— Дякую.
— ...але самого по собі його ніхто ніколи не помітить.
— Ще раз дякую.
— Даруйте, та дотепер ви працювали лише у провінційних газетах, ви важко працювали у культурній царині у кількох видавництвах, написали книгу за іншого письменника (не питайте як, та я натрапив на вашу працю, й вона добра, має ритм), і безмаль у п’ятдесят я раптом збагнув, що, може, маю для вас роботу. Отже, ви вмієте писати, знаєте, у чому суть книги, але діло не йде. Та вам не слід соромитися. Я теж, якщо очолюватиму газету, яка ніколи не вийде в світ, то тому, що ніколи не був претендентом на Пулітцерівську премію, а лише редактором спортивного тижневика та щомісячного журналу для самотніх чоловіків, чи то для одиноких чоловіків — називайте, як хочете...
— Я можу зберегти свою гідність і відмовити вам.
— Ви мені не відмовите, бо я пропоную вам шість мільйонів лір щомісяця — чорною платнею.
— Це чимало для письменника-невдахи. А що далі?
— А далі, щойно допишете й віддасте мені книжку, — скажімо, протягом півроку після припинення експерименту — ще десять мільйонів усе заразом, готівкою. З власної кишені.
— А далі?
— А далі робіть, як заманеться. Якщо не проциндрите все на жінок, коней та шампанське — за рік заробите більше вісімдесяти неоподатковуваних мільйонів. Можете спокійно побачити світ.
— Стривайте; поясніть мені. Якщо мені ви платитимете шість мільйонів, а самі, даруйте, загребете хтозна-скільки, ще ж будуть і інші редактори, і видатки на видання, друк та розповсюдження. То ви хочете сказати, що є хтось, гадаю, видавець, який захоче заплатити за такий експеримент, не отримавши з того нічого?
— А я й не казав, що він нічого не отримає. Він свою вигоду матиме. А от я, якщо газета не вийде, — ні. Безсумнівно, може трапитися, що видавець справді врешті забажає видати газету, але до того часу справа розкрутиться. Тож я сумніваюся, що він захоче, щоб нею опікувався я. Тому я готуюся до того, що наприкінці року видавець скаже, що задум уже дав бажані плоди й що будочку можна закривати. Тому я заздалегідь страхуюся: якщо все піде коту під хвіст, — я видам книжку. Вона спричинить вибух, а я отримаю кошти за авторські права. Чи — це я кажу, аби казати — хтось не захоче, щоб я її оприлюднював, і дасть мені трішки грошенят. Неоподатковуваних.
— Уторопав. Утім, може, щоб я був більш відданим проектові, варто сказати мені, хто платить, і навіщо існує проект «Завтра», та чому він (цілком можливо) провалиться, й що ви розказуватимете у книзі, яку (тут я забуду про свою скромність) напишу замість вас — я.
— Гаразд, платитиме командор Вімеркате. Ви, мабуть, про нього чули.
— Атож, чув про Вімеркате, про нього часто пишуть у газетах: має десяток готелів на Адріатичному узбережжі, чимало будинків відпочинку для пенсіонерів та неповносправних, займається усілякою торгівлею, про яку чимало пліткують. А ще має кілька місцевих телеканалів, які починають передачі після одинадцятої вечора, показуючи лише аукціони, телекрамниці й кілька непристойних телешоу...
— Із два десятки періодичних видань.
— Жовта преса. Здається, плітки про знаменитостей на кшталт “Loro”, “Peeping Tom” та тижневики про поліцейські розслідування штибу “Il delitto illustrato” чи “Cosa с’è sotto” — сміття, trash.
— Ні, є ще галузеві видання, як-от про садівництво, подорожі, автомобілі, вітрильники, «Домашній лікар». Ціла імперія. Непогана у нас редакція, га? У нас навіть фікус є, як у великих цабе з «RAI». Наші редактори мають змогу працювати в open space, як кажуть американці, у вас теж буде власний кабінет — невеличкий, але пристойний, а ще додаткова кімната для архіву. І то все задарма — у будівлі, де розташовуються офіси всіх фірм, якими володіє Командор. Щодо решти — виготовлення та друку номера нуль — то це робитимуть, використовуючи друкарські можливості інших газет. Таким чином вартість експерименту зведено до прийнятної величини. Та ще й розташовані ми майже у центрі, а не як популярні щоденні газети, до яких можна дістатися лише з двома пересадками у метро, а тоді ще й автобусом.
— А що матиме Командор від цього експерименту?
— Командор хоче увійти за зачинені двері, за якими фінансисти, банкіри та навіть поважні видавці приймають таємні рішення. А засобом, який впустить його, стане обіцянка надрукувати газету, яка розповідатиме правду геть про все. Дванадцять номерів нуль: 0/1, 0/2 тощо, надруковані мізерним накладом. Кожен примірник Командор, оцінивши, покаже, кому слід. Як тільки Командор доведе, що спроможний поставити у скрутне становище політичне та фінансове високе товариство, що приймає рішення за зачиненими дверима, ті, ймовірно, попросять його забути про свій задум, відмовившись від наміру друкувати «Завтра», й пропустять його за зачинені двері. Покладе, скажімо, лише два відсотки акцій часопису або банку чи телемережі, які мають вплив.
Я аж присвиснув.
— Два проценти — це надзвичайно багато! Чи у нього вистачить коштів для такої справи?
— Не удавайте простака. Ми ж про фінанси мову ведемо, не про торгівлю. Спочатку купуєш, а потім побачиш, що й гроші, щоб заплатити, до тебе прийдуть.
— Збагнув. А ще зрозумів, що експеримент буде успішним, лише якщо Командор не розкаже, що врешті-решт газета в світ не вийде. Всі мають думати, що механізм уже запущено, так би мовити...
— Певна річ. Те, що газету не друкуватимуть, Командор навіть мені не сказав. Я просто це підозрюю, чи, якщо хочете, я цього певен. І наші співробітники, з якими ми познайомимося завтра, теж не повинні про це дізнатися: вони мають працювати, гадаючи, що створюють собі майбутнє. Про це знатимемо лише ви та я.
— А що вам з того, якщо ви напишете все, що робили протягом року, щоб сприяти шантажу, який задумав Командор?
— Не вживайте слова «шантаж». Ми писатимемо про новини, як каже «Нью-Йорк таймс», “all the news that’s fit to print...” — “всі новини, які годяться для друку...”
— ...а може, ще деякі...
— Бачу, ми порозумілися. Якщо згодом Командор скористається нашими примірниками, щоб когось полякати чи прикрити собі зад, — то вже його справа, не наша. Суть у тім, що у моїй книзі має йтися не про те, які рішення ми приймали на редакційних зібраннях (бо для цього мені не потрібно наймати вас — вистачило б і програвала). Книга має показати інший тип газети, продемонструвати, як цілий рік я працював, щоб створити зразок незалежної журналістської праці, на яку неможливо чинити тиск, рівночасно давши зрозуміти, що справа скінчилась невдачею, бо голосу свободи пробитися не дають. Тому мені треба, щоб ви вигадували, ідеалізували, написали епопею — не знаю, чи ви мене добре розумієте...
— Отже, у книжці дійсність постане навпаки. Пречудово. Але вас, певно, викриють.
— Хто? Командор, який заперечуватиме, зізнавшись, що проект існував лише задля здирництва? Краще вже нехай усі думають, що йому довелося поступитися, бо на нього теж чинили тиск, тож він вирішив, що ліпше закриє видання, аніж перетворить його на газету, яка, як то кажуть, пише те, що їй наказано. Чи мене викриватимуть наші редактори, які у виданні постануть найчеснішими журналістами? Моя книга — це betzeller (він вимовляв це слово саме так, як усі — бетцелер), якому ніхто не захоче чи не зможе заперечити.
— Гаразд, позаяк ми обоє з вами люди без властивостей(даруйте за цитату), я пристаю на вашу угоду.
— Мені подобається мати справу з тямущими людьми, які кажуть те, що мають на думці.
Перша зустріч з редакторами.
Шість: ніби досить.
Сімей попередив мене, що мені не слід походжати редакцією, ставлячи надумані питання, але завжди бути на місці, щоб занотовувати все, що відбувається. Саме тому, щоб виправдати мою присутність серед редакторів, він повів мову так: «Панове, маємо нагоду познайомитися. Це пан Колонна — надзвичайно досвідчений журналіст. Він працюватиме під моїм керівництвом, а тому назвемо його помічником генерального директора; головне його завдання — переглядати всі ваші статті. Кожен з вас має досвід роботи у різних сферах: хтось працював у виданні крайнього лівого спрямування, а хтось набивав руку, скажімо, у La Voce della Fogna, а оскільки (як ви можете переконатися особисто) нас обмаль, як спартанців, то тому, хто писав лише епітафії, може, доведеться писати ґрунтовну статтю про урядову кризу. Тому нам потрібно уніфікувати наш стиль, себто якщо хтось із вас має слабкість писати «палінгенез», то пан Колонна порадить вам не вживати цього слова, а підкаже слушний термін.
— Глибоке моральне відродження, — підказав я.
— Атож. А якщо хтось, описуючи драматичні події, напише, що ми перебуваємо в оці циклону, гадаю, пан Колонна завбачливо застереже вас, що, за всіма науковими довідниками, око бурі — це єдине місце, де панує спокій, коли навколо розгортається буря.
— Ні, пане Сімею, — втрутився я, — тоді я скажу, що треба вживати саме вислів «око бурі», бо неістотно те, що каже наука, адже читач цього не знає, натомість саме образ «ока бурі» означає для нього бути по зав’язку у нещастях. До такого розуміння його призвичаїли газетярі та телебачення. Так само, як вони ж переконали читача, що правильно казати süspàns та manàgment, коли слід би казати suspèns (і писати suspence, а не suspense) та mànagment.
— Чудовий приклад, пане Колонна. Треба писати мовою читача, а не інтелектуалів, які кажуть «закомпостувати проїзний документ». З іншого боку, якось наш видавець казав, що середній вік глядачів, які дивляться його телеканали (я маю на увазі вік розумового розвитку) — дванадцять років. У наших читачів вік інший, але завжди треба зважати на вік власних читачів: наші читачі матимуть більше п’ятдесяти років. Це порядні та чесні буржуа, які прагнуть, щоб панував закон та порядок, але спраглі до пліток та викривання різноманітного безладдя. Відштовхуватимемося від того, що читачів наших не назвеш запеклими читачами. Навпаки, у багатьох з них у домі не знайдеш і одненької книги, навіть при нагоді вони можуть повести мову про якийсь великий роман, який продається по світу мільйонними накладами. Наш читач не читає книг, але полюбляє думати, що у світі є великі дивакуваті письменники-мільярдери. Достоту як він ніколи зблизька не побачить довгоногу знаменитість зблизька, але прагне знати про всі її таємні романи. Тож нехай решта теж розповість про себе. Особисто. Почнімо з єдиної серед нас жінки, панянки (чи пані)...
— Майя Фрезія. Холостячка (або незаміжня чи single, називайте, як заманеться). Двадцять вісім років, от-от мала отримати диплом філолога, але мусила покинути навчання через сімейні обставини. П’ять років пропрацювала у бульварному журналі, крутилася у театральному середовищі, винюхуючи, хто з ким заводить пристрасний роман, а потім організовувала засідку для фотографів. Частіше доводилося переконувати співачку чи акторку вдати пристрасну дружбу з кимось, а потім приводити їх на зустріч з папараці (я маю на увазі прогулянки, тримаючись за руки, чи навіть поцілунок крадькома). Спочатку мені подобалось, але тепер мені вже набридло переповідати казочки.
— То чому, красуне, вирішили приєднатися до нашого сміливого проекту?
— Гадаю, щоденна газета писатиме про більш серйозні речі, й я зроблю собі ім’я завдяки інтерв’ю, які не стосуються чужих шалених романів. Я цікава й, гадаю, гарна нишпорка.
Вона була худесенька, але говорила у міру жваво.