— Ну, насправді є в мене одна, — зашепотів фотограф і перелякано озирнувся навколо, хоча в ательє лише ми удвох були. — Можу продати, якщо нікому не покажете.
— А що там такого, що показувати не можна? — удавано здивувався я.
— Та там наш справник із ними. Він замовив собі фотографію і наказав, щоб лише йому я зробив, у єдиному екземплярі. А мені ж неприємностей з ним не треба, самі розумієте — справник Та хорошій людині чому б і не продати. Ви ж нікому не показуватимете?
— Та борони Боже, хто там на моєму хуторі її побачить! — запевнив я.
Довелося аж п’ять карбованців заплатити, бо дуже вже боявся фотограф. І ще карбованець, щоб наробив портретів гравців. Подивився я головну фотографію. Дебелі хлопці, аж сімнадцятеро їх. І справник посередині, при параді, задоволений, наче павич, посміхається на тлі готелю «Мюнхен». Городовий розповів, що поляки до справника по дозвіл на матчі прийшли. Не просто так просили, а підклали кілька купюр. То дозвіл був швиденько даний, і справник особисто до готелю відпровадив, на обидва матчі городових відряджав, щоб порядок був, потім і до кордону повіту людей виділив, щоб супроводити гостей.
Дивився я на пана справника, як він посміхається, і сам посміхався. Хороше фото. Далі я поїхав до банку. Там уже поліцейських не було, співробітники збирали речі, бо мусив ось-ось ремонт початися. Хомутинський знову мене провів, показав мертву, канарку в клітці. Таке враження, що як сиділа пташка, так і впала.
— Ви, Іване Карповичу, покваптеся, будь ласка Бо комісія з Харкова їде. Вірні люди попередили, що серйозні звинувачення проти мене висуваються. А мені ж крити нічим, бо документів немає, і хоч усі гроші, витрачені на ремонт, вішай на мене — не виправдаюся. Знайдіть грабіжників, будь ласка, знайдіть.
— Зроблю все від мене залежне, за це не хвилюйтеся, — як міг заспокоїв і далі пішов. По сусідніх будівлях. Бо нехай Панько не чув, як стіну ламали, але ж сусіди чути мусили! Тільки не чули.
— У вечір перед пограбуванням тут оркестр грав до пізнього вечора, що тут почуєш? — казали мені.
— Оркестр? Чий?
— Та нашої пожежної частини. Публіка танцювала у сквері.
Побіг до пожежної частини. Там сказали, що поляки їх винайняли. Щоб увінчати музикою останню футбольну зустріч.
— Три години грали, без висмички! Просили, щоб барабанів побільше. Ну ми і дали. А поляки молодці, заплатили добряче, — розповіли музики.
Тут дещо у мене в голові почало складатися, але не до кінця. Побіг я на вокзал і поїхав до Києва. Там ледь устиг заскочити в бібліотеку, де газети були з сусідніх губерній. Довелося карбованець дати, щоб сторож дозволив їх почитати. Годину шукав я те, що потрібно, і знайшов-таки. Виписав усе. Переночував у одного хлопця з контори, вже вранці зайшов до мого доброго знайомого пристава Воронька, що працював у розшуковому відділенні київської поліції. Зрадів він мені, пішли до трактиру, попили чаю і не чаю, розповів я про свою справу.
— Ага, чув я про тих грабіжників. Вони ж по всій імперії гримлять. Вже дванадцять банків узяли.
— Дванадцять? — дивуюся я, бо ж знав тільки про сім.
— Ага І професійно працюють, жодних слідів не залишають, будь-які сейфи відчиняють, наче насіння лускають. Оснащені найсучаснішою технікою, яку аж у Європі купують. А головне, що ніколи не відомо, де знову з’являться. По всій імперії нишпорять! За них нагороду оголосили. Десять тисяч карбованців. Багато хто їх шукає, але знайти не можуть, бо біля кожного банку засідку не зробиш.
— Слухай, Микито, в тебе око золоте, ану подивися, може, знаєш кого, — показую приставу портретні фотографії гравців.
Дивиться він. Три фотографії відібрав.
— Це ось польські ведмежатники, з Холма. В Києві кілька років тому гастролювали, схопили ми їх, відправили до Сибіру, де вони досі відпочивають, на Нєрчинському курорті водичку цілющу п’ють.
— Точно там? — питаю.
— Звісно, їм же по десять років каторги дали, вони при затриманні двох городових поранили, — впевнено каже Воронько. Але в мене таке бувало, що переконаний, наче людина в Сибіру, а то й мертва, а потім зустрічаю в Києві. Чи втекла, чи грошики кайдани розв’язали, по-різному воно буває.
— Микито, а можеш розіслати депешу по поліцейських відділках? Дізнатися дещо? — швиденько пишу текст. Воронько читає, з подивом на мене дивиться.
— Ваню, що це за маячня?
— А гроші навпіл поділимо, — посміхаюся я хитро.
— Які гроші?
— За грабіжників. Банки незлу ж нагороду обіцяють, сам знаєш.
Дивиться він мені в очі. А я йому. Вже не посміхаюся, бо серйозна справа. Зітхнув Воронько.
— Знаєш, Ваню, аби хто інший, то не послухав би, але тебе знаю і поважаю. Зроблю, як ти просиш. Тільки ж дивися, якщо не буде результату, мені голову знімуть за такі депеші.
— Думаю, що буде результат, мусить бути.
Дав він депешу, вже увечері пішли відповіді.
— Ось, у Єлисаветграді, — каже Воронько.
— Поїхали!
— Куди?
— Туди!
Воронько мені довіряв, зайвого питати не став. Поїхали. Потяг рано-вранці, то були в Єлисаветграді вже далеко по обіді, якраз устигли на футбол Та сама польська команда, я їх за фотографією пізнав. І афіші такі самі. Гуляли у міському парку, народу зібралося сила-силенна, оркестр грав, поруч феєрверк готували. Люди — хто футбол дивився, а хто про банк розмовляв. Пограбували цієї ночі банк у Єлисаветграді. Зайшли з чорного ходу, виламали двері, прорізали всі ґрати, зайшли в сховище, висвердлили замки на сейфах і забрали купу грошви. Після чого втекли з міста. Зараз їх на дорогах козачі патрулі шукали, але досі нікого не знайшли.
— Спізнилися ми, Ваню! — зашепотів мені Воронько.
— Та чого ж? Якраз вчасно, онде футбол тільки почався, — кажу. — Ходім, подивимося.
— Ваню, який футбол? Грабіжники втекли вже далеко!
— Ходімо, — кажу.
Підійшли ми, подивилися на футбол. А поляки — молодці, добре грають. Возять місцевих легко. Вже чотири забили і жодного не пропустили. Тиснуть, атакують, в пас грають, чого місцеві не вміють. Публіка у захваті від гри гостей, аплодує палко. І я аплодую, бо є за що. Он навіть Воронько зацікавився, бо ж захоплива гра.
— Ходім! — шепочу йому.
— Куди? Давай хоч гру додивимося! — просить він.
— Ходім.