалися легше, співучіше, з більшим сенсом. Він і зараз іноді може несподівано згадати котрийсь із тих рядків, записаних на задній сторінці блокнота з адресами й телефонами. Він міг наспівати будь-яку мелодію й не сфальшивити, хоча сильного голосу Бог і не дав. Але співати хором, коли голоси друзів могутньо підсилюють твій власний — то було неймовірне почуття. І досі його вуха бережуть те, як ті пісні звучали більше двадцяти років тому.
Його нові друзі не тільки невимушено говорили українською, а й весело іронізували на предмет власного українства. Для жодного з них українська у вузькому сенсі рідною мовою не була, всі свого часу у відповідному віці залопотали російською. Інша справа, українська стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченого мовою добірного товариства. Так, їх таких у столиці України було дуже мало, навіть на хвилі нетривалого патріотичного піднесення тих літ. Але вони не були ізгоями, паріями. Навпаки, вони були якоюсь особливою шляхтою. Хоча й не переймалися своїм біологічним походженням. Вони легко говорили про своїх російських або єврейських дідусів та бабусь, і про батьків — київських міщан-пристосуванців або радянських кар’єристів. Він уперше звернув увагу на Ладу, коли та розкуто розповідала про свого батька, завідувача кафедри наукового комунізму, який до того на поважному рівні завідував радянською ідеологією. У нас ті батьки, яких дав Бог, і інших не буде. А нам творити своє власне життя.
Тепер він цілком усвідомлює, що і в його друзів тих літ були свої заборонені зони, те, про що вони не хотіли, та й не могли говорити навіть із найближчими друзями. Але в ті роки саме вони відкрили йому ті сторони життя, до яких за Союзу він не мав доступу. Говорили вони не лише на національні теми, то було б нецікаво. Але говорили про все українською, і йому тоді здавалося, що російською він не знайшов би тих сенсів, які відкривалися йому тоді.
Він почав щоразу звертати увагу, коли в київському російському мовному вирі тролейбусів, гучних вулиць, кав’ярень починала звучати українська. Він завжди чув, хто це. Ось комічна суміш української та російської. Інтонація мови українська, але лексика… — вони у своєму товаристві знущально копіюють цей суржик, породження несвідомих малограмотних українських ротів. А ці дівчата з села говорять по-українськи несподівано добре. Значить, вони з такої місцевості, де по селах суржик ще не вкоренився. Для них українська — направду рідна мова. Але вони не усвідомлюють своєї доброї української, скоро вивчаться по-міському, можливо, навіть без сільського акценту. А це галичанин зі своїми характерними словами та інтонаціями. Він також розмовляє своєю рідною мовою. А той, його співрозмовник, загалом російськомовний, це одразу чутно, але в розмові з «западенцем» намагається показати, що він, якщо треба, запросто перейде на українську. А сам весь час затинається, робить кумедні помилки. А це раптом заговорив радянський кадр. Говорить по-українськи гучно, розкотисто й до огиди правильно, але за якимись невловимим ознаками чутно: то мертва мова Радянської України. До речі, так розмовляв професор Небувайко. А коли українська звучить без сільських чи галицьких інтонацій, без київських недолугостей чи дурного радянського патосу, то це означало, що десь поряд заговорив хтось зі своїх.
Згодом його зв’язки з українськими колами стали менш романтичними, проте прагматичнішими й міцнішими. Його українські друзі стали пропонувати йому десь виступити, кудись написати статтю, і це в нього виходило. Він навчився говорити на круглих столах і на радіо. А також засвоїв особливості приватного спілкування з російськими шовіністами різної міри біснуватості.
— Абсолютно згоден із вами, — відповідав він напівінтелігентному русофілу на другому поверсі магазину «Мистецтво» на Хрещатику, який нарікав на засилля українськості в київській неповторності. — Достоєвського почитати не дають! Врубали свою «Червону калину» саме на тому місці, коли Рогожин дарує сережки Настасьє Філіповнє. А ви часто перечитуєте «Ідіота»? Ото ж бо й воно! Ви «Ідіота» не перечитуєте, а кляті націоналісти свою «Кайдашеву сім’ю» знають напам’ять!
Русофіл, який збирався подискутувати на тему української штучності й безперспективності, відчував, що його надурили: український націоналіст виявився неформатним. Тож принциповий русофіл тікав від улюбленої книжкової полиці, не отримавши кайфу від спілкування з ідейним супротивником.
— І як це в тебе виходить? — захоплено вигукувала Лада.
— Та що вже тут казати! Сам не відрізнить старушки Ларіної від старушки процентниці, але стоїть в обороні матушки Росії!
Також, покрутившись кілька років у колах модерних і постмодерних націоналістів, він навчився тримати оборону й на протилежному фронті, в дискусіях з радикальними патріотами, які невідомо звідки в такій кількості заповнили український культурний простір.
— Ви хочете Україну журавлиних ключів і чистих рос? Україну біологічно цнотливих дівчат і молодиць в очіпках? Хочете патріархально-домодерне утворення в центрі Європи?
— А це єдиний спосіб врятувати українську неповторність! Поїдьте на село! Лише там добре звучить рідна мова! Ви коли-небудь були в простому українському селі? Пили криничну воду? їли домашній хліб?
— Не їв, але бачив на селі черги за привозним хлібом, — видавав він враження своїх друзів за свої. — І знаю, як сільська молодь рветься до міст і хоче говорити російською, щоб ніхто не здогадався про їхнє сільське походження!
— І все одно сільські дівчата найкращі! І ми не хочемо ваших занадто розумних і занадто досвідчених феміністок у чорних колготках на вкраїнській землі! І ми їх бойкотуватимемо!
— Та що ви таке кажете! А я бачив, як в редакції одної поважної газети ви дарували шоколяду пані якщо не в чорних колготах, то в дуже тісних джинсах!
— Молодий чоловіче! — поважний патріот міняв тон з менторського на поблажливий, — та що ви таке кажете! Нашу розмову може почути моя дружина! Ви опускаєте громадянську дискусію до приватного, можна навіть сказати, обивательського рівня!
— Тобто ви бойкотуватимете паній в чорних колготках лише на громадянському, а не на обивательському рівні?
— Не чіпляйтесь до слів! — патріот вимовляв безпорадну фразу переможеного в дискусії. — І майте на увазі, що розмовляєте не з обивателем, а з поважною людиною, яка чимало зробила для України!
А от з київськими обивателями він ніколи не говоритиме українською! Дехто з їхніх говорять українською з усіма, змушуючи співрозмовників натужно підбирати українські слова. Очевидного найліпша стратегія особистісної мовної політики. Але в нього так не вийшло, і він підвів під це свою ідеологію: він не сипле бісер перед свинями, рішуче переходить з ними на російську, навіть якщо вони ліплять якісь недолугі українські мовоутворення. Українська, і саме в тому варіанті, яким говорить його товариство, це мова духовної аристократії, недосяжна для міщухів-плебеїв. Навіть якщо вони вважають себе патріотами. Хай спершу заговорять не по-київськи, а таки українською, і тоді він відповідатиме їм українською!
Тому він так і не заговорив «рідною мовою» з тими, хто знав його як чемного київського хлопчика, який українською розмовляє лише на заняттях в школі, бо ж зрозуміло, що його, хлопчика з учительської родини, віддали саме до українсько-англійської школи, де традиційно менше дітей із нещасливих родин. І вчителькою української мови й літератури від четвертого по одинадцятий клас в нього була подруга його матері Неоніла Микитівна Бовдур. То була типовий український радянський педагог, із протокольним фейсом і відданістю партії та уряду в очах. Вона завзято муштрувала своїх учнів, змушуючи за кожен усний русизм переписувати кілька сторінок з повісті Івана Франка «Борислав сміється», а за письмовий у творі чи переказі — мити підлогу в кабінеті української мови. І чинила вона так не для того, щоби виховувати українців у зросійщеному соціумі, а для того, щоб дати відсіч українським буржуазним націоналістам: ось як говорять українською радянські школярі, якщо їм дати відповідну команду! Мати переходила з нею на кумедну українську, роблячи неприпустимі помилки, до яких Неоніла Микитівна ставала несподівано поблажливою. Мати Євгена була натхненною вчителькою російської мови й літератури. Але його мати — то окрема пісня.
О, ті політизовані сварки в родинах і в колах друзів та знайомих! Скільки людей посварилося, аж не хотіли бачити одне одного після доморослих дискусій! І, водночас, скількох тягло продовжувати ті агресивні діалоги, кидаючи впертим співрозмовникам своє бачення майбутнього й минулого України та Росії. Такі нескінченні діалоги вели його батьки.
— Так, я за незалежність України! — вигукувала мати. — Я проти Сталіна! Я проти таборів! Я проти Соловків! Але я ЗА російську літературу! Як можна бути проти неї? У жодного народу немає такої! Як можна порівнювати Пушкіна і Нечуя-Левицького!? Зрозуміло, дівчатам Євгеній Онєгін подобається незрівнянно більше, ніж Микола Джеря!
— Хоча чесного роботящого парубка типу Миколи Джері дівчині зустріти значно краще, ніж цього твого Онєгіна, — відповідав батько, вчитель праці в маминій школі.
— Про це ми зараз не говоримо, — ухилялася від такого повороту дискусії мати. — Іудушка Головльов — то теж не дай Боже зустріти! Але ж який персонаж! Який монстр! Я й досі тремчу, коли перечитую, як він наливав водочки Анєньці!
— А Вій! Чим тобі не монстр?
— Ну то ж Гоголь! І ваш і наш!
— Що значить «ваш»? Ти вже й українкою себе перестаєш уважати через Іудушку Головльова?
— Я — українка, яка любить російську літературу! Бо російську літературу любить увесь світ!
— Ти перебільшуєш. Її і в Росії вже не дуже люблять, — і батько починав вкотре переповідати матері кілька років тому прочитану статтю про те, що московські школярі не відрізняють Андрія Волконського від Євгенія Онєгіна.