Це — літературно опрацьований фрагмент справжньої болісної історії. Відхилення від дійсності тут зовсім не значні і не впливають на сутність персонажів, які надихали автора.
«Що означає когось любити? Схоплювати в масі, виокремлювати з групи, нехай навіть невеликої, до якої та людина належить, — чи то тільки через свою родину, чи через щось інше. А тоді вишукувати її власні зграї, множини, які вона ховає у собі і які можуть мати цілком іншу природу».
У мій тридцять п’ятий день народження пані А. зненацька облишила свою впертість — ця риса, на мою думку, характеризувала її краще за всі інші, — і, лежачи в уже ніби й завеликому для неї ліжку, врешті-решт покинула всім нам знаний світ.
Того ранку я поїхав до аеропорту по Нору, яка саме поверталася з короткої ділової поїздки. Був пізній грудень, але зима десь барилася, і на монотонних узбіччях автостради сивів тонкий шар паморозі; та паморозь наче вдавала з себе сніг, який усе не наважувався випасти. Нора відповіла на телефонний дзвінок, проте говорила небагато, переважно слухала. «Зрозуміло, — сказала вона. — Гаразд, тоді у вівторок». І додала одну з тих фраз, які підсовує нам досвід, коли сказати щось треба, а відповідних слів бракує: «Що ж, може, так воно й краще».
Я звернув на парковку біля першої ж заправки; Нора вийшла з авто й рушила світ за очі вздовж стоянки. Вона тихо плакала, затуливши долонею рот і ніс. Серед безлічі всього, що я дізнався про свою дружину за десять років подружнього життя, є й таке: переживати біль вона воліє на самоті. Стає раптом геть недосяжною і нікому не дозволяє себе розраджувати, накидаючи мені роль стороннього спостерігача, з якого нічого взяти: така-от надмірна сором’язливість, яку я не раз приймав за брак щирості.
Решту дороги ми їхали повільніше, ніж зазвичай; як на мене, це теж був своєрідний вияв пошани. Ми розмовляли про пані А., пригадували якісь анекдотичні ситуації з минулого, хоч насправді то й не були анекдоти (в наших анекдотах вона не фігурувала), а радше звички, вкорінені у нашому сімейному житті так глибоко, що стали вже мало не легендарними: скажімо, регулярні щоранкові повідомлення про гороскоп на день, почуті по радіо, доки ми ще спали; влада, яку вона здобувала над певними частинами дому — зокрема, над кухнею, причому влада така незаперечна, що ми інколи вважали доречним питати, чи можна нам відкрити наш-таки холодильник; примовки, за допомогою яких вона припиняла те, що мала за нікому не потрібні ускладнення, які не знати навіщо вигадує собі молодь; її чоловічий, військового штибу крок... «І та її невиправна скнарість: пригадуєш, як нам одного разу вилетіло з голови, що треба лишити їй гроші на закупи? Вона ж тоді виколупала з бляшанки всі монетки — всі, до останньої!»
На якусь хвилину запала тиша, а тоді Нора додала:
— Що за жінка! Наша Бабетта. Завжди тут як тут. Вона й цього разу чекала, коли я повернуся.
Я вирішив заплющити очі на те, як дружина щойно без зайвих роздумів усунула мене з загальної картини, і не наважився зізнатися, про що думав якраз тієї миті. А думав я про те, що пані А. дочекалася-таки мого дня народження — і тільки тоді пішла. Тож ми вже у ті перші години вимудровували для себе такі маленькі, особисті розради. Адже коли хтось помирає, то залишається хіба вигадувати якісь пом’якшувальні обставини, приписувати покійному останній вияв уваги, призначений саме для нас, бачити за звичайними збігами обдуманий план. Натомість сьогодні, озираючись назад із відстані, яка неминуче холодить думки, мені вже важко повірити, що все справді так і було. Страждання забрало пані А. у нас і, зрештою, в усіх задовго до того грудневого ранку, спонукало її простувати до якогось далекого й усамітненого закутка світу — десь так ішла від мене Нора біля тієї заправки на автостраді, — а опинившись там, вона врешті повернулася до нас спиною.
Ми так і звали її — Бабетта; нам це ім’я подобалося, бо передбачало певну належність, а їй — бо на той свій французький манір звучало лагідно й пестливо. Навряд чи Емануеле збагнув його значення; що ж, можливо, колись йому потрапить на очі повість Карен Бліксен або, ймовірніше, фільм, тоді й з’являться відповідні асоціації. Так чи інак, він охоче погодився, що від якогось дня пані А. стала Бабеттою, його Бабеттою, і я підозрюю, що в уяві нашого сина це назвисько тісно пов’язане з її «чабаттами», тобто пантофлями: у ті пантофлі його няня перевзувалася найпершим ділом, щойно переступала зранку поріг нашого дому, а ввечері акуратно ставила їх під шафкою для взуття. Коли Нора помітила, що старі пантофлі протерлися на підошвах мало не до дір, і купила пару нових, пані А. запроторила обновку до комірчини і більше її не торкнулася. Отак вона завжди й робила: ніколи нічого не змінювала. Навпаки, опиралася будь-яким змінам і тілом, і духом, і хоч її впертість часом була дивною, а часом — просто безглуздою, нам, не заперечуватиму, це було до вподоби. У нашому житті, моєму й Нориному, як і в житті Емануеле — сам він тієї пори зазнавав радикальних змін чи не щодня і небезпечно колихався на вітрі, немов молоде стебельце, — вона була сталим елементом, прихистком, древнім деревом із стовбуром таким могутнім, що обхопити його було не до снаги навіть трьом парам наших рук.
Бабеттою пані А. стала однієї квітневої суботи. Емануеле вже говорив, але ще сидів на своєму високому стільці; отже, це трапилося п’ять, а може, й шість років тому. Пані А. місяцями наполягала, щоб ми хоч раз приїхали до неї в гості, на обід. Ми з Норою добре знаємося на тому, як ухилятися від зустрічей, де криється бодай незначний натяк на сімейне зібрання, тож відмагалися доволі-таки довго, проте збентежити пані А. відмовою було не так уже й просто, і щопонеділка вона з готовністю поновлювала своє запрошення й висловлювала сподівання побачити нас у себе наприкінці поточного тижня. Врешті довелося здатися. До Рубіани ми їхали у стані химерної зосередженості — так, наче ось-ось мали взятися до якогось не надто природного заняття, що потребуватиме чимало зусиль. Нам незвично було сидіти з пані А. за одним столом, тоді ще незвично: попри те, що ми багато часу перебували поруч, нашим стосункам була властива якась начебто сама по собі зрозуміла ієрархічність; відповідно, доки ми їли й обговорювали свої справи, вона переважно була на ногах і поралася на кухні чи деінде. Здається, тоді ми ще навіть не були на «ти».
— Рубіана, — озвалася Нора, дещо заскочено розглядаючи густо порослий деревами пагорб. — Уяви собі: прожити тут ціле життя.
Ми обійшли трикімнатне помешкання, де пані А. самотньо коротала свій удовиний вік, і розсипалися у надмірних похвалах. У нас були дуже стислі відомості про її минуле — хоч Нора, звісно, знала більше за мене — й оскільки ми не мали змоги надати побаченому якогось сентиментального сенсу, обстановка, на перший погляд, видалася нам не в міру помпезною; там було дуже чисто і трохи відгонило кітчем. Круглий стіл у вітальні пані А. накрила абсолютно бездоганно: на квітчастій скатертині вишикувалося столове срібло і важкі келихи з позолоченими краями. Схоже, подумав я, весь цей обід — лише привід, щоб виправдати існування сервізу, яким, очевидно, не користувалися вже роками.
Господиня спокусила нас меню, продуманим так, аби поєднати наші улюблені страви: суп із полби і сочевиці, шніцелі під маринадом, запечений фенхель у легесенькому соусі бешамель і салат із листя соняшника, яке вона сама зібрала, дуже дрібно порізала і заправила оцтом та гірчицею. Я ще й досі пам’ятаю кожну страву і пригадую, як напруга, що охопила мене на початку, поступово розвіювалася і відступала перед тими витворами кулінарного мистецтва.
— Точнісінько як Бабетта! — вигукнула Нора.
— Як хто?
І тоді ми розповіли пані А. цю історію, а вона зворушено слухала і немов уже бачила себе на місці тієї кухарки, яка покинула «Кафе Анґле», щоб найнятися на службу до двох старих дів, а потім ще й витратила всі свої гроші, аби приготувати для них незабутній обід. Якоїсь миті пані А. втерла очі подолом фартуха й одразу повернулася до нас спиною, вдаючи, ніби конче мусить щось десь поправити.
Перш ніж я знову побачив її у сльозах, минули роки, проте цього разу вона плакала не від радості, а від страху. На той час стосунки між нами були вже доволі близькими, тож я анітрохи не збентежився, коли сказав, тримаючи її за руку:
— Ти зможеш із цим впоратися. Багато хто дозволяє хворобі взяти гору, але ти її знаєш, бо вже раз із нею зіткнулася. Сили тобі стане.
І я справді в це вірив. А потім у мене на очах вона почала буквально розпадатися на частини так швидко, що у нас уже не було ні часу на належне прощання, ні нагоди знайти відповідні слова, аби виразити все, що вона для нас означала.
Кінець настав швидко, та перед тим був іще знак, який його провістив; принаймні у тому, що то був таки знак, хотіла переконати себе пані А. в останні місяці. Так, наче попередження могло надати якогось сенсу тому, що насправді було просто нещастям.
Отже, останній подих літа за півтора року до похорону: пані А. працює в садку за будинком. Вона саме витягує з коренем непотрібне вже квасолиння, аби розчистити місце для савойської капусти, коли за кілька кроків від неї на один із каменів, якими позначено межі її прямокутної ділянки, сідає пташка.
Пані А. як стоїть, зігнувшись, попри свої шістдесят вісім років, до самої землі, так і завмирає, щоб не злякати пташку, а та дивиться на неї проникливим поглядом. Такої вона не бачила ще ніколи. Завбільшки десь із сороку, але забарвлення цілком інакше. Під голівкою пробивається лимонно-жовте пір’я, що переходить на груди і губиться у блакитному оперенні спини і крил, а ще у неї є хвіст із довгих білих пір’їн, які мають подібні на бавовняні ниточки кінці, закручені, мов гачки на рибу. Присутність людини пташину, схоже, не турбує; навпаки, вона, таке враження, й прилетіла сюди для того, щоб нею можна було помилуватися. Серце у пані А. раптом хтозна-чому починає шалено калатати, коліна мало не підкошуються. Їй спадає на думку, що та пташка належить, певне, до одного з рідкісних тропічних видів, а тому дуже цінна; втекла, мабуть, якомусь колекціонерові з клітки, бо в околицях Рубіани такі точно не водяться. Хоча, наскільки їй відомо, колекціонерів птахів у Рубіані теж немає.
Раптом пташка рвучко схиляє набік голівку і береться шпортати дзьобом собі під крилом. У її рухах є щось зловісне. Ні, зловісне — не те слово... радше зверхнє — ось, так краще. Причепурившись, вона знову впивається своїми чорнющими оченятами просто у вічі пані А. Притиснуті до тулуба крила якусь мить легенько тремтять, пташина двічі дуже повільно вдихає повітря, і груди у неї надимаються, а тоді врешті відривається від каменя і безшумно злітає. Пані А., прикриваючи очі від сонця рукою, стежить за нею; вона охоче поспостерігала б іще, але пташка невдовзі зникає поміж дубами, що ростуть на довколишніх теренах.
Зустріч із тим подібним на папугу птахом наснилася їй потім уночі. Мені вона розповіла цю історію лише згодом, коли хвороба стрімко прогресувала і було вже неможливо відокремити реальні факти від витворів уяви чи просто навіювання. Втім, те, що зранку пані А. взялася шукати зображення тієї пташки у книжці про фауну долини Сузи, яку мала вдома, гадаю, таки правда, бо ту книжку вона мені показувала. Правда, безперечно, і те, що, так нічого й не знайшовши, вона вирішила звернутися до свого приятеля-художника, який захоплювався орнітологією: хроніку цього візиту було розписано до найменших подробиць. Який характер мали її стосунки з тим митцем, я так ніколи і не зрозумів достеменно. Пані А. не схильна була надто розводитися на цю тему: можливо, через свою сором’язливість, бо то був таки знаний художник — без сумніву, найвідоміша особа поміж тими, з ким вона підтримувала контакт після смерті Ренато, а може, просто не хотіла його ні з ким ділити та й годі. Знаю лише, що час від часу вона для нього куховарила і виконувала всілякі доручення, та загалом була просто такою собі компаньйонкою, приятелькою, з якою можна у цілком безневинний спосіб збавити годинку-другу. Як на мене, бачилися вони частіше, ніж вона воліла зізнаватися. Щонеділі після літургії пані А. заходила до нього й залишалася до обіду. Яскраво-червоний фасад художникової вілли ховався поміж височенними буками лише за три хвилини на авто або десять хвилин пішки від її будинку; туди можна було дістатися асфальтованою дорогою, що описувала широке півколо.
Художник був карликом: вона не вагалася так його й називати, ба навіть вимовляла це слово з відтінком якогось жорстокого вдоволення. Минуло вже стільки років, а їй ще й досі, зізналася якось мені, приходили до голови різні дурні думки про нього. Наприклад, пані А. так і не перестала запитувати себе, як це — сидіти, ніколи не торкаючись ногами землі. І завжди мимохіть стежила поглядом за його руками, за тими оцупкуватими, трохи кумедними пальцями, з-під яких, попри те, виходили справдешні дивовижі. То був єдиний чоловік, якого пані А. зі своїми метром і неповними шістдесятьма сантиметрами зросту могла розглядати згори, проте від нього віяло такими щедрими, потужними чарами, що вона завжди почувалася так, наче згори дивиться все ж він. Навідуватися до нього, сидіти у переобладнаній під майстерню вітальні, поміж усіма тими картинами і порожніми ще рамками — все це ніби переносило у ті часи, коли Ренато охоче брав її з собою, вирушаючи нишпорити підвалами й горищами у пошуках рідкісних предметів, які чомусь ще не впали нікому в око.
— То, напевне, був одуд, — припустив того серпневого ранку митець.
Він був не в гуморі та й узагалі останнім часом сильно змарнів, проте пані А. вже звикла і не надто цим переймалася. Колись, розповідала вона мені, у тій віллі яблуку ніде було впасти, бо там вічно товклася купа власників художніх галерей, приятелів та оголених дівчат, які приходили позувати господарю. Тепер же туди навідувалися тільки четверо жінок, котрі по черзі трохи допомагали йому по господарству; то були іноземки, і жодна не була аж такою вродливою, щоб її можна було увічнити на полотні. Пані А. знала: художник мало не цілими днями тільки те й робить, що думає про минуле; знала, що він уже майже не малює, що почувається самотнім. Власне, як і вона.
— Я чудово знаю, як виглядає одуд. Відпадає, — сухо відповіла пані А.
Дрібним стрибком митець спустився з крісла додолу і зник в суміжній кімнаті. Пані А. заходилася тим часом прочісувати поглядом вітальню — так, наче ще й досі все там як слід не вивчила. Її улюблена картина стояла трохи віддалік на підлозі, не завершена. На ній було зображено оголену жінку, яка сидить на столі: повні груди ледь-ледь розходяться в боки, великі соски вирізняються на тлі шкіри насиченим рожевим кольором. Перед нею — чотири вогненно-червоні персики і ніж, яким вона, мабуть, збиралася зняти з них шкірку. Проте не робила цього і знай сиділа нерухомо, чекаючи слушної миті.
— То була його найгарніша картина. І от того дня він за півгодини закінчив її просто в мене на очах. А тоді сказав: «Ти ж тою своєю машиною приїхала? То можеш її собі забрати». Зробив так зі співчуття, це ж ясно. Якби я попросила, то не дав би. А він уже тоді збагнув, у чому річ. Швидше за всіх, швидше за лікарів. Збагнув завдяки тій пташці. Повернувся тоді до вітальні зі шкіряною текою, поклав її мені на коліна і запитав: «Оця?» Я впізнала її відразу, через ті закручені білі пера ззаду. Він не бачив їх уже багато років, ще десь від 71-го. Думав, вони взагалі щезли. І тут ота райська пташка прилітає — і то власне до мене. Так її називають — райською птахою, або ж дивоптахом, але вона приносить нещастя. Я сказала йому: «Ми ж обоє уже в літах, що нам зробить нещастя?» Ще б пак, я ж буквально за кілька днів перед тим розбила дзеркало. Так-то воно так, але художник розлютився. «Яке ще дзеркало?! — кричав він. — Ця птаха віщує смерть!»
Якось я запитав Нору, чи вона бодай один-єдиний раз поставилася до тієї історії про знак серйозно. Дружина відповіла запитанням на запитання:
— А ти?
— Звісно, ні.
— Ну, а я, звісно, так. Гадаю, тут між нами завжди буде різниця.
Був пізній вечір. Емануеле вже спав, а ми спокійно наводили лад на кухні. На столі стояла ще майже наполовину повна пляшка вина.
— Якої Бабеттиної риси тобі бракує найбільше? — запитав я.
Нора не потребувала часу на роздуми; видно, обміркувала відповідь вже давно.
— Мені бракує того, як вона нас підбадьорювала, додавала нам сил. Люди насправді такі скупі на ці речі... переважно їм кортить лише переконатися, що сили у тебе ще менше, ніж у них.
Дружина змовкла. Я ніколи не можу сказати напевне, спонтанні у неї паузи чи вона свідомо, ніби актриса, відмірює їх одну по одній.
— А вона — ні, — вела далі Нора, — вона завжди за нас уболівала.
— Ти ніколи не розповідала, про що ви двоє розмовляли весь той час, коли ти лежала у ліжку.
— Хіба ми так багато розмовляли?
— Еге ж, немало.