Пані А. перестала також ходити до церкви, бо помітила, що заважає іншим: бачила, як її міряють несхвальними поглядами, як нетерпляче здригаються плечі у тих, хто стоїть попереду. Останньої неділі пішла за кілька секунд до Євхаристії та ще й, пробираючись між лавками до проходу, незграбно наступила на ногу сусідці. Кашель, нестерпно посилюючись, відлунював під височенним голим склепінням.
Коли поверталася додому тією коротшою дорогою, попід березами, то спересердя, підозрюючи з острахом, що це вже справжнісіньке богохульство, розмірковувала, чи вся та справа з причастям — «справа», ось слово, яке наче саме спадає мені на язик, коли я її згадую, бо вона вживала його дуже часто: «гарна справа», «як там наші справи?», «треба вирішити справу з тими шкарпетками», словом, мала «справу» з усім, — отже, повертаючись того ранку додому, запитувала сама у себе, чи та особлива атмосфера, що виникає навколо причастя, не твориться, бува, штучно завдяки піснеспівам, словам, які шепоче священик, людям, які шикуються шерегом, похиливши голови і склавши в молитві руки. З цією думкою пані А. почала поступово відходити від віри, з якою у неї раніше ніколи не виникало проблем і яка саме тоді придалася б їй більше, ніж будь-коли. Вона вже не сповідалася, навіть відчуваючи наближення кінця, і якоїсь миті, гадаю, переконала себе, що цього разу просити прощення у неї мав би Господь, а не навпаки.
Одна з нечисленних розбіжностей у поглядах між нами торкалася власне релігії. Якось пані А. взяла собі в голову, що треба навчити Емануеле молитися, не надто зважаючи при цьому на нашу з Норою думку. Не те щоб ми були категорично проти, та шлюб ми свого часу взяли цивільний і ніколи не бували разом у церкві, хіба що нас запрошували на ту чи іншу церемонію знайомі або ми заходили туди з суто туристичною метою. Щоб отримати певні документи, я прийняв хрещення у віці дванадцяти років, разом із причастям і миропомазанням (доволі зручний, як на мене, спосіб: «три в одному»); мій батько, якому все це зовсім не подобалося, підійшов до священика, простягнувши негнучку руку, і пробурмотів щось про Галілея, зречення та вогнище, через що той аж зблід. Утім, моя побожність занепала так само швидко й раптово, як і з’явилася.
З Норою все простіше, бо вона завжди ставилася до віри прохолодно: наскільки мені відомо, вона ніколи не молиться і, відколи ми знаємося, носить на шиї ебенову вервицю, нехтуючи її символічним значенням, лише тому, що їй так подобається. «А що тут поганого?» — тільки й сказала вона, коли я висловив подив таким поверховим підходом.
Емануеле, схоже, нюхом відчув це наше амбівалентне ставлення до релігії. За столом він починав іноді з задерикуватим виглядом промовляти молитви пані А. Ми далі їли, ніби ніде нічого. Якщо він не змовкав, то врешті-решт Нора лагідно, але твердо казала, що момент зараз невідповідний і краще приберегти молитви до того часу, коли він буде сам у ліжку.
Цікаво, чи віра й справді вкоренилася б у серці нашого сина, якби пані А. мала більше часу, аби її плекати. Хтозна, можливо, це було б для нього дарунком долі: адже будь-яка віра, розсудлива чи ні, складна чи проста, залежна від потреби, все ж завжди краща за невіру. Часом я маю враження, що нам — хлопцям і дівчатам, які виховані у дусі неухильної взаємопов’язаності всього сущого і живуть у суворих рамках, встановлених наукою, доводиться важче, ніж іншим: ми бачимо безконечне поширення хиб і вад, які розходяться світом і впливають на окремих осіб, на різні події і на цілі покоління, але бачити — ще не означає знати, як цьому зарадити. Тому, може, й мала рацію пані А., почасти довіряючи свій настрій божественному началу — десь так, як довіряла гороскопу о сьомій ранку по радіо. Може, й має рацію Нора, коли легко й невимушено носить на шиї свою вервицю.
Католицизм Емануеле розвіявся за кілька місяців. На похороні пані А. я стежив за ним: він не міг повторити навіть «Отче наш», бо не пам’ятав слів і натужно силкувався хапати розрізнені уривки, прислухаючись до голосів навколо. Тож на цей момент Ісусова історія залишається тільки однією з багатьох історій, які йому розповідали.
Про те, що пані А. погіршало, ми дізнаємося завдяки телефонному дзвінку. Це Нора сама дзвонить до неї якось увечері. За всі роки Бабетта не набрала нашого домашнього номера жоднісінького разу; маю підозру, що за телефон їй нараховували тільки абонементну плату і ні цента більше. Норі важко зрозуміти, що вона каже, бо її мову постійно перериває кашель. Отже, спочатку пані А. пішла до свого основного лікаря, який виписав їй кортизон для інгаляцій, але полегшення ці ліки не принесли. Так було втрачено п’ятнадцять дорогоцінних днів. Тоді вона знову прийшла до лікаря, і цього разу той терміново відправив її до свого колеги-пульмонолога, який звелів спершу зробити рентген, а побачивши знімок, послав її на комп’ютерну томографію з використанням контрастного засобу.
— На томографію? — стривожено перепитує Нора, привертаючи й мою увагу.
Так, на томографію, але результатів ще немає. Проте з тим рентгеном пані А. вирушила зворотним маршрутом: від пульмонолога, який показав їй згусток з правого боку — «це може бути інфекція, початок бронхопневмонії або крововилив... наразі назвімо це тінню», — вона пішла назад до свого основного лікаря, єдиного, хто завжди говорить з нею відверто; так було й цього разу. Лікар довго тримав знімок перед очима, розглядаючи проти світла, що падало з вікна. Потім віддав його, потер собі долонями повіки і просто сказав: «Хай щастить!» Вимовивши це, пані А. вже не могла стримуватися і розплакалася. Томографія чи не томографія, і так усе зрозуміло. І доки Нора, широко розплющивши очі, на яких уже блищать сльози, викреслює пальцем у повітрі «Р» — першу літеру слова «рак» — безгучно, самими губами вимовляє ціле те слово і показує собі на груди, пані А., затинаючись і плутаючись поміж нападами кашлю і риданнями, марить щось про пташку, яка прилітала до неї, про пташку, яка наприкінці літа принесла їй нещасливу звістку.
Діагноз ставлять швидко. Ні пані А., ні нас він зовсім не дивує, проте певну розгубленість усе-таки викликає. Серед усіх різновидів раку саме рак легень найчастіше й найохочіше приписують певному способу життя, згубним звичкам — одне слово, вбачають за ним провину. Пані А. зроду не викурила жодної цигарки, навіть тоді, коли ще дівчинкою допомагала батькові у тютюновій крамничці; якщо найнетерплячіші покупці закурювали, ще не вийшовши надвір, вона відразу ж навстіж відчиняла задні двері, аби провітрити приміщення. У її родині випадків злоякісних пухлин було небагато: у татової тітки виявили рак горла, а у троюрідного брата — підшлункової залози. Особиста медична історія пані А. зводилася до артрозу і звичних висипних хвороб. Вона дотримувалася здорового харчування, в міру можливості споживала овочі зі свого городу, дихала чистим повітрям і ніколи не відступала від своїх правил. Та все ж...
Я переповідаю одному другові-медику те, що зумів розібрати, коли пані А. читала мені гістологічний висновок, перекручуючи всі до одного медичні терміни (робитиме так до самого кінця, бо той незбагненний науковий жаргон наче глузує з її розуму, хоча в останні місяці у її тоні прохоплюватиметься часом певна зарозумілість; таке трапляється з тими, хто, спізнавши хвороби внутрішніх органів на власному досвіді, вважає, що опанував заодно й лікування цих хвороб в усій його складності). Розрізняю слова «карцинома», «недрібноклітинний» і «четверта стадія»; цього моєму другові досить, аби похмуро пробурмотіти: «Усе буде дуже швидко. Ці пухлини напрочуд пунктуальні».
У вихорі подальших розмов по телефону — щоб дізнатися, як вона, ми тепер дзвонимо їй щовечора, — найчастіше звучать слова «я просто не розумію». Мені хочеться відповісти, що розуміти насправді абсолютно нічого, що є так, як є, — і все тут. Її пухлина не виходить за рамки статистики, ну хіба що міститься, можливо, у самому хвості кривої Ґауса, а тим хвостом переважно нехтують, — проте так чи так у межах усталеного, природного порядку. Втім, свій реалізм я напоказ не виставляю і дозволяю собі похизуватися ним лише перед Норою, яка теж із таким самим заціпенінням запитує: «Чому?». На думку дружини, ясність розмислу, яку я тут виявляю, — то лише прикрашений різновид цинізму, одна з тих моїх якостей, які її страшенно дратують; це те, що зосталося від моєї юнацької черствості, яку вона ще не зуміла викоренити остаточно. Більше ми на цю тему не говоримо.
Правдоподібна причина, яку всі шукають, незабаром таки з’являється — у формі газетної вирізки; цю вирізку, запаковану у прозорий файлик, одного пополудня приносить пані А. сусідка на ім’я Джульетта, яка сприйняла новину важче за всіх решта. Наукове дослідження сумнівної надійності виявило аномальне зростання кількості випадків раку в долині Сузи. Ймовірні причини: телефонний ретранслятор, про шкідливість якого мешканці долини говорять уже роками, й атомні електростанції, розташовані вздовж Рони.
— Можливо, — кажу я по телефону, — так, цілком можливо.
Проте, маю відзначити, слова на кшталт «аномалія» чи «атомна електростанція» пані А. сприймає то позитивно, то негативно, залежно від обставин. Та все ж це не той випадок, коли варто полемізувати. Отже, телефонний ретранслятор і електростанції за кордоном: якщо це те, що треба, то нехай так і буде, покладемо провину на них. Набагато легше гніватися на уран, збагачений у Франції, і на електромагнітну радіацію, ніж на цілковито невидиму лиху долю, на порожнечу, на безжальний бич Божий.
Незабаром часу на вишукування причин уже бракує. Пані А. приголомшена горою нових клопотів, які дуже нагадують їй ті роки, що їх провів на діалізі Ренато, от лише тепер тіло під рефлекторами — її, і потурбуватися про нього має вона сама. Перед першим циклом хіміотерапії — лікар-онколог, скріпивши серце, відкинув ідею оперативного втручання, а тоді призначив три такі цикли з двадцятиденними перервами між ними, — перед першим, отже, циклом хіміотерапії пані А. висловлює бажання придбати собі перуку. Адже невідомо, коли волосся почне пасмо за пасмом випадати й осипатися на землю, тож варто підготуватися заздалегідь. Іронія долі полягає у тому, що саме волосся — це чи не єдина частина зовнішності, якою вона справді переймається: ходить криво, вже добрих двадцять років не дозволяє собі купити нову сукню (тож ми нічим не ризикуємо, щороку даруючи їй новий кардиган), не витрачає ні цента на косметику і прикраси (одягає лише те, що носила за життя чоловіка), але своїй шевелюрі увагу вділяє все ж особливу. Коли Нора хоче іноді зробити їй приємне, то призначає побачення у свого перукаря. Взагалі, дружина не раз звертала мою увагу на те, що жінки з таким волоссям, як у пані А., — крейдяно-світлим, помережаним поодинокими сріблястими пасмами — трапляються дуже рідко. «Може, і я таке матиму, коли постарію», — каже вона, і я підозрюю, що за цим бажанням криється щось глибше і дуже схоже на прагнення належності.
— Спочатку я хочу постригтися, — заявляє по телефону пані А., — коротко, як у дитинстві. Принаймні звикну до того, що матиму потім лису голову.
Нора бачить у цій ідеї лише те, чим вона, по суті, і є, тобто забаганку:
— Не кажи дурниць, так тобі найкраще.
Потай пані А. сподівається, що після стрижки корінці волосся зміцняться, а тому потім воно не випадатиме. Голова у неї забита всілякими популярними серед люду уявленнями, і це, залежно від обставин, завжди мене або смішило, або сердило. Вона поняття не має про руйнівну міць отрути, яку вводитимуть в її організм, про силу, з якою та отрута без розбору змітатиме, немов ураган, будь-які прояви життя й опору, байдуже, добрі вони чи погані. Норі, зрештою, таки щастить переконати пані А. відмовитися від свого наміру, тож тепер вона докладає всіх зусиль, аби знайти найкращу крамницю, де продають перуки. Звертається до одної клієнтки, якій колись обставила помешкання в Лігурії; за рік до того та жінка через злоякісну кісту пожертвувала обома молочними залозами, і дружина тепер говорить про неї з особливим пієтетом — так, наче цей досвід дав їй змогу піднятися на вищий рівень свідомості. Клієнтка радить нам крамницю в центрі міста і, судячи з мого попереднього дзвінка, не помиляється: коли я згадую про перуку для хворої на рак жінки, дівчина, яка мені відповідає, бентежиться набагато менше за мене, а точніше, не бентежиться взагалі, ніби їй телефонують у цій справі щопівгодини.
Якось пані А. приїздить до нас, і я на кухні вимірюю окружність її голови сантиметром із коробки з різним причандаллям для шиття; цією коробкою вона володіла колись абсолютно неподільно. Потому фотографую її: спереду, ззаду й у профіль. Перуку треба укласти так раз і назавжди; то буде вічна зачіска для волосся, яке ніколи не виросте ані на міліметр.
На примірку супроводжую її також я і почуваюся при цьому доволі химерно, ніби маю йти з нею, скажімо, до гінеколога. Пані А. того дня налаштована оптимістично: рак можна подолати; поза тим, вона, схоже, просто тішиться, що той день бодай частково належить тільки їй, що хтось завдає собі клопоту вести замість неї авто, а от тепер ще й частує її кавою. Коли востаннє їй присвячували стільки часу, вже й не пригадаєш.
У крамниці нам спочатку пропонують посидіти у коридорі, звідки можна стежити за тим, що діється в інших приміщеннях. Угорі над нами висить кришталева люстра, в яку вкручено сучасні енергозберігаючі лампи. Загалом там панує атмосфера вишуканості і водночас занедбаності — пів-на-пів, та все ж, мабуть, із ухилом у бік занедбаності. Пані А. тицяє пальцем у різні предмети обстановки і називає стилі: ампір, ліберті, бароко...
— Бачиш, скільком речам я могла б навчити дитину? — зітхає вона.
Проте дитина так і не народилася.
Коли ми з Норою вперше поцілувалися, на нас теж були дві перуки: у неї — з лікоть заввишки, за формою схожа на ананас; у мене — хвиляста сіра. Наші обличчя були вкриті білим гримом. На занятті з театрального мистецтва ми готували кілька сцен із «Господині заїзду»; втім, ставити їх перед публікою не планували, а у костюми переодягалися просто задля приємності та певної урочистості.
Щовечора студенти і докторанти чоловічої статі, зокрема і я, виходили з суворої будівлі фізичного факультету на Віа-Джуріа і розсипалися містом, вишукуючи місцини, де дівчата не відзначалися такою ж убивчою простотою та стриманістю у стилі одягу і такою ж недбалістю й неохайністю загалом у всьому, що стосувалося тіла. Ми записувалися на курси фотографії, східних мов, кулінарії, танго й аеробіки, втиралися на кінофоруми, де аж роїлися дипломантки факультету сучасних мов, і вдавали, ніби віримо в духовний потенціал лайя-йоги, — й усе це заради того, щоб бодай прочинити собі двері до сексу. Після кількох спроб то тут, то там, я пришвартувався до театральних курсів, хоч театром аніскілечки не цікавився. На першому ж занятті Нора, яка ходила туди вже понад рік, узялася вчити мене правильно дихати. Я ще не знав імені своєї майбутньої дружини, а вона вже встигла ткнути мене рукою у живіт так сильно, що я тільки кавкнув і потім не знав, куди подіти очі.
Після заняття, пізнім вечором, ми ходили вдвох туди й сюди набережною понад рікою; у центрі нашого маршруту була автобусна зупинка, і хоч кілька автобусів ми тоді успішно пропустили, один із них таки нас урешті-решт розлучив.
Нора майже весь час говорила про своїх батьків, які у той час саме розлучалися і ворогували по повній програмі. Думка про батьків мучила її так, як то буває іноді лише у двадцять п’ять, коли ти раптом усвідомлюєш, що у дорослому віці хотів би бути зовсім інакшим, ніж вони, але так само добре розумієш, що, може, нічого з цього й не вийде.
У той вечір, коли ми проводили репетицію в перуках, я розсмішив її, копіюючи стипендіата з Росії на ім’я Алєксєй, з яким ділив кабінет на першому поверсі нашого факультету. На той час він, щоб заощадити на платі за житло, вже місяць у тому-таки кабінеті й жив. Роздобув десь електроплитку, на якій розігрівав жахливий на смак і запах вміст розмаїтих консервних бляшанок, а на ніч розстеляв собі на наших зсунутих докупи письмових столах спальний мішок; охорона чомусь не звертала на нього уваги. Доки я приходив зранку, він уже встигав усе прибрати, хіба що, бувало, не чув будильника. Нора поцілувала мене тоді абсолютно несподівано, без попередження. Ми були в тих перуках, і я імітував ламану англійську у виконанні росіянина, коли раптом відчув, що то вже у певному сенсі і ми, і водночас не ми; втім, можливо, так воно завжди й буває, коли тебе цілує в губи хтось, з ким ти до того ніколи не цілувався.
Доки ми чекаємо, я розповідаю все це пані А., насамперед для того, щоб трохи її відволікти, але їй, схоже, ця історія вже відома або просто не дуже цікаво, бо коли у дверях з’являється дівчина з дерев’яною підставкою у формі голови, на якій лежить її нове волосся, вона притьмом підхоплюється на ноги.
І кольором, і фасоном стрижки та штучна шевелюра напрочуд подібна до її власної, проте я готовий закластися, що за текстурою вона зовсім інакша. Пані А. влаштовується перед дзеркалом і чекає, доки її врочисто увінчають тією перукою, ніби то якась корона. Вона захоплено розглядає своє відображення, повертається то в один бік, то в інший, і просить у дівчини дзеркальце, щоб подивитися, як виглядає ззаду.
— З нею мені чи не краще, ніж без неї, — каже врешті-решт пані А., і я не знаю, хоче вона таким чином видобути з усього цього якусь мораль чи й справді так думає.
З тим синтетичним волоссям на голові пані А., звісно, інакша, ніж до того, і водночас така сама.
Нас коротко інформують, як доглядати за перукою: її можна чесати і мити легким шампунем, але не часто, в цьому немає потреби, бо волосся перуки не забруднюється так, як наше (дівчині вистачає лінгвістичної розважливості вживати слово «наше», а не «справжнє»).
— А тепер можете вибрати собі у подарунок ще нічну шапочку, у нас вони різних кольорів. Оця м’ятно-зелена вам до вподоби? Що скажете? Вона личить до ваших очей. Заждіть, я допоможу вам зняти...
Але пані А. обіруч притримує свою перуку:
— Ні, не треба! Нехай буде, якщо можна. Я принаймні звикатиму.
Обличчям дівчини притьмом пробігає ледь помітний вираз досади:
— О... Можна, звісно. Все одно вона вже ваша.
З крамниці ми виходимо під руку. На голові у пані А. — її нова шевелюра; вона цим немов аж пишається і пропонує:
— Не кажімо нічого Норі, цікаво, чи вона помітить.
Я погоджуюся: гаразд, порозважаймося, це схоже на такий собі тест, а сам тим часом пишу дружині повідомлення, мовляв, Бабетта буде у перуці, а ти маєш удавати, ніби цього не помічаєш.