— Ого за той сквер мені й буде, як не знайдемо грабіжників! — кричить Микола Ісидорович і за серце хапається.
— За сквер? — дивуюся я.
— За сквер! Я ж коли на правлінні в Харкові гроші для ремонту вибивав, то доводив, що треба не тільки будівлю зробити цукеркою, але й біля будівлі порядок навести. А то ж повітове місто, а в центрі хащі, бур’яни, свині в калюжах валяються. Азія якась, соромно! То виділили гроші і на дорогу, і на сквер біля філії! Якось аж надто легко виділили і навіть більше, аніж я просив. А за тиждень приїхав до мене радник голови правління. Молодий такий хлюст із риб’ячими очима. І каже, куди гроші перерахувати. Третину від суми, яку на ремонт виділили! Я дивлюся на нього, очима кліпаю, бо не розумію, про що мова. Яка третина? За що? А він мені просто в очі каже, що з виділених сум половина завжди розкрадається, третину йому треба заплатити, а інше, тобто половину мінус третину, вже мені можна у свою кишеню покласти. В мене аж в очах потемніло від цих слів! Кажу йому, що двадцять років у банку пропрацював і ані копійки не вкрав, ані пера гусячого! Не крав і красти не буду, а всі гроші, що на ремонт виділені, на ремонт і підуть, підтверджені документами до останньої копійки! За кожну витрату готовий буду доповісти! Він дивиться на мене зневажливо. Шмаркач, двадцять років, а вже таке цабе, що дивиться на тебе, наче пан на мужика! Каже, що документи ті йому до одного місця, а третину мушу віддати, бо такі правила. Де, питаю, правила, які такі правила? Покажіть мені їх, ті правила! Я всі інструкції нашого банку знаю, всі документи розпорядчі, немає таких правил! А він кривиться і каже, що те, що на папері написано, то для дурнів, а головні речі на словах передаються! Ось так — на словах!
Ну, це мені знайоме. Частенько в нас так, що на папері одне, а в житті інше. Он як хотів я млин купити. Непоганий млин, підремонтувати греблю — і працював би. Тим більше, що навколо місця хлібні, є що молоти. Склали договір, тільки господар млина суму проставляє в ньому втричі меншу, аніж ту, за яку домовилися. Втричі! Каже, що не хоче податків сплачувати. То в договір запишемо меншу суму, ви, Іване Карповичу не хвилюйтеся, уваги на це не звертайте, проста формальність. А я так не люблю, я звик, що якщо на папері, то ніяка то не формальність, а серйозна річ. На папері і дурість, і брехню людську краще видно. Кажу, що ні, скільки плачу, стільки мусить і в договорі бути. А мені кажуть, що ні, так не хочуть. Ну, воля ваша. Не купив я той млин, купив його один мужик заможний із сусіднього повіту. Заплатив одні гроші, в договорі записано було значно менше, а потім колишній господар млина до суду пішов. Мовляв, передумав і хоче млин назад узяти. Суддя вже готовий був, одразу вирішив, що гроші повернути покупцеві, а млин — старому господарю. А гроші ж не всі, лише третину, як у договорі написано. Ось так обдурили людину. Той мужик спочатку скаржився, бігав то до судів, то до поліції, а з нього гроші беруть, а потайки сміються, кажуть, що те, що балакалося, — дурниці, головне — те, що на папері. Ще трохи подоїли з нього хабарі, а потім наказали рота закрити і сидіти тихо. Мужик запив, а потім у зашморг поліз, бо ж багато років на млин гроші збирав, усе життя про той млин мріяв. А коли мрія всього життя руйнується, то не кожна людина це витримає.
Микола Ісидорович димить, наче паровоз, затягується тютюном, нервує.
— Так я тому раднику нічого і не заплатив. Він пообіцяв, що як не буде грошей, то будуть неприємності. І поїхав. Я хотів слідом їхати, виносити питання на правління, але не став.
— Чому?
— А тому, що той хлопчик, він же небіж губернатора. Правління з губернатором навряд чи захоче сваритися. А правила бюрократичні такі, що коли не можеш досягти переможного результату, то і бучі не затівай. Так і облишив я ту справу. В мене філія одна з найкращих, прибуткова, як би мене зняли? Впевнений був, що ніяк не знімуть. А тут на тобі, пограбування це кляте. Тьху!
— Що за сторож, який так міцно спав, що не чув нічого?
— Сторож — надійна людина. Ще з кріпаків батька мого. Сирота. Батько мій його немовлям ще узяв, то він нам відданий дуже. Не вірю я, що він міг зрадити.
— Але не чути, як стіну вивалюють, — це теж дивно! — кажу я, а сам думаю, що бачив, як діти рідних батьків зраджували, як брати між собою ворогами ставали, то, може, і сторож той вирішив підбити копійчину, незважаючи на всю свою відданість. — Може, звабили його гроші?
— Не знаю, Іване Карповичу, не знаю, — схопився Хомутинський за голову, крекче, зубами люльку ледь не перекушує.
— Та не побивайтеся ви вже так, Миколо Ісидоровичу. Навіть як звільнять, ви без роботи не залишитеся. Всі вас знають, всі поважають. І статки у вас є, старцювати не будете.
— Та не в тому, справа, Іване Карповичу! Звільнення я не боюся, але ж як будуть мене звільняти, то з ганьбою, щоб дошкулити! Ось чого не хочу! Самі крадії, а мене крадієм зроблять! Зганьблять прізвище Хомутинських! Спаплюжать честь моїх батьків-дідів! Ось що мене наче ножем ріже!
Це я розумів, хоч людей, які за честь роду турбувалися, зустрічав нечасто. Зараз якось так, що за гроші хвилюються люди, а честь — воно як друга шкарпетка на ногу: з нею тепліше, але й без неї не босоніж.
Позаяк гнав візник добряче, то до міста ми доїхали швидко — й одразу до банку. Розташовувався він у старій будівлі, ще гетьманських часів, але добре відремонтованій і зараз одній з найгарніших у Ромнах. А ще й сквер перед нею, де тепер полюбляли громадяни відпочивати. Двері до банку охороняв городовий, пропустив нас усередину. Микола Ісидорович показав, як із сусідньої будівлі проламали стіну, зайшли злодії до банку, потім зрізали металеві двері в підвал, потім ще одні, далі ґрати, ще двері і два сейфи, у яких замки висвердлили.
— Нічого собі роботи тут! Як таке за одну ніч встигнути можна? — здивувався я.
— За одну ніч, за одну, Іване Карповичу! Я останнім пішов учора о шостій вечора Сьогодні о восьмій ранку прийшов, а сторож не відчиняє. Я стукати почав, аж нарешті він вийшов, запустив мене, а тут таке.
— Сторож узагалі нічого не запам’ятав?
— Зовсім Казав, що спочатку сидів, а потім чогось заснув і прокинувся лише вранці, коли я стукати почав. Ось тут він сидів, — показує банкір.
Дивно, від цього місця до виваленої стіни зовсім недалеко. Вибивали цегли ломами та молотами, як цього не почути?
— Треба зі сторожем поговорити, — кажу.
— Він досі в поліції, допитують його.
— Аби тільки не вбили, — знаю я, як поліція допитує. Ніякої делікатності в роботі. От їх благородь штабс-капітан Мельников при допиті ніколи не били, вміли словами людину притиснути. А ці ж коновали тільки і вміють, що кулаками махати.
— А звідки ламали стіну? Що там за приміщення, за стіною?
— Там був фотографічний салон. Потім його господар запив і збанкрутував, порожнім стояло приміщення. Потім німець його якийсь винайняв, збирався відкривати крамницю патефонів, але так і не відкрив. Ходімо, подивитеся, як треба, — запросив мене Микола Ісидорович і поліз у дірку в стіні. Стіна виявилася не дуже товста, у лікоть.
— У підвалі стіни метр завтовшки, там не проламаєш, то ось тут узялися. А ми ж, коли ремонт робили, і не зміцнювали їх, тільки фасад. Звідти ж злодіїв чекали, а вони хитріші виявилися, збоку зайшли.
Походили ми, подивилися ще.
— Що скажете, Іване Карповичу?
— Скажу, що працювали люди досвідчені. І не один, і не два, ціла банда І не голіруч, а з інструментом І дрилі в них, і пилки, все, що треба для роботи з металом.
— Сейфи ж нові, німецькі, а он відкрили їх, наче консервні бляшанки! — бідкається Микола Ісидорович.
Я згадую, що кілька разів у конторі з грабіжниками банків стикався. Але бунтівники любили з револьверами та бомбами працювати, гучно грабувати, а не ось так, щоб стіни валяти та залізо пиляти. Це інші були спеціалісти.
Тут прибіг городовий, каже, що пан справник до себе Миколу Ісидоровича викликають.
— Терміново! — каже городовий.
— А що сталося? — питає Микола Ісидорович.
— Та Панько ваш у зашморг поліз.
— Як? — аж за серце схопився Микола Ісидорович.
— Та не хвилюйтеся, витягли його з зашморгу, а чи жити буде, чи ні, — не знаю.
— Їдемо до поліції! — крикнув Хомутинський і побіг. Я за ним.
— Хто такий Панько? — питаю.
— Та сторож нічний, якого до поліції забрали!
Ускочили ми у бричку і поїхали до відділку. Там Микола Ісидорович побіг до справника, а я присів із хлопцями покурити. Сам не курю, але цигарку завжди напоготові маю, така звичка ще зі служби в конторі, щоб людей розбалакувати. Чую, про Панька теревенять.
— Живий він? — питаю.
— Живий. Тільки горлянка пошкоджена, лікар його подивився, сказав, що жити буде.