Дізнавач - Маргарита Хемлин


Будьмо відверті. Життя людей, з якими я мав справу за своїм фахом, склалося таким чином, що воно не склалося.

Доля будується на ґрунті відсебеньок. А відсебеньки — важка річ. І не кожному під силу співвіднести.

Розповім про один випадок з широкої практики часу. Події відбувалися на початку п’ятдесятих років, як тепер прийнято висловлюватися, XX століття.

Мова про справу такої собі Горобчик Лілії.

Тоді я працював в органах міліції в місті Чернігові Української РСР. У чудовому краю, де кожна людина могла слухати солов’їв і шум тополь на старих вуличках. Милуватися календарем із квітів на центральній площі. Гуляти поряд із пам’ятками сивої давнини.

На такому тлі справа Горобчик видавалася незвичайною. Про що я й подумав, коли мені її доручили.

Треба зазначити, що після війни багато хто різко отримував нову спеціальність мирного життя.

У війську я служив у розвідці. Неодноразово ходив по «язиків» і приводив або притягав їх для подальшого використання. У мене є бойові нагороди, в тому числі Бойового Червоного Прапора і Червоної Зірки. Я своєю кров’ю ввібрав повагу до загальної справи.

Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію. Закінчив курси і як дізнавач працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше.

Мені наш начальник Свириденко Максим Прокопович зробив поступку і трохи порушив. Таким чином, саме мені, дізнавачеві, випало з’ясовувати, як саме вийшло із тим убивством.

Громадянку Горобчик убили ножем. Знизу, ударом у серце, під лопатку. Тому крові майже не було.

У силу того, що вік мій був незначний, я хотів підійти до справи із величезною ретельністю, щоб з усього стало видно: доручення буде виконано з честю.

Я не вів докладних записів і тому тепер мені спокійно. Не треба ритися в папірцях і звірятися. З досвіду життя я впевнений: звіряння матеріалів ні до чого доброго не призведе.

Горобчик лежала посеред свого двору на вулиці Клари Цеткін, будинок 23, де мешкала сама, 18 травня 1952 року. Тому лежала в легкій сукні в горошок, за модою. Жінка-медик визначила, що зшита сукня доброю кравчинею. Це навело мене на думку, що треба 6 дізнатися, хто її пошив.

Сусідка потерпілої вказала мені на якусь Лаєвську Поліну Львівну як на кравчиню і подругу. Середнього віку, неприємної зовнішності — очі витрішкуваті і губи намальовані гострим сердечком. Відому за своєю майстерністю. Крім майстерності, у неї була здатність до мислення.

Жінка непроста. Самотня після всього лиха, яке нікого не обминуло, але її, за її розрахунками, більше за всіх. І за це їй усі боргували увагу і повагу. Але це як зауваження.

Знаючи за Лаєвську, я вийшов на такого собі Мойсеєнка Романа Миколайовича, що був у любовних стосунках з убитою жертвою.

У зв’язку зі специфікою того року єврейське прізвище постраждалої відразу навіяло мені певні побоювання — чи не приплетена тут державна політика. Хоча все одно всі нації у нас рівні. Особливо в результаті Великої Вітчизняної війни.

Загалом євреїв у побуті вбивали рідко — нація тиха, здебільшого непитуща. Оскільки ж ніщо на грабіж не вказувало, то й справа обіцяла бути мирною. Тобто через кохання і ревнощі, приміром.

На Мойсеєнка припадала головна підозра. Це взагалі-то прийнято. Перший — зазвичай коханець. Якщо немає чоловіка, звісно. До того ж він працював у драмтеатрі артистом і, за відгуками, добряче вживав алкоголь. Але в той час уживали практично всі. Належало з’ясувати особисту характеристику підозрюваного під цим кутом.

У день першої зустрічі з Мойсеєнком Романом Миколайовичем стався мій трудовий успіх.

Я застав його в розгубленому вигляді під час репетиції народної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де Мойсеєнко не брав участь, але сидів у першому ряду і говорив за відсутню через хворобу артистку. Я визначив, що він сидить у залі, а не на сцені, оскільки сильно хитається всім тілом і може звалитися в чомусь відкритий технічний люк для робітників сцени або в оркестрову яму.

На моє ввічливе прохання Мойсеєнко пройшов за мною в одну з гримерних для бесіди. Причому мені довелося тримати його під руку, а він голосно вказував дорогу.

Я відверто запитав, чи знає він про вбивство Горобчик Лілії і що з цього приводу думає. Тим більше, що жінка ще не похована, і її труп чекає на відплату.

Я не прихильник протоколів, хоч це завжди залишається суворою необхідністю. Спочатку я віддаю перевагу зустрічі за місцем проживання або роботи людини, що мене цікавить. У міліції сама обстановка привертає, щоб мобілізуватися. Я вважав і вважаю, що мобілізація організму шкодить слідству. Потрібна свобода і враження, що ось цей дядько зараз піде, і все повернеться у свій круг. За кілька днів я викликаю громадянина повісткою і тоді ніяка мобілізація не діє. Мобілізація не терпить попереднього розслаблення. А я це розслаблення якраз і даю, дотримуючись своєї задньої думки.

Тоді я більше волів оперувати кмітливістю, ніж освітою. Прийшов до міліції після демобілізації з армії за партійним набором кадрів. І бачив у собі насамперед людину, а не дотримувача законів. Мені було на той момент тридцять два роки.

Мойсеєнко Роман був гарним чоловіком, значно молодшим за Горобчик Лілію. Їй на момент раптової загибелі виповнилося тридцять вісім, йому — двадцять сім років.

Здавалося, самою природою Мойсеєнко був призначений для роботи на сцені. Чорнобровий, кароокий, темне хвилясте волосся, фігура, зріст і таке інше. Щодо Горобчик він був повною протилежністю. Вона до своєї загибелі була руда, і очі мала блакитні. Що ж до зросту, то вона була висока, маючи трішки зайвої ваги.

Деякі люблять показувати світлини з місця події, тому що розраховують уразити підозрюваного. Я не розраховував. Після війни виглядом смерті нікого не приведеш до тями. До того ж людина в голові завжди уявить страшніше, ніж насправді. Знаю по собі.

Мойсеєнко дивився на мене спокійно і відверто. Запах від нього линув негарний. За кілька днів п’яного перегару.

Він сказав:

— А що тут казати. Я вбив Лільку.

Таке швидке визнання мене не втішило. Тим паче враховуючи особу Мойсеєнка.

Я з усією строгістю сказав:

— Ви обманюєте слідство.

Він опустив погляд і ще раз наполіг на своєму.

Проти факту добровільного визнання не попреш. Тут треба починати протокол і так далі.

Головне, знаряддя злочину виявлено не було. У помешканні потерпілої знайшлося два ножі годящих розмірів. Причому однакові, точені, майже нові. Ножі інших фасонів теж були: але дуже маленькі і з помітною тупістю. Усі ножі чисті, наскільки можуть бути чисті ножі, якими користуються щодня.

Найближча сусідка вказала, що був ще й третій ніж. На вигляд начебто такий самий, але лезо, як стверджувала покійна Лілія за життя, виготовлене з особливої сталі. Чим вона і хвалилася, коли демонструвала його гостроту на власному нігті. Це дозволяло припустити, що знаряддям убивства послужив саме той ніж, що зник у невідомому напрямку.

Шукали добре. Але без належного результату. Між іншим, приховування знаряддя вбивства свідчило про тверезу думку злочинця. У стані сильного душевного хвилювання зловмисник найчастіше в паніці кидає зброю на місці свого злочину, не завжди через розкаяння, а начебто тому що дивується з учиненого власними руками.

Проти Мойсеєнка промовляло те, що сусіди бачили його на подвір’ї незадовго до виявлення мертвої Горобчик.

На словах Мойсеєнко добре описав, куди саме вдарив ножем. Але це нічого не означало, оскільки чутки про вбивство поширилися швидко. До приїзду співробітників органів на подвір’я на крик сусідки, яка заскочила до Горобчик за чимось, збіглися місцеві баби і миттєво рознесли далі опис трупа і тому подібне.

У морзі Мойсеєнко поводився гідно і дивився на Горобчик чесно розплющеними очима.

Начальство мене сильно похвалило за швидкі дії. Але за день до судового розгляду Мойсеєнко Роман Миколайович покінчив із собою шляхом самоповішання. Записки не залишив, тому що ручки або олівця в нього при собі не було, а оскільки він від початку не письменник і не революціонер у царських тюрмах, нічого пишучого він заздалегідь не попросив.

Дальше